По телевізору Пако прикидається, що цілує Більму Банкі[91]. Сенатор у вечірніх новинах цілує немовлят і потискає руки. По іншому каналу Теренс Террі дістає кулю, що її випустили із мушкета часів Громадянської війни, і помирає під час облоги Атланти. Ми всі лише привиди, які продовжують ледь животіти у світі міс Кеті. Фантоми, як запах жимолості чи мигдалю. Як пара, що зникає. У двері знову дзвонять.

Узявши цукерку, я кидаю листа до паперового пакунка, де міс Кеті знайде його, коли повернеться додому сьогодні після обіду, старанно шокована, і поголена, і зголодніла.

На дальньому плані на вулиці біля таунхауса міс Кеті зупиняється таксі. Сонячне світло проходить крізь листя дерев. Співають птахи. Зображення наближається, поки не зупиняється на вікні нагорі, вікні будуара міс Кеті, де штори завішені, щоб не впускати яскравих сонячних променів.

У спальні ми даємо великим планом будильник. Камера від’їжджає, щоб показати нам, що будильник балансує на купі сценаріїв поруч із ліжком міс Кеті. На годиннику велика стрілка стоїть на дванадцятій, маленька — на третій. Повіки міс Кеті тріпочуть, її очі розплющуються, і вона бачить своє віддзеркалення — вона дивиться на підлогу, ті ж самі фіалкові очі із дзеркал на її балдахіні. Одна квола рука кінозірки хлопає навколо себе, витягується, доки пальці не знаходять склянку води, що балансує поряд із годинником. Її пальці знаходять нембутал і підносять капсулу до губ. Повіки міс Кеті знову опускаються. Знову рука безвольно звисає з краю ліжка.

Підроблена версія любовного листа, копія, яку я зробила, лежить на середині камінної полички, розташована в центрі більш важливих запрошень і весільних фотокарток. Серед відполірованих нагород і подарунків на пам’ять. Первісна дата, субота, змінена на п’ятницю, сьогодні. Ось сценарій романтичної вечері, яка не відбудеться. Ні, Вебстер Карлтон Вестворд III не приїде о восьмій сьогодні ввечері, і Кетрін Кентон буде сидіти одна і повністю одягнена, причепурена і така ж покинута, як міс Гавішам із роману Чарлза Діккенса.

Камера знову показує таксі, яке гальмує біля узбіччя тротуару, перед дверима хімчистки. Задні двері машини широко розкриваються, і появляється моя нога. Я прошу водія стати біля припаркованої автівки, поки я заберу білого соболя міс Кеті з камери охолоджуваного сховища. Біле хутро перекинуто через мою руку, воно відчувається неможливо м’яким, але важким, шкура слизька і постійно пересувається в тонкому шарі мішка хімчистки. Соболь світиться холодом, він наповнений холодом, і це контрастує із теплим сонячним світлом і гарячим вініловим сидінням таксі, що потріскалося.

У наступному місці, де ми зупиняємося, таксист гальмує, щоб я забрала вечірню сукню, яку міс Кеті віддала на переробку. Після цього ми зупиняємося у флориста, де я купую букетик для корсажа, який нервові руки міс Кеті будуть пестити і торкатися сьогодні, коли восьма година настане і пройде, а її молодий кароокий кавалер так і не подзвонить у двері. Ще до того як годинник проб’є пів на дев’яту, міс Кеті попросить мене налити їй випити. Перед тим як проб’є дев’яту, вона проковтне валіум. Ще до десятої ці орхідеї розірвуть на маленькі шматочки. До того часу міс Кетрін буде п’яна, пригнічена, але у безпеці.

Кадри перемикаються з будильника біля ліжка на мандруючий лічильник таксі й назад. Витрачаються долари та хвилини. Відлік у зворотному напрямку, до майбутньої катастрофи. Ми зупиняємося біля перукарні, щоб забрати перуку, яку вимили й привели до ладу. Зупиняємося у торговця трикотажем, щоб забрати пояс-корсет і новий пояс. У чоботаря, якому міс Кеті замовила змінити підошву на підборах. Корсаж вечірньої сукні на дотик наче покритий кіркою, стільки на ньому бісеру й вишивки, він здається грубим, як наждачний папір чи цеглина в мішку для одягу.

Камера слідкує за мною, яка носиться всюди, збираючи всі інгредієнти, — захекана, наче божевільний учений чи шеф-кухар, — щоб створити свій шедевр. Роботу всього життя.

Якщо більшість американських жінок уявляють Марію, королеву Шотландську, або імператрицю Євгенію, або Флоренс Найтінґейл, вони бачать міс Кеті у костюмі відповідної епохи, яка стоїть у кадрі разом із Джоном Ґарфілдом чи Ґабі Гейс у павільйоні компанії Ем-Джи-Ем. Для суспільної уяви міс Кеті, її обличчя й голос збігаються з Дівою Марією, Доллі Медісон і Євою, і я не дозволю їй знищити цю легенду. Вільям Вайлер, С. Б. ДеМіль[92] і Говард Гоукс, можливо, і направляли її гру в парі фільмів, але я направляла все доросле життя міс Кеті. Мої зусилля зробили з неї героїню, людське втілення слави для останніх трьох поколінь жінок. Я готувала її для найкращих ролей, таких як дружина Айвенго, дружина короля Артура й дружина шерифа Ноттінґемського. Під моєю опікою міс Кеті назавжди залишаться синонімом персонажів дружини Аполлона, дружини Зевса та дружини Тора.

Тепер більше, ніж будь-коли, світу потрібна моя міс Кеті, щоб уособити ключові цінності та ідеали людства.

Згідно з Волтером Вінчеллом, «Menoposture» належить до крутих, незламних людей на кшталт якоїсь Джоан Кроуфорд[93] чи Етель Беррімор[94], дам певного віку, які ніколи не торкаються хребтом спинки стільця. Якоїсь Гелен Гейс[95], яка стоїть прямо, наче курсант військового училища, плечі відведені назад, усупереч гравітації та остеопорозу. Того критичного віку, коли більш старші кінозірки стають тим, що Гедда Гоппер називає «Скаменілими довершеностями», живим прикладом належних манер, і дисциплінованості, і стриманості. Якоїсь Кетрін Хепберн або Бетт Девіс як ілюстрації благородної, важкої праці та типово американських амбіцій.

Міс Кеті стала зразком, який створила я. Вона ілюструє вибір. Який ми маємо зробити — між створенням враження дуже моложавої похилої людини, яка добре збереглася, та удаванням дуже деградованої, зіпсованої молодої людини.

І якийсь важко дихаючий, причепливий, кароокий самець не буде відволікати мене від роботи. Я не для того важко працювала все життя, створюючи пам’ятник, на який тупі хлопчиська будуть мочитися і який вони намагатимуться скинути своїми брудними рученьками.

Таксі робить коротку зупинку біля газетного кіоску на розі, щоб купити сигарети. Аспірин. Ментолову жуйку.

У той самий момент годинник біля ліжка показує четверту годину, і будильник починає дзижчати. Довга рука кінозірки витягується, пальці шукають кнопку, зап’ястя і передпліччя стукають золотими браслетами й амулетами.

Біля узбіччя на вулиці перед таунхаусом я даю водію таксі двадцятидоларову купюру.

У середині будильник не заспокоюється, дзижчить і дзижчить, поки моя власна рука не з’являється в кадрі і не натискає на кнопку, припиняючи шум. Окрім перуки й білого соболя я принесла вечірню сукню, корсаж, туфлі. Я наповнила льодом відерко й принесла чисті рушники та пляшку охолодженого етилового спирту — все таке чисте й навіть стерильне, наче я стою навколішках біля ліжка, готуючись прийняти новонародженого.

Мої пальці тримають кубик льоду, втираючи його повільними рухами у шкіру під одним фіалковим оком, щоб змусити в’ялу шкіру міс Кеті підтягнутися. Лід нашвидку проходить по лобі міс Кеті, розгладжуючи зморшки. Тала вода насичує шкіру її щік, і на них з’являється рум’янець. Холод зменшує складки на її шиї, підтягує шкіру на лінії щелепи.

Наша підготовка до вечора, весь її відпочинок і моя робота — стільки ж метушні й поту, скільки міс Кеті вклала б у будь-які кінопроби чи прослуховування.

Однією рукою я промокаю талу воду. Прикладаю до її обличчя кульки вати, закурені в холодний етиловий спирт, щоб зменшити пори. Тепер її шкіра виглядає такою ж щільною, як і соболина шуба, яку зберігали в холодильнику. Колись усі хутрові звірі у світі жили в жаху перед Кетрін Кентон. Як Роз Рассел чи Бетті Гаттон[96] — якщо міс Кеті приймала рішення одягнути шубу з червоного горностая чи капелюшок, прибраний пір’ям пелікана, жоден горностай чи морський птах не могли почуватися у безпеці. Одного фото з її прибуття на обід на честь отримання нагороди чи прем’єри було достатньо, щоб більшість звірів потрапили до Червоної книги.