Біля краю унітаза кружляє потік любові й турботи, підписаний Едною Фербер, Арті Шоу, Бесс Труман. Написані від руки записки й листівки, телеграми, де стоїть таке: «Якщо я можу щось зробити...» І «Будь ласка, не вагайся подзвонити». Розірвані шматочки цих побажань, кружляючи, підіймаються все вище і вище до межі катастрофи, готуючись перелитися, побігти донизу із краю унітаза й затопити рожеву мармурову підлогу. Ці ніжні слова... Я розірвала їх на шматки, а потім на ще менші, на клаптики. Вся моя прихована праця вже скоро відкриється. Це — всі співчуття, які я знищила впродовж кількох останніх днів.

Знизу, із дамської туалетної кімнати, розносячись луною через тишу будинку, звуки горла міс Кеті, котрі звільняються від беф-строганов, і десерту з груш, і телятини по-орловськи, котрі підіймалися з глибин міс Кеті, спонукані кінчиком срібної ложки, яка торкалася задньої частини її язика, і блювотний рефлекс видаляв їх усіх.

— Та пішли вони, — каже міс Кеті між плесками, її голос кінозірки охриплий від жовчі та шлункової кислоти. — їм плювати, — каже вона, очищаючись великими громовими вибухами.

Ганебна порада Басбі Берклі[77], яку він дав Джуді Ґарленд[78]: «Якщо тебе все ще обдимає, значить, ти забагато їси».

Нагорі розірвані співчуття підіймаються, збираючись вилитися на підлогу ванної кімнати. Підіймаються по спіралі на зустріч із лихом. В останню мить я падаю навколішки на рожевий мармуровий кахель. Я засовую руку в перемішане сміття, холодна вода хлюпає навколо мого ліктя, потім крутиться коло мого плеча, коли я занурюю руку глибоко в горло унітаза, відганяючи мокрий папір. Деру кігтями, дряпаю тунель крізь промоклий, сплутаний шар ніжності; м’яку масу почуттів, яку я не бачу.

Внизу міс Кеті віддає великі порції gateau Pierre Rothschild. Bombe de Louise Grimaldi. Сироп тітоньки Джемайми. Пиріг леді Балтимор. Мокрі, булькаючі звуки неперетравленої ковбаси Джиммі Діна.

Водопровідна система цього старого таунхауса труситься, труби гуркочуть і гепають, намагаючись утримати й передати цю нову ношу розмочених секретів і гурманської блювоти.

Ціле «голлівудське життя». Потому вода в унітазі починає спадати.

Розірвані на клапті любов і турбота, щирі привіти потопають і пропадають із поля зору. Свіжий потік води гонить останні слова підтримки до колектора. Ці мережені, вирізьблені, гравіровані й напахчені шматочки — унітаз жадібно ковтає їх. Вода проковтнула всі без винятку слова співчуття Жанни Крейн, барвистий почерк Її королівської Високості принцеси Марґарет, від Джона Ґілберта, Лайнуса Полінґа і Крістіана Барнарда. В її ванній — очищення імен і відданості, підписаної Брукс Аткінсон, Джордж Арліс і Джилл Есмонд, — швидкий потоп щезає, щезає, рівень води різко падає, поки всі імена і записки не затягнуло донизу. Потонули.

Луною з дамської кімнати на першому поверсі приходить звук харкання й плювка — це моя міс Кеті позбавляється присмаку жовчі в роті. Її кашель і відрижка. Останній звук струменя води у водопроводі на першому поверсі, а за ним — глухий шум бризкання від освіжувача повітря.

Проходить «Нью-Йоркська секунда», і я встаю. Один крок до раковини, і я починаю спокійно і ретельно відмивати мокрі руки, старанно підбираю та шкребу слова «печаль» і «трагедія» у тих місцях, де вони розмістилися під кожним нігтем. Уже зараз, оскільки чарівний букет рожевих троянд і білих лілій отруєний солоною водою, пелюстки починають в’янути та ставати бурими.

Наступний епізод зображає монтаж квітів, що прибувають до таунхауса. Кур’єри, у жвавих капелюхах із крисами та полірованих туфлях, прибувають і дзвонять у парадні двері. Кожен із них несе під пахвою довгу коробку троянд, перев’язану оксамитовою стрічкою. Чи целофановий пакунок, наповнений трояндами, який несуть, наче немовля. Друга рука кожного з кур’єрів протягнута вперед, готова дати планшет і ручку, а також квитанцію, на якій треба поставити підпис. Великі хвилі білого бузку. Доставки прибувають одна за одною. Дзвенить дзвоник, оголошуючи жовті гладіолуси та яскраво-червоні райські пташки. Тремтячі рожеві гілки кизилу у повному розквіті. Прохолодна плоть орхідей з оранжереї. Камелії. Кожний наступний продавець квітів постійно витягує шию, щоб заглянути мені за спину, повертає голову, щоб зазирнути у фойє і хоч мигцем побачити знамениту Кетрін Кентон.

Із запізненням на один кадр десь поза екраном чується голос міс Кеті: «Хто це?» Через секунду після того, як кур’єр іде.

Я завжди кричу їй у відповідь. Продавець електрощіток Фуллера. Свідок Ієгови. Дівчинка-скаут, яка продає печиво. Нескінченне «дзінь-дзінь» дзвоника натякає на те, що в наступному кадрі знову з’явиться букет — жимолості або високих рожевих списів квітучого імбиру.

Я кричу нагору, до міс Кеті, питаючи, чи вона чекає на гостя.

У відповідь міс Кеті кричить: «Ні!» Знову кричить, але не так голосно: «Нікого конкретного!»

Фойє, і їдальня, і кухня — всюди повітря плаває в запаху примарних квітів, мерехтить солодким, важким садовим жасмином. Невидимий сад. Кремовий аромат відсутніх гарденій. У повітрі висить різкий запах евкаліпта, котрого я несу прямо до чорного ходу. Смітники в провулку вже не вміщують темно-червону бугенвілію та гілки вовчого личка з солодким запахом.

Кожна картка підписана — Вебстер Карлтон Вестворд III.

Із кадру-вставки однієї картки ми повільно переходимо до великого плану другої, третьої. Цілої серії карток за картками. Потім великий план ще одного паперового конверта із написом «Міс Кетрін» на одному боці. Камера від’їжджає назад і показує мене — я тримаю цей останній запечатаний конверт у смузі пари, що виходить із носика чайника, поставленого кипіти на пічці. Антураж кухні майже такий самий, як і одне собаче життя тому, коли моя міс Кеті нашкрябала своє серце на віконному склі. Одна нова деталь — портативний телевізор — стоїть на морозильній камері й освітлює приміщення сценами із лікарні, операційної в хірургічному відділенні, де затягнута в гумову рукавичку рука актора стискає маску і стягує її з його власного обличчя, відкриваючи колишнього із «Джаз-бенду колишніх», Пако Еспозіто.

Сьомого і найостаннішого із чоловіків Кетрін Кентон. Волосся в нього вже сивіє на скронях. Верхня губа прикрашена бахромою чорних із сивиною вусів.

Чайник шипить на плиті, залишений над блакитним павуком газового полум’я. Із носика підіймається пара, від чого кінчики білого конверта, який я тримаю, закручуються. Папір темнішає від вологи, поки приклеєний язичок не починає відлущуватися з одного боку. Я колупаю його нігтем великого пальця, і язичок піднімається. Двома пальцями я достаю лист.

У телевізорі Пако нахиляється над операційним столом, проводить скальпелем по нерухомому тілу пацієнта, котрого грає Стівен Бойд. Гоуп Ленґ грає лікаря-асистента. Сьюзі Паркер — анестезіолога. Переводячи погляд на присутню медсестру, Наталі Вуд[79], Пако каже: «Я ніколи не бачив такого жаху. Цей мозок неодмінно треба вийняти!»

На іншому каналі батальйон танцюристів бігає по звукоізольованому приміщенню, вдаючи, що відбувається битва під Антіетамі[80] (продюсує яку Френк Пауелл[81], а режисує — Д. В. Гріффіт[82]) у музичній версії Громадянської війни. Голова армії конфедератів, котрий підстрибує та виконує піруети, грає танцюриста Теренса Террі. Нестямно молода Джоан Леслі грає Таллулу Банкгед. Г. Б. Ворнер[83] грає Джефферсона Девіса[84]. Закадрову музику написав Макс Штайнер[85].