І Оксамитовий Лицар підштовхнув Фабіана ближче до Юнсона.

Фабіан досі не відчував ніякого страху, але тепер його охопила паніка. Якщо в церкві десь і було моторошне місце, то саме в склепі. Думка про те, що його замкнуть самого в темряві, налякала його до смерти. Він брикав ногами, кричав і пручався, але ті двоє негідників тримали його в своїх лабетах і тягнули сходами вниз до склепу. Секретар відчинив важкі двері й присвітив усередину.

— Подивись, яке тут у тебе товариство, — насмішкувато проскрипів він. — Ти не нудьгуватимеш ані миті. А звільнять тебе тоді, коли твій батечко зголоситься нам допомагати.

— Не сподівайтеся! — крикнув Фабіан. — Ніколи в житті ми не допомагатимемо вам красти ангелів і руйнувати церкву.

— Тоді можна звідси не вибратися ніколи в житті! — грізно відрубав Юнсон і дав йому в спину такого стусана, що хлопець покотився сходами вниз до склепу. — І тоді це буде твоє законне місце!

Двері за ним із глухим гуркотом зачинилися, й він почув, як їх узяли на засув. Потім стало темно, хоч око виколи.

Фабіан не знав, скільки він пролежав, обхопивши руками голову. Врешті-решт таки зважився хоч якось розглянутися. Темрява стояла непроглядна, а ліхтарика він утратив. Проте в кишені в нього ще були сірники й один предмет — срібна шпора. Цього разу він об неї не вколовся, хоч Оксамитовий Лицар тримав його міцно. Цікаво, як можна нею скористатися? Він обережно її обмацав. Яка вона гостра й колюча! Може, завдяки їй пощастить звідси втекти? Спершу йому потрібна свічка. Він здригнувся, подумавши про місце свого перебування, але намагався зібратися з духом. Якщо зараз уже ранок, то вдома його спохопилися. У кожнім разі хтось до неділі повинен прийти шукати його в церкві — будь то буря чи не буря. Та попри все йому треба знайти свічку.

Фабіан згадав, що забувся про високу воскову свічку, яка стояла на підлозі, коли він шукав мотузку, щоб допомогти Феліксові вибратися з лелечого гнізда. Здавалось, то було хтозна-коли — можливо, в якомусь іншому житті. І де Фелікс? А що як Оксамитовий Лицар його знайшов і, чого доброго, вбив! Якщо, звісно, ангела можна вбити. Фелікс мав завдання зупинити Асмодеуса, якого Фабіан прозвав Оксамитовим Лицарем. Яким чином знешкоджують таку істоту?

Рачкуючи по кам’яній підлозі в темному погребальному склепі, хлопець пригадав, як Фелікс відпускав жарти й кепкував із Асмодеуса. А ще йому пригадалося, як той уступив у відро. Фелікс удавався до того, що в нього виходило бездоганно, цебто — сипати жартами. А як Фабіанові воювати жартом, сидячи полоненим у підвалі?

Раптом він на щось наткнувся — геть не схоже на камінь. Він обмацав його з усіх боків і зрозумів, що то воскова свічка. Хлопець полегшено зітхнув, вийняв із кишені коробку сірників і запалив один сірник. На щастя, свічок було багато. Світло, що спалахнуло, було трохи неприємне, але все-таки краще за кромішню пітьму. Фабіан згадав прислів’я, яке полюбляла казати Віта: «Ліпше запалити свічку, ніж нарікати на темряву». Принаймні зараз це було й справді так. Він усівся біля мерехтливого вогника й розглянувся довкіл. Власне кажучи, склеп був красивий, з критими галереями й нішами зі статуями в стінах.

Глибоко вдихнувши повітря, він силкувався зосередитися на тому, щоб подумки викликати Фелікса. Проте відповіді не отримав, хоч і був певен, що ангел також був десь у церкві. Фабіан сумно зітхнув. А трохи згодом він ліг на дощовик і поринув у глибокий сон без сновидінь.

Уранці, коли з’ясувалося, що Фабіан і Птахоспів зникли, в помешканні Франса Рінґера зчинився переполох. Франс одразу ж хотів бігти їх шукати, але невдовзі збагнув, що це неможливо. Щоправда, буря вщухла, але замість неї упав туман, густіший за вівсяну кашу. Будинків потойбіч завулку з вікон не видно було зовсім.

— Єдина користь від туману та, що якщо хтось вийде надвір, його ніхто не помітить, — сказав м’ясник. — Одначе можна втратити орієнтацію й заблукати. Там же все потонуло в тумані!

Понтус та його друзі помітили, що пастор був на диво спокійний. У нього на обличчі блукала якась загадкова усмішечка і, здавалось, його не обходив ані Фабіан, ані органіст.

— Мабуть, вони пішли до церкви, — сказав він. — Напевно, все гаразд.

Франс виявив, що зникла його в’язка ключів, і зрозумів — пастор має рацію. Вони вирішили почекати, поки туман упродовж дня розсіється. Але туман не розсіявся, а поночі йти надвір було й зовсім неможливо. Тож минув іще один день, а їхні проблеми так і не розв’язалися. Фабіан і Птахоспів мов крізь землю провалилися. І все було далеко не гаразд.

Фабіан гадки не мав, скільки він проспав. Прокинувшись, він спершу навіть не второпав, де був. Сон тримав його в своєму глибокому-преглибокому полоні, й лише за хвильку-другу він усе пригадав. Його й справді замкнуто в погребальному склепі в підвалі церкви!

Поруч ще й досі миготливим пломінчиком горіла висока воскова свічка, кидаючи похмурі, схожі на привидів, тіні на дугоподібні стіни. Фабіан подумав, що якщо десь і є місце, де можна було б здибати привида, то це, напевно, тут. Потім він згадав про одного такого привида, якого йому випало зустріти, і про те, що то сталося посеред білого дня на горі біля Вовчого Замку. Тоді там загалом ніщо не було похмуре, хіба що трішки дивне. Можливо, нема чого боятися, перебуваючи в склепі тих, які багато років уже були небіжчики. Усім їм хотілося спокійно спочивати. Йому навіть варто було б попросити вибачення за те, що він порушив їхній спокій. Він прокашлявся і півголосом мовив:

— Мені шкода, що я вас турбую. За найпершої можливости я звідси піду. Але саме тепер мені, на жаль, доведеться побути тут.

Нараз він почув, як хтось відсунув засув, і вмент звівся на ноги, щоб побачити, хто прийшов. Двері відчинилися і з гуркотом ударились об поштукатурену стіну. На порозі постав Оксамитовий Лицар, виписуючи кола новою сигарою, що стриміла в кутику його рота. Фабіан відчув, як йому в носі закрутило від гидкої суміші запаху сигари й нафталінових кульок, і здригнувся.

Оксамитовий Лицар повільно посунув сходами вниз і, взявши руки в боки, зупинився перед Фабіаном.

— Нам треба поговорити, — сказав він голосом звичайнісінької людини.

Фабіан нерішуче кивнув головою. Оксамитовий Лицар присів край кам’яного саркофага, сперся ліктем на коліно й вийняв із рота сигару.

— Ти знаєш, хто я такий? — спитав він.

— Я знаю всі ваші імена, — відповів Фабіан, не маючи гадки, звідки в нього взялась хоробрість. — Ким би вам найдужче хотілося бути?

— Можеш називати мене Фенріс, — відповів Оксамитовий Лицар. — Це ім’я певною мірою нас пов’язує. Оскільки ти нащадок лицаря Вовка, то ми, як не крути, родичі.

Фабіан збагнув, куди той хилить. Відтепер Оксамитовий Лицар може бути Фенрісом, бо вийшло так, що він повернувся. Хлопець знов здригнувся.

— Либонь, нема чого здригатися, — мовив Фенріс. — Саме зараз у мене є привід бути тут. Я хотів би укласти з тобою угоду. Попри все, ми однієї й тієї ж крови, тож те, що добре для мене, добре для тебе. Я ладен поділитися. А ти?

— Чим поділитися? — прохрипів Фабіан.

Здавалось, що в нього ось-ось сяде голос, і він прокашлявся.

— Звісна річ, прибутком! — відповів Фенріс. — Нікому, крім тебе, не пощастило прийти до церкви, і нікому не пощастить прийти сюди навіть до неділі. Тож силу ангелів буде знищено, і я зможу зробити зі скульптурами, що захочу. В мене вже є багато покупців і стоїть наготові транспорт. Ви більш ніколи їх не матимете!

І Фенріс розповів, як він крав скульптури ангелів у церквах цілого світу, прагнучи мати в себе їхні різноманітні подоби. Спершу, для того, щоб підпорядкувати якогось уявного ангела собі, він виводив його з ладу. Коли ж ангели виявлялись звичайнісінькими статуями, він примудрявся заробити на них купу грошей, продаючи їх як мистецькі твори. І так мало-помалу він страшенно розбагатів. Але ніде в світі він не бачив таких ангелів, як у цій церкві, і ось тепер у нього нарешті з’явилася можливість ними заволодіти!