Останні слова прозвучали доволі сумно, і Фабіан зрозумів, наскільки то важливо, щоб цього разу Феліксові поталанило.

Диво дивне, що місто Вовчі Гори упродовж цілих століть переживало війну, а ніхто його не зруйнував і ніхто ним не заволодів. Тепер Фабіан збагнув чому.

— Якщо це правда, — поволі сказав він, — то, напевно, є багато місць із подобами ангелів?

— Саме так, — сказав Фелікс. — Та все одно їх дуже мало. Більшість скульптур ангелів у світі — всього-на-всього звичайні скульптури, хоч би які гарні вони були. Такі приміщення, як це, слугують ангелам у земних вільних містах для зустрічей. Ми вже користуємося ними сімсот років. Ця угода ось-ось розірветься, якщо нащадок лицаря Вовка її не поновить. А поновити її треба до дня літнього сонцевороту, цебто до наступної неділі. Якщо церква й місто втратять опіку, то може статися що завгодно. До того часу нам треба знайти угоду, яку сховано десь тут, у церкві. Крім того ми повинні розшукати нащадка лицаря Вовка, що може її підтвердити. Цього разу я мушу з усім цим упоратися! Уявляєш, як прикро буде чекати ще сімсот років?

Він здійняв очі до неба й смикнув себе за руді кучері. Потім заговорив далі:

— Як ти розумієш, пан Фенвік, той суб’єкт, що зараз сюди навідувався, очевидячки теж шукає нашу угоду. Боюся, що він хоче її знищити, щоб домагатися того, чого бажає. Він дуже небезпечний і здатен на будь-що.

— А чого ж він бажає? — з легким трепетом спитав Фабіан.

— Влади й багатства! — шпарко відповів Фелікс. — Йому хочеться мати все і самому всім володіти. Єдине, чим можна з ним боротися, то це сукупністю доброти й знань. Така наша мета. Та годі про це. Пора розбігатися. Поки твої батьки не кинулися тебе шукати, тобі краще йти додому й лягати в ліжко. За кілька годин я постукаю в твоє вікно. Почнемо з бурґомістрової садиби.

Фабіан не міг збагнути, як він того вечора діставався додому, але раптом побачив, що опинився перед своїм будинком. Фелікса мов лизь злизав. Коли хлопець зайшов у хату, то почув, що мати й батько говорили про щось на кухні.

— Привіт, — сказав Фабіан.

Батьки глянули на нього й усміхнулися.

— Привіт, Фабіане, — відповіла Віта. — Де ти був?

— Тут і там, — глухо відповів Фабіан.

— Скоро вже ніч. Трішки підвечеряй і лягай спати, — сказав Франс.

Фабіанові не сподобалися батькові слова.

— Я вже не якийсь шмаркач, — сердито буркнув він. — І піду спати, коли сам захочу!

Віта підставила до нього молоко й хліб.

— Добре було б гарно виспатися. Тобі ж завтра треба йти до школи, — сказала вона. — Понеділок — то початок нового. Тоді все бачиться інакше.

Фабіан відчув, як у душі в нього знов підіймається спротив, але тут же подумав, що вночі його чекає вилазка з Феліксом у місто. Що ж, треба йти спати, і чим раніше, тим краще. Він поїв, почистив зуби й почимчикував до своєї кімнати. Там він знайшов для нічної вилазки темне вбрання й черевики. От якби можна було зробитися невидимим, як Фелікс! Фабіан засунув усе те під ліжко, вдягнув піжаму й заліз під ковдру.

Коли мати зайшла сказати добраніч, Фабіан її на хвильку затримав. Йому заманулося дещо в неї спитати.

— Мамо, — відкашлявшись, мовив він. — Як ви гадаєте, ангели є?

Віта глянула на нього з подивом. Вона знала, що її дванадцятирічний хлопчик не любив грати у футбол і більше цікавився шахами й книжками, але загалом був цілком нормальною дитиною. Ангели?

— Чого це ти надумався таке питати? — поцікавилась вона. — Та якщо вже питаєш, то відповім: ні, я не думаю, що вони є. Напевно, людям віддавна хотілося, щоб вони були, тому й настворювали собі усіляких ідеалізованих образів, яких і назвали ангелами. Мабуть, відчули потребу в якихось особливих помічниках. А тепер спи, вже пізно.

Фабіан кивнув головою. Хоча в голові в нього крутилися інші думки. Ті, яких не можна було звірити матері й батькові. Він був єдиний у цілому світі, хто знав про Фелікса. Все, що вони налаштувалися зробити вночі, має бути в найсуворішій таємниці.

Віта погасила світло і вийшла з кімнати. Фабіан зітхнув. Таїти в собі таємницю важче, ніж він думав. От якби він мав із ким нею поділитися! Але так буде лише до пори до часу. Йому доведеться тримати язик за зубами, скільки зможе.

Фабіан перевернувся на другий бік, звідки було видно вікно. До приходу Фелікса він вирішив не спати ні миті. Добре було б не заплющувати очей, щоб підхопитися за одну хвилину. Не спати. Не заплющувати очей. Не спа…

Він прокинувся від того, що хтось його тормошив. Не помаленьку й лагідно, як своїм звичаєм робила щоранку Віта, а сильно й настирливо.

— Прокидайся! — почув він нетерплячий голос. — Вставай, ледаче порося! Нам треба вирушати на завдання.

Фабіан умить сів на постелі. Фелікс стояв біля ліжка, розгорнувши крила й згоряючи від нетерплячки.

— Ану, повертайся трохи живіше! — звелів ангел і потягнув його з ліжка. — У нашому розпорядженні лише півночі.

Фабіан протер очі, натягнув на себе вбрання і вийняв із шухляди письмового столу кишенькового ліхтарика.

— Як ти сюди втрапив? — спитав він. — Ти ж мав стукати у вікно.

— Ти спав як убитий, — сухо відповів Фелікс. — Тебе неможливо було збудити. А я не маю, як ти знаєш, проблем із тим, щоб кудись заходити чи звідкись виходити.

Фабіан трохи збентежився. Отакої! Збирався іти на завдання й заснув! Але в кожнім разі він уже на ногах. Тепер треба вийти надвір так, щоб не помітили мати й батько. Він обережно прочинив двері до передпокою.

— Агов, — шепнув йому Фелікс. — Куди ти?

— Надвір, — відповів Фабіан. — І якщо йтимемо навшпиньки, то нікого не збудимо.

— Дурниці, — сказав Фелікс. — Зробимо інакше. Зараз я тобі дам одне зі своїх стернових пер. — Він простягнув руку до потилиці, висмикнув сріблясте перо й простягнув його Фабіанові. — Це праве перо. Мені лишилося ліве. Візьмешся за мою руку.

Фелікс відчинив вікно, стрибнув на підвіконня і махнув Фабіанові рукою.

— Йди сюди. Не бійся. Поки ми стрибатимемо разом, то приземлятимемося куди треба.

Фабіан вирішив покластися на Фелікса. Запхнувши перо в спідню кишеню, він виліз на підвіконня й схопився за Фабіанову руку. Вона була напрочуд м’яка й тепла — маленька, мов рука дитини, і все-таки м’язиста й сильна. Триматися за неї було безпечно й надійно. Фабіан більше не боявся. Тепер йому було море по коліна.

— Раз, два, три, — проказав Фелікс. — Гоп!

Вони кинулися з вікна другого поверху. Фабіан відчув, що його несе повітря, що він не падає. Таким робом вони з Феліксом поволі опустилися додолу й приземлилися на бруківку, ніби в них був парашут.

— Чудово, — сказав Фелікс. — Класно вийшло. Поверни мені перо, щоб я міг підійматися як належить. З одним стерновим пером я вмію брати тільки ліворуч.

Фабіан вийняв зі спідньої кишені перо й подав його ангелові. Фелікс устромив його собі за спину й змахнув крилами.

— А тепер рушаймо, — сказав він. — Показуй дорогу.

Фабіан почимчикував безмовним нічним містом, ангел же мало не наступав йому на п’яти. Вони трималися якомога далі від слабенького вуличного освітлення. Якби хтось їх загледів, то побачив би чудернацьке видовище: малого хлопчика в чорному супроводжував ангел у білому вбранні.

Перемахнувши стару міську браму, вони зайшли в парк, який було посаджено на території захисного валу, що оточував місто. Для того, щоб дістатися до нової міської дільниці, їм треба було перетнути парк. У парку не горів жоден ліхтар і стояла непроглядна темрява. Було моторошно. Фабіан зненацька зупинився, і Фелікс на повнім ходу буцнувся в його спину.

— Йой, — скрикнув ангел і потер носа. — Ти міг би застерегти.

Фабіанові трохи соромно було зізнаватися, як йому неприємно прочісувати парк у темряві. Але потім він згадав про ліхтарика. Вийнявши його з кишені куртки, він присвітив ним дорогу. Фелікс відреагував блискавично.

— Ти сказився? — скрикнув він і схопив ліхтарика. — Хочеш, щоб усі нас побачили? — Він вимкнув ліхтарик, засунув його назад у Фабіанову куртку й схопив хлопця за руку. — Я йтиму перший. Мені видно в темряві. Тільки тримайся за мою руку.