За словами Волтера Вінчелла, вся Друга світова війна була просто викликом на біс після Першої.

На сцені міс Кеті виконує несамовитий, оскаженілий «степ буффало», переходячи на «Сьюзі Кук»[214] поки Маньчжурія програє. Гонконг і Малайзія падають. Мікі Руні в ролі Хо Ші Міна веде В’єтмінь у бій. «Рейд Дуліттла»[215] заливає вогнем Нору Байес[216].

А на місці поряд з моїм Теренс Террі хапається обома руками за горло і сповзає, мертвий, на підлогу.

Ця сцена відкривається гучним, наче грім, акордом органа. Акорд тягнеться, приєднуючись до мелодії весільного маршу Фрідріха Мендельсона. Коли з’являється зображення, ми бачимо мою міс Кеті, яка наряджена у весільну сукню, — вона стоїть у маленькій кімнаті з великим вікном із вітражного скла. За відкритими дверима можна розгледіти арочний, багатий на ніші інтер’єр собору, де на стільцях, ряд за рядом, сидять люди.

Маленьке сузір’я стилістів обертається навколо міс Кеті. Сідні Ґіларофф і М. ля Барб[217] прибирають сиве волосся, пригладжуючи з боків ідеальну високу зачіску міс Кеті. Макс Фактор наносить останні мазки на її макіяж. Я не виконую місію дружки чи дівчини з букетом. Я не є офіційним членом весільної кампанії, але я струшую шлейф сукні нашої міс Кеті і розтягую його на всю довжину. У задній частині церкви я кажу їй посміхатися і проводжу пальцем між її губ, щоб прибрати помаду із верхнього різця. Я накидаю їй на голову фату й питаю, чи вона впевнена, що хоче так учинити.

Її фіалкові очі блищать поза імлою бельгійського мережива, такі яскраві, наче квіти під шаром паморозі... міс Кеті каже: «C’est la vie»[218].

Вона каже: «Це російською, означає — “так”».

Я несподівано піднімаю її фату, нахиляюсь і притискаю губи до її напудреної щоки. Там у мій рот проникають духи від Міцуко і порох тальку. Нахиливши голову і відвернувшись, я чхаю.

Моя люба міс Кеті каже: «Ich liebe dich[219] — і додає: — Це так французи кажуть “Gesundheit[220]».

Стоячи біля нас, одягнута в ніжно-сіру візитку, Ліліан Гелман ляскає пальцями — один ляск, два ляски, три ляски — і сіпає головою в бік стільців, які запруджені гостями. Лілі бере міс Кеті під руку й веде її центральним проходом церкви. Руки моєї міс Кеті вдягнуті в білі, до ліктя, рукавички, її пальці стискають букет із білих троянд, фрезій і пролісків. Віденський хор хлопчиків співає «Some Enchanted Evening». Маріан Андерсон співає «I’m Just A Girl Who Cant Say “No”». Оркестр Семмі Кея грає «Greensleeves», коли блискучо-білі атлас і мереживо міс Кеті роблять крок, роблять крок, роблять ще один крок від мене. Рука в руці з Лілі вона гордовито підходить до вівтаря, де стоїть Фанні Брайс[221] — весільна мати. Луїс Б. Майєр чекає, коли прийде час виконувати обов’язки. Над ними вигинається альтанка, в яку вплетені численні рожеві троянди «Ненсі Рейґан» та жовті лілії. Серед квітів неясно вимальовується хаща камер кіножурналів і виростають мікрофони.

Міс Кеті йде по тому, що Волтер Вінчелл називає «Весільною милею», одягнута в те, що Шейла Ґрехем кличе «Дуже не зовсім білим», і демонструє те, що Гедда Гоппер називає «Завуальованою загрозою».

«Щось старе, щось нове, щось запозичене, — напише в своїй колонці Лоуелла Парсонз, — щось дуже підозріле».

Міс Кеті, здається, занадто готова для того, щоб опинитися під тим, що Ельза Максвелл називає «Шлюбним арештом».

Біля вівтаря Лон Маккалістер нетерпляче чекає на подію — він дружко, — стоячи поряд із парою карих очей. Цьогорічний жених — спустошений, змучений, весь у шрамах Вебстер Карлтон Вестворд III.

Гості з боку нареченої ледь уміщаються в її частині церкви; до них входять Кей Френсіс і Дональд О’Коннор, Діна Дурбін і Мілдред Коулз, Джордж Бенкрофт, і Боніта Ґренвіль, і Альфред Хічкок, Франшо Тоун і Ґрета Ґарбо — усі ті люди, які не прийшли на похорон маленького Лавербоя.

Як сказав би Метро-Голдвін-Майєр: «Більше зірок, ніж є на небі...»

На шляху до вівтаря моя міс Кеті дарує погляди й поцілунки Кері Ґранту та Теді Барі. Вона махає рукою в білій рукавичці Артуру Міллеру та Деборі Керр і Денні Кею. З-під фати вона посміхається Джонні Волкеру, Лоуренсу Олів’є, Рендольфу Скотту та Фредді Бартолом’ю, Бадді Пепперу, Біллі Галлопу, Джекі Куперу і крихітці Сандрі Ді[222].

Міс Кеті переводить погляд на знайомі вуса й зітхає: «Ґроучо!»

Саме крізь фату моя люба міс Кеті виглядає найбільш схожою на себе. Наче коли хтось кидає на вас погляд з вікна потяга чи з іншого боку жвавої вулиці, і його обличчя невиразне через швидкий рух транспорту перед ним — обличчя, з яким можна одружитися в той самий момент і уявити, що ти щасливо живеш із ним — назавжди. Її обличчя, врівноважене й стримане, таке повне потенціалу й можливості — вона виглядає схожою на відповідь всьому невірному. Достатньо зустрітися з її фіалковими очима, щоб відчути блаженство.

У підвалі того ж будинку, у склепі, в якому зберігається її колишній член «Джаз-бенду колишніх» Олівер Ред Дрейк, есквайр, поряд із попелом Лотаріо, і Ромео, і Лавербоя, серед мертвих солдатів порожніх пляшок з-під шампанського, — там, унизу, чекає люстерко, яке зберігає всі її секрети. Це скалічене дзеркало Доріана Ґрея — воно формує посмертну маску, поки світ кожного року потроху вбиває її. Це пошкрябане павутиння шрамів, яке я викарбувала сама, тримаючи той самий діамант Гаррі Вінстона, який зараз зразок Вебстер надягає на її палець.

Але коли моя міс Кеті загорнута в мереживо весільної фати, вона завжди стає новим майбутнім, що дає надію. Серед квітів спалахують освітлювачі фотоапаратів; спека підпалює троянди та лілії, і вони в’януть. Запах солодкого диму.

Ця сцена весілля дозволяє нам побачити блискучого актора у Веббі: він обіймає міс Кеті, нахиляє її назад — безпорадну, — а його губи примушують її ще більше втрачати рівновагу. Його яскраво-карі очі спалахують. Його яскрава усмішка просто сяє.

Міс Кеті шпурляє свій букет у натовп, у якому ми бачимо Люсіль Болл, Джанет Ґейнор, Кору Візерспун, і Марджорі Мейн, і Марі Дресслер. Божевільна штовханина починається між Джун Еллісон, Джоан Фонтен і Марґарет О’Брайєн. З боку від цієї сутички з’являється Енн Рузерфорд, яка стискає квіти. Ми всі жбурляємо рис, наданий «Сайроз»[223].

Зейсу Піттс розрізає весільний пиріг. Мей Мюррей[224] наглядає за книгою відгуків.

У момент затишку, коли міс Кеті виходить, щоб перевдягти весільну сукню, я потайки підходжу до жениха. Як весільний подарунок Веббу я даю йому кілька друкованих сторінок.

Ці тьмяно-карі очі проглядають сторінки, читають слова «Рабиня кохання», надруковані на верхньому полі, і він питає: «Що це?»

Змахнувши рис з плечей його піджака, я кажу: «Не прикидайся...»

Ці сторінки вже належать йому, адже я вкрала їх із його валізи. Я просто повертаю їх до законного власника. Я кажу все це і поправляю його бутоньєрку, пригладжую йому лацкани.

Піднявши першу сторінку, проглянувши її, Вебб читає: «Ніхто ніколи не дізнається, чому Кетрін Кентон скоїла самогубство під час такої, здавалося б, радісної події...» — його яскраво-карі очі дивляться на мене, потім знову на сторінку, і він читає далі.

Ми продовжуємо — за кадром голос Вебстера Карлтона Вестворда III читає: «...Кетрін Кентон скоїла самогубство під час такої, здавалося б, радісної події».