Тим часом гроза розходилась на повну силу, і стало зовсім темно. Дощ тарабанив у шибки, і шибкам здавалося, що вони пливли десь посеред моря, а їхній будинок гойдало на всі боки. Франс трохи занепокоївся.

— Будемо сподіватись, що черепицю не позносить, — сказав він. — Погано, якщо вона почне літати в повітрі.

— Я зроду не бачив такої грози, — сказав пастор. — Це просто якесь жахіття. Щось дивне тут діється.

Фабіан і його товариші, які знали, що саме так воно й було, занепокоєно перезирнулися. Фелікс казав, що лиха думка готова була себе проявити. Отже всім їм доведеться тут трохи посидіти. Але скільки?

Батько Райна, м’ясник Бук, відкашлявся.

— Можна використати час на дещо корисне, бо, напевно, ми ще не скоро розійдемося по домівках, — сказав він. — Серед нас є бурґомістр Кресп, а він саме та особа, з якою і хотілося б обговорити деякі речі. Зараз маємо таку нагоду.

— Добра думка, — сказав учитель Плате, Розин батько. — Нехай діти на трохи вийдуть в кухню.

— Ні, — не витримав Фабіан. — Нам треба розповісти вам щось важливе.

Дорослі обернулись і подивилися на Фабіана, Понтуса, Райна й Розу. Діти спершу трішки збентежились, але всі як один закивали головами.

— Гаразд, — сказав Франс. — Розказуйте.

Роза підвелася з місця, вона дуже хвилювалась.

— Сьогодні нас звільнили від школи, тож ми подалися в ліс, — мовила вона, і словом не згадавши про те, що вони ходили на Вовчий Замок. — Дорогою додому ми побачили в гаю за містом багато всілякої машинерії та вантажівок. Там товклися Юнсон і купа чоловіків у жовтих касках. Ми з Фабіаном чули, як вони говорили, що збираються зносити міський мур і церкву, і що так розпорядився Фенвік!

— Почало гриміти, й вони отримали вказівку чекати. Але машинерія там стоїть! — сказав Фабіан.

— Яка саме? — суворо спитав Франс.

Фабіан задумався.

— Екскаватор, землерийні машини… — заходився називати він.

— І трамбувальні машини, і бульдозери, — долучився до нього Райн, а потім ще й розповів, як його зловили.

У кімнаті запала тиша.

— Он як, — нарешті мовив пастор. — Виходить, місто попросту перебуває в облозі.

«Авжеж, і це знов справа рук графа Фенріса та його найманих вояків!» — мало не крикнув Фабіан, але в останню мить стримався. Не варто було розказувати надто багато, та ще й у присутності бурґомістра Креспа.

Франс підвівся й став перед Креспом, що сидів у кріслі, натягнувши плед до підборіддя і вражено витріщивши очі. «Він у розпачі й, здається, щойно змахнув зі щік сльози, якщо вони й справді там були», — подумав Фабіан.

— Що ти про це знаєш, Креспе? — спитав Франс.

— Нічого, — відповів Кресп, і голос у нього став хрипкіший, ніж звичайно. — І для мене це щось нечуване.

— Мені важко тобі повірити, — сказав Франс. — Ти якось до цього всього причетний. Ану скажи, як тобі вдалося стати бурґомістром?

— Ось про що ти думаєш! — засичав Кресп. — Може, тобі здається, що вибори було змахльовано?

Франс і всі присутні вичікувально вп’ялися в нього очима.

— Про яке махлювання він торочить? — пошепки спитала Роза у Райна, але той, штовхнувши її плечем, звелів мовчати.

— Так, мені дали завдання махлювати, — сичав далі Кресп. — Я отримав таку допомогу й пропозицію, що не зміг відмовитися. Пропозицію, яка могла б повернути честь родини й зробити мене багатим. Мені легко було наважитися.

— Мабуть, насправді то була нікчемна пропозиція, — дошкульно сказав учитель Плате. — Напевно, тобі запропонували обдурити своїх земляків.

Кресп зненацька розлютився як бик.

— Нехай і так, нехай, — сказав він тремтячим голосом. — А хіба зробили для мене що-небудь мої земляки чи моє місто? Коли ви загалом робили щось добре для родини Креспів? Упродовж століть, ще відтоді як сердешний Натаніель Кресп уклав угоду з графом Фенрісом, на нас дивились мов на прокажених і звідусіль виганяли! Як соромно було мати прізвище Кресп! Мало яка дівчина ставала під вінець, а ще менше йшло під вінець чоловіків, і то лише тому, що вони були з роду Креспів. Рід усе рідшав і рідшав, аж поки лишився тільки я — у великому будинку на Майдані Ратуші. Ні, я не винен своєму містові абсолютно нічого! Це місто завинило перед моїм родом і має повернути йому добре ім’я!

Він із викликом обвів поглядом усіх присутніх.

Більшість їх були настільки шоковані, що не спромоглися здобутися й на слово. Аж тут пастор сказав приязним тоном:

— Звинуваченнями нічого не досягнемо. Ану розказуй усе, як є.

Кресп стенув плечима й раптом начебто поступився.

— Я розпочав із вивчення роду, щоб довідатися більше про своє коріння, — повів він далі спокійним тоном. — У будинку міського писаря повно документальних матеріалів, і крім того, я позичав у пастора міські хроніки. Я прочитав геть усе про свою безталанну родину, а також немало про інші родини в місті. Ті родини були щасливі, — про такі я міг хіба що мріяти. Але одного дня в моєму житті з’явився Фенвік.

Те слово виявилось ключовим, оскільки після нього блискавка, що розпанахала небо, на коротку мить залила вітальню сліпучо-білим світлом. І тут же щосили грякнуло.

Фабіан здригнувся. Здавалось, ніби хтось не зводив із них очей і дослухався до кожного сказаного слова.

Згодом грюкіт грому влігся, але Кресп сидів у кріслі й тремтів. Коли він заговорив знов, то вони довідалися, що він зайшов у контакт із Фенвіком через оголошення в газеті про розшук потомків Натаніеля Креспа. Цей пан Фенвік знав усе про його рід і минуле, і сказав, що тепер у Креспа з’явився прекрасний шанс облаштувати собі краще життя. Фенвік допоміг Креолові висунутися на посаду бурґомістра, і це саме він завдяки своїм коштам змахлював вибори.

— Як це йому вдалося? — спитав учитель Плате. — Ти думаєш, що він підкупив півміста?

Кресп гірко всміхнувся.

— Ні, ви так само добре, як і я, знаєте, що з того нічого не вийшло б. Але назалежним чиновникам, що брали участь у виборах, було заплачено кругленьку суму за те, щоб вони замінили частину виборчих бюлетенів.

Плате повагом кивнув головою. Як велить закон, цих чиновників відрядили в місто зі столиці, щоб вони допомогли провести вибори, і більш ніщо їх із Вовчими Горами не зв’язувало.

— Фенвік організовував усі мої виступи й зустрічі з людьми, і я через свою дурість дозволив йому це робити, — невесело мовив Кресп. — Я довірився йому повністю.

Він відкашлявся й витер із лоба піт.

— Коли ти зрозумів, що щось не так? — спитав Франс.

— Коли побачив, як поводяться з «футболістами», — відповів Кресп.

І тоді вони почули цілу історію про те, як бурґомістрів маєток немовби перетворився на казарму, і що тих, хто там перебував, очевидно, ніхто й ніколи не тренуватиме.

Фабіан із полегшею нечутно зітхнув. Нарешті він знайшов підтвердження своїй нічній екскурсії.

— Здається, справи кепські, — сказав Франс. — Що ми можемо вдіяти? Треба піти туди й звільнити їх!

— Не забувай, що вони підписали контракт. І до того ж вам не можна виходити надвір! — відповів Кресп.

Авжеж, у тому не було жодного сумніву. Щоразу, як у кімнаті западала тиша, до них ізнадвору долинало завивання бурі.

Глибоко вдихнувши повітря, Кресп повів далі:

— Я мав намір розірвати угоду. Але сьогодні Фенвік прийшов до будинку міського писаря разом із Маґелем і Таґом, щоб дізнатися, чи є ще в місті нащадки лицаря Вовка. Коли я сказав, що його рід вимер кілька сот років тому, він мені не повірив. Він сказав, ніби був певен, що хтось лишився, і що йому конче потрібно знати, хто він. Потім Фенвік спитав, чи живі ще нащадки родини Берґгаммерів. Одначе я не зміг нікого з них знайти. І тоді він оскаженів.

Кресп важко задихав. Після невеличкої паузи він сказав, як вони накинулися на нього — всі троє — і добряче віддубасили.

— Фенвік сичав, що довіку матиме наді мною владу, мовляв, я продав йому свою душу. Він кричав, що неодмінно повернеться й вимагатиме всього, що я йому завинив. Аж тут здійнялася буря, і я подумав, що наспіла моя смертна година!