Оксамитовий Лицар холодно хихикнув:

— Я користуюся, — відповів він. — Асмодеус Фенвік до ваших послуг.

Фабіан затулив рукою рота, щоб стримати зойк. Фенріс? Граф Фенріс завжди носив чорного оксамитового плаща, білого капелюха й… срібні шпори, — так було написано в книжці, яку Роза брала в пастора. Невже Оксамитовий Лицар, граф Фенріс і Асмодеус — одна й та сама особа?

Фелікс гучно засміявся.

— Нарешті я це почув, — сказав він. — Нам не можна далі зустрічатися таким чином, — роздратовано додав він. — Цебто, кожні сімсот років. Це ж занадто довгий термін!

— Як на мене, не дуже, — відповів Оксамитовий Лицар. — Утім я знав, що ти не докучав мені відтоді, як звільнив Фенріса з в’язниці Вовчого Замку.

— Я хотів дати тобі шанс, — поважно сказав Фелікс. — Завдяки мені й лицареві Вовку того разу твоє життя було врятовано, й ти міг вільно снувати білим світом. Та виявилось, що наша співчутливість пошила нас у дурні, і я поплатився за це своїм іспитом. Одначе ангелам віддавна властивий дар співчутливости.

— Співчутливости! — хмикнув Оксамитовий Лицар. — Я присягнув повернутися й відібрати своє! І ось час наспів.

— Тут немає нічого твого, — сказав Фелікс, і Фабіанові здалося, що в тому чистому дитячому голосі зазвучала погроза.

Оксамитовий Лицар зловісно вишкірився.

— Я мститиму! — засичав він. — Вовк завжди надто гарно думав про людей. Це була його велика помилка. Він повірив, що я й справді за його відсутности хотів заволодіти містом. Ха! Невже б я й справді зважився на таку можливість розбагатіти? Нізащо в світі! Я весь час перебував у неласці, але став сильніший і багатший, як був. І зараз я доволі сильний, щоб забезпечити себе новим військом! Міріади ваших ангелів нічого проти нього не вдіють, а Вовк мертвий, і його тут немає.

У голосі було стільки злости, що Фабіан затремтів усім тілом. І що воно за проява? У кожнім разі то не людина. Вперше в житті хлопця охопив справдешній жах. Йому сперло дух і стало важко дихати.

Проява правила далі, погрозливо підступаючи до Фелікса:

— Ви повинні до дня літнього сонцевороту забратися геть, і тоді нікому буде підписати новий контракт на сімсот років. Уже не лишилося нікого з нащадків Вовка, якщо ти, звісно, не береш до уваги мене! — Він зареготав хрипко й переможно. — Я найняв собі помічників, які мають обнишпорити храм, вони перевернуть кожен камінь і таки знайдуть угоду. Коли ж вона знайдеться, я її знищу. Тоді й собор, і місто, й замок стануть мої! Місто Фенрісові Гори і Фенрісів Замок! Розпочнеться нова епоха, моя епоха, де все вирішуватиму я. Місто, що проголосило мене вигнанцем, що відмовило мені в домовині, за все поплатиться!

Фабіан так тремтів, що згорнувся калачиком і віткнувся головою в коліна. Поки Оксамитовий Лицар тут, утекти не вдасться. Що може вдіяти малий Фелікс проти цієї нечистої сили?

Та як тільки до хлопця долинув протяжний ангелів репет, він од подиву рвучко підняв голову.

— Рффррррррррппп!

Хоч би якої відповіді від краю стола очікував Оксамитовий Лицар, але в кожнім разі не такої. Звук був настільки комічний і повен неперевершеної зневаги, що висока проява сторопіло відкинулася назад.

— Леле, які гучні слова! — вигукнув Фелікс і зістрибнув зі столу. — Ти не говориш, а тільки дереш горлянку!

І він помалу знов почав світитися зсередини. Те синє світло ставало сліпучішим із кожним кроком у бік Оксамитового Лицаря, що стояв, широко розставивши ноги й схрестивши руки, посеред довгого килима перед каміном.

— Не тільки ти чогось навчився за сімсот років, — сказав Фелікс. — Я, до речі, ось чого навчився!

З цими словами він спритно нагнувся, схопив килим за край і смикнув його. Для Оксамитового Лицаря то було так несподівано, що він упав навзнак. Фелікс смикнув за килим іще раз — і гладкий чолов’яга по ньому аж покотився. Так він і лежав, мов запечена ковбаска, перед каміном, і ревів од гніву.

Фелікс обвів його зверхнім поглядом.

— Ц-ц-ц, — співчутливо прицмокнув він. — Я завжди казав, що твоє слабке місце — повна відсутність почуття гумору. Кумедія та й годі! Якби ти тільки себе бачив!

Він довго й від душі сміявся. Тоді насунув Оксамитовому Лицареві капелюха на самого носа й загасив у каміні вогонь і свічки в канделябрах.

Тієї ж миті Фабіан відчув, як чиясь м’яка долоня затулила йому рот і хтось поволік його на сходи. Фелікс (а це був він) уже не світився. Очевидно, він вичерпав свою злість, утнувши зі своїм ворогом Асмодеусом Фенвіком добрячий жарт.

Асмодеус і далі ревів, як розлючений бик, лежачи всередині килима, скрученого в рулон. Через те він навіть не чув, як Фабіан та Фелікс нишком побралися темними сходами нагору.

На сходовому майданчику Фелікс попхнув мізинцем двері. Вони не піддалися.

— Знов твоя черга, — шепнув він на вухо Фабіанові. — Замкове закляття на людей не поширюється. Асмодеус і гадки не має, що ти тут. Чудово!

Фабіан зробив так, як ангел просив, і цього разу воно також спрацювало. Тепер вони опинилися у ще одній залі зі сходами, де поблискувало слабеньке світло. Сходи звивалися кудись угору, начебто не мали кінця-краю.

— Невже ми були так глибоко внизу? — здивовано спитав Фабіан.

Фелікс пильно подивився на нього.

— Набагато глибше, ніж ти думаєш, — похмуро відповів він. — Але зараз ми вийдемо знов на світло. Стернове перо ще в тебе. Бери мене за руку й полинемо вгору!

Здавалось, минуло чимало часу, перш ніж вони дісталися нагору. Перед ними височіли ще одні важкі двері. Фелікс сів навкарачки.

— Забирайся мені на спину, — звелів він.

Фабіан зробив, як його просилося. У нього було таке відчуття, ніби він ступив на хмари, дарма що не провалив їх наскрізь. Фабіан схопився за ручку й попхнув двері. Ті, заскрипівши, відчинилися, й вони опинилися в ще одній залі, що явно була частиною входу до бурґомістрового помешкання. Фелікс обперся об двері й полегшено зітхнув.

— Фу! — сказав він. — Ти ба — після стількох сотень років знов зустріти Асмодеуса! Вийшло набагато кумедніше, ніж я думав.

Наступні двері вели до якоїсь житлової кімнати. Вона була велика й простора, але темна й дуже холодна. Там теж пахло нафталіновими кульками.

— Певно, тут і проживає наш любий Асмодеус, — сказав Фелікс і кілька разів скептично понюшив повітря. — Очевидно, йому самому доводилося обкладати себе нафталіновими кульками, щоб не розпастися на порох. Тьфу! — Він фиркнув із усіма ознаками гидливости.

Потім Фелікс метнувся в кімнату й запалив настільну лампу з зеленим абажуром, що кидав тінь, трішки схожу на привида.

— Слухай-но сюди, Фабіане Рінгере, — поважно мовив ангел. — Те, що я зараз тобі скажу, не чула досі жодна жива душа. І, на жаль, це правда. Хочеш вір, а хоч не вір, та Асмодеус — теж ангел.

Фабіан недовірливо уп’явся в нього очима, але потім оговтався, щоб слухати Феліксову розповідь далі.

— Ми ведемо війну, — зажурено вів далі ангел. — Війну, яка спалахнула ще на початку зародження життя. Асмодеус одержимий владою і багатством. Через те його й вигнали з ангельського гурту. Він вирішив спробувати себе в людській подобі й швидко збагнув, що так легко стати багатим. Він був графом Фенрісом, якого теж зреклися люди, спровадивши у вигнання. Одначе темний ангел може століттями перебувати в заціпенілому стані, особливо тоді, як задумує помсту. А він її задумав. Помсту і ангелам, і людям. Після поразки з Вовком він досить охляв, хоч усе-таки йому вдалося дощенту спалити Вовчий Замок. Потім він сімсот років тільки те й робив, що набирався сили, а тепер повернувся і готовий зібрати нове військо. І я ладен побитися об заклад, що він його розмістить у цьому будинку!

— У цьому будинку? — Фабіан, здавалося, здивувався ще дужче. — Це ж будинок, а не казарма. Тут немає місця ні для якого війська…