Через секунду вона розвантажує малюка, повертаючи клунок сиділці. Міс Кеті хитає головою, зморщує свій носик кінозірки й каже: «Дайте мені поміркувати про це...»

Коли черниця підіймається сходинками ґанку, міс Кеті засовує два пальці в кишеню з грубого полотна й витягує звідси картонку з білого паперу... Вона тримає зразок тканини відтінку «медовий захід сонця» біля рожевої щоки херувима, вивчаючи карточку й щоку одночасно. Хитаючи головою й розтягнувши губи в посмішці, вона каже: «Розходяться». Зітхнувши, міс Кеті каже: «Ми вже пофарбували стіни. У три шари», — вона знизує плечима кінозірки й каже черниці: «Ви ж розумієте».

Наступний новонароджений. Міс Кеті нахиляється до його сонного обличчя й нюхає. Використовуючи пульверизатор, вона наносить на ніжні губи й шкіру «L’air du Temps», і крихітна невинна дитина починає репетувати. Відсахнувшись, міс Кеті хитає головою — ні.

Наступний новонароджений-булькотій. Міс Кеті нахиляється занадто низько, й гарячий попіл падає з кінчика її сигарети, в результаті чого починається хаос із крихітних криків й лупцювання. Запах урини й спаленої бавовни. Наче гарячу праску залишили занадто довго на наволочці, замоченій в аміаку.

Інший підкидьок, виявляється, на один тон заблідий для нових портьєр у дитячій кімнаті. Тримаючи зразок тканини біля клунка, що звивається, міс Кеті каже: «Це майже «ідеальна хурма», але не зовсім “вишнева бомба”»...

У двері дзвонять усю другу половину дня. Весь день виснажена «Придбанням нащадків», як це називає Гедда Гоппер. «Переглядом малих», у семантиці Лоуелли Парсонз. Незмінний парад уживаних пустунів і небажаних кіндерів. Постійний потік нянь, черниць і агентів з усиновлення, кожна з яких червоніє та витріщається, тиснучи рожеву, липку від фарби руку міс Кеті. Кожна базікає: цвірінь, куд-кудах, бібі... Реймонд Мессі. Швидка зміна кадрів.

Крик віслюка, гав, дзж-ж-ж... Джеймс Мейсон.

Чергова няня відступає, втікає вулицею, коли міс Кеті питає, наскільки важко може бути пофарбувати волосся особливо гладкого херувима.

Черговий соціальний працівник викликає таксі після того, як міс Кеті маже крихітного підкидька тональним кремом «Макс Фактор» — основою для макіяжу номер шість.

Міцно стуливши губи, вона нависає над малесеньким немовлям, кажучи:«Wunderbar»[117]. Видихає дим сигарети й додає: «Це латиною, означає — que bueno»[118].

Міс Кеті розмахує кожним немовлям у дзеркалі фойє, піднімає його й пригортає до себе зморщене маленьке личко, вивчаючи ефект, ніби кожен сирота — це новий гаманець чи театральний реквізит.

Няв, пронизливий крик, писк... Дженіс Пейдж[119].

Чергового пустунчика вона бруднить губною помадою.

Черговий — міс Кеті нахиляється занадто близько, занадто швидко і проливає на новонародженого холодний як лід джин «Будлз» зі свого бокала мартіні.

Черговий — вона хмуриться, дивлячись на нього, а її довгі блискучі нігті підчіплюють родимку чи дефект на його гладенькому, рожевому лобі. «Як сказали б іспанці, — каже вона, — que sera sera»[120].

Це «Масове прослуховування дітей», як його б назвав Чоллі Нікербокер, триває всю другу половину дня. Це прослуховування. Різні дитячі коляски вишиковуються в лінію, чергу, яка розтяглася на півкварталу. Ця виставка покинутих немовлят, продуктів незапланованих вагітностей, нащадків розбитих сердець — ці рожеві й повнощокі сувеніри ґвалтування, нерозбірливості у зв’язках, інцесту. Потягу. Вони перебувають на штучному вигодовуванні — ці залишки розлучень, насильства в родині та смертельних хвороб. І коли пензель у моїй руці, його рожеві волосинки стають жорсткими, малюки продовжують прибувати — як доказ поганого вибору. Як змитий із палуби й прибитий до берега вантаж, що спить чи хихикає, залишок того, що колись здавалося справжнім коханням.

Кожного невинного міс Кеті тримає, порівнюючи його з відображенням у дзеркалі фойє. Знімає дубль за дублем однієї сцени. Повертається правим профілем, потім лівим. Посміхається від вуха до вуха, потім кліпає віями, опускає підборіддя кінозірки, виявляє емоції в кадрах великим планом, каже дзеркалу: «Так, вона пречудова. Хочу познайомити вас із моєю дочкою: це Кетрін-молодша».

Каже дзеркалу: «Хочу познайомити вас із своїм сином, Вебстером Карлтоном Вествордом IV». Вона повторює цей рядок діалогу з кожною дитиною, перед тим як передати її няні, черниці, соціальному працівнику. Порівнює шматочки фарби й зразки тканини. Придивляється до кожної дитини в пошуку шрамів чи дефектів. І на зміну кожному немовляті, якого міс Кеті відсилає геть, приходять двоє нових, які стоять у черзі і чекають на перевірку.

Аж до вечора вона повторює: гав, хрю, іа-іа... Кетрін Кентон.

Хрю, кря, му-у... Вебстер Карлтон Вестворд IV.

Вона грає дубль за дублем, годинами проходить одне випробування на роль, доки вуличні ліхтарі не починають мигтіти й мружитися, світити спочатку нерівним, а потім яскравим світлом. Звук руху машин з авеню стихає. На другому боці вулиці у вікнах таунхаусів опускають штори. Нарешті сходинки перед дверима міс Кеті спускаються на тротуар, спорожнілі від сиріт.

У фойє я нахиляюся, щоб підняти хусточку, яка впала на підлогу. Краплі рожевої фарби, що впали, розмазані й засохлі, формують рожеву доріжку, потік рожевих плям, які йдуть сходами аж до низу, йдуть тротуаром... Стежка відхилених.

Біля узбіччя зупиняється таксі. Водій відчиняє двері, виходить і відкриває багажник. Він дістає дві валізи й ставить їх на тротуар, потім відчиняє задні двері таксі. З’являється нога — чоловіча туфля, манжета штанини. Чоловіча рука хапає дверцята таксі, обручка з печаткою виблискує золотом на мізинці. Із заднього сидіння таксі з’являється кучма, очі яскраво-карі, наче пиво із коренеплодів. Спалахує посмішка, яскрава, наче феєрверк на Четверте липня.

Зразок може похвалитися широкими плечима Дена О’Герлігі, вузькою талією Марлона Брандо, довгими ногами Стівена Бойда, сліпучою посмішкою Джозефа Шильдкраута в ролі Робін Гуда.

Навпроти нього моя міс Кеті мчить до дверей і кличе: «О, любий...» Її простягнуті руки й пишні груди — відразу ж натяк на Джулі Ньюмар у ролі Пенелопи, яка зустрічає Одіссея. Джейн Рассел у ролі Ґіневри, яка возз’єдналася із Ланцелотом. Керол Ломбард, яка мчить, щоб обійнятися з Гордоном МакРае[121].

Вебстер Карлтон Вестворд III кричить, дивлячись на сходи, шляхетний, як Вільям Фролі в ролі Ромео Монтеккі: «Кет, дорогенька... — кричить. — Ти можеш заплатити таксисту три долари?»

Водій, який стоїть біля валіз, стоїк типу Льюїса Стоуна, крутий, наче Фрес Паркер[122]. Таксі жовтого кольору.

Міс Кеті, із золотаво-каштановим волоссям, що майталало за плечима, кричить: «Гейзі! — вона кричить. — Гейзі, віднеси багаж пана Вестворда до моєї кімнати!» Двоє безсоромних коханців обіймаються, їхні губи зустрічаються, а камера повертається навколо них, даючи напливом похорон.

Акт перший, сцена дванадцята починається ще однією ретроспекцією. Ми ще раз даємо напливом Кетрін Кентон, яка колише відполіровану кремаційну урну на руках. Декорації: ще раз — погано освітлений склеп Кентонів, декорований павутинням, пишно прикрашені бронзові двері відчиняються й відчиняються, щоб впустити плакальників. Поличка з каменя на задньому плані склепу, в глибокій тіні, на якій стоять різні урни, зроблені з бронзи, міді, нікелю. Урна в її руках має гравірування «Олівер Ред Дрейк, есквайр» — у ній зберігається п’ятий член «Джаз-бенду колишніх» міс Кеті.

Це відбулося того року, коли кожна друга пісня на радіо була «Bit’n the Dust», в аранжуванні Каунта Бейсі, у виконанні Френка Сінатри.