Як і завжди, я проводжу діамантом прямі лінії, щоб показати сльози, які біжать по обличчю міс Кеті.

Я хитаю головою — не треба. Не дозволяй цим тортурам повторюватися. Не довіряй ще одному.

Як і завжди, ще один обов’язок моєї роботи — ніколи не давити занадто сильно, щоб дзеркало не розбилося.

Моя міс Кеті засовує руку в розріз кишені шуби, дістає звідти щось рожеве й кладе його на запилену поличку. Видихаючи сигаретний дим, вона каже:

— Гадаю, це мені більше не знадобиться...

Так багато років тому міс Кеті серйозно збиралася залишити це щось позаду — й назавжди.

Це її гумовий ковпачок проти вагітності.

Террі надіває обручку на її палець.

Міс Кеті посміхається й каже:

— Усе ще тепле. — І додає: — Обручка, не ковпачок.

І я наливаю всім ще по порції шампанського.

Сцена відкривається великим планом Джона Ґленна[125], який прив’язаний до крісла астронавта в капсулі космічного корабля «Френдшип-7», першого американця, який облетів навколо Землі. За невеличким вікном капсули ми бачимо нашу славетну блакитну планету в круговерті білих хмаринок, яка висить серед наколених зірок у глибокій чорноті космосу. Затягнуті в рукавички руки Ґленна бавляться з розмаїттям важелів на панелі перед ним, — легенько б’ють по перемикачу, повертають ручку, — а він нахиляється до мікрофону й каже: «Центр управління, гадаю, у нас може виникнути проблема...»

Ґленн каже: «Центр управління, ви мене розумієте? — Він каже: — Здається, я втрачаю потужність...»

Наче в унісон усі вогники на панелі управління починають мигати. Вогники на мить загоряються і знову згасають. Блимаючи, вогники вимикаються всі разом, залишаючи Ґленна в дуже слабкому світінні зірок. Сидячи в абсолютній тиші, Ґленн бере мікрофон в обидві руки, наближає до нього свій рот, майже торкаючись сітчастої пластини, і кричить: «Будь ласка, Х’юстон! — Він верещить: — Алан Шепард[126], негіднику, не дозволяй мені просто так померти тут!»

Камера від’їжджає назад, відкриваючи внутрішню панель у стіні за кріслом Ґленна. Важіль у центрі панелі починає повільно повертатися. Зображення фокусується, бо це єдиний рух у кадрі, і він підсвічується ключовим світлом у темному відділенні.

Ґленн тихо схлипує в темряві.

Вставляємо великий кадр важеля, що повертається, швидко переводимо камеру й робимо великий план обличчя Ґленна, його схлипи і сльози затуманюють внутрішню поверхню забрала його шлема.

З-за кадру ми чуємо знайомий голос, який каже: «Заткни рота».

У кадрі, який знято середнім планом, ми бачимо, як панель поза Ґленном різко розкривається і звідти з’являється безбілетна пасажирка Ліліан Гелман — вона виходить із того, що здається маленькою шафою. Упродовж одного довгого кадру вона проходить у двері, під трафаретним написом, який попереджає: «Обережно. Шлюзова камера». Гелман каже: «Побажай мені щастя, великий хлопчику». Вона глибоко вдихає і б’є долонею по великій червоній кнопці, на якій написано «Викидання за борт». Внутрішні двері зачиняються, ізолюючи шлюзову камеру і туман, що жбухнув, відштовхує Лілі від боку капсули. На ній немає ані шолома, ані герметичного костюма, тільки елегантний спортивний костюм із штанів і светра, дизайн якого розробив Адріан.

Невагома, кружляючи в чорному вакуумі відкритого космосу, Лілі пливе, затримавши подих. Вона б’є руками і ногами в австралійському кролі, дюйм за дюймом долаючи шлях уздовж боку космічної капсули, доки не опиняється біля маленької коробки кольору олова, яка прикріплена до зовнішнього шару оболонки. Коробка має надпис трафаретом «Сонячний модуль», і час від часу вона виблискує купкою яскравих вогників. Усе ще затамувавши подих, надувши щоки й зосереджено насупивши брови, Лілі витягає молоток завбільшки з кулькову ручку з кишені на стегні — над аксесуарами попрацював Оррі-Келлі[127], який дав їй туфлі на високих підборах. Її сережки у формі канделябра й бірюзовий, наче з розчавлених квітів, кулон усе ще прив’язані до Лілі, але плавають навколо неї через відсутність гравітації. Стискаючи молоток синіми пальцями, Лілі розмахується сталевою головкою і вдаряє нею по коробці модуля. В космічному вакуумі нічого не чутно, лише німа тиша й постійне тук-тук величезного серця Лілі — воно стукає все швидше і швидше. Молоток ударяє по модулю вдруге. Летять іскри. Метал кольору олова тріскається, і шматки сірої фарби пливуть геть від точки удару.

Удари молотком падають і далі, і з кожним ударом звук стає гучнішим; потім камера показує напливом кухню Кетрін Кентон, де за кухонним столом сиджу я — читаю сценарій під назвою «Спасіння в космосі», який нашкрябала Лілі. На мені чорна уніформа покоївки, зверху — білий фартух. На голові в мене накрохмалений чепчик із мереживом. Удари молотка не припиняються — звуковий канал — і тепер виявляються реальними: цей звук іде звідкись із таунхауса.

Удари стають гучнішими, частішими, коли ми переходимо до кадру, на якому бачимо узголів’я ліжка в будуарі міс Кеті, і бачимо, що звуки видає це узголів’я, яке б’ється об стіну. Сексуальне з’єднання відбувається нижче нижнього краю рами кадру, прямо за кадром, але нам чутно тяжке дихання чоловіка й жінки, коли темп і сила стуку зростають. Кожний поштовх примушує картини в рамах підскакувати на стінах. Куточки завіси гойдаються й танцюють. Купа сценаріїв біля ліжка різко падає на підлогу.

На сторінці, поки серце астронавта Лілі стукає все частіше й частіше, а її молоток лупцює коробку знову і знову, ми чуємо, як узголів’я ліжка міс Кеті грюкає об стіну, швидше, доки після останнього героїчного удару вогники в космічному модулі знову блимають і повертаються до життя. Грюкання припиняється, коли всі різноманітні прилади й циферблати засвічуються на повну, і Джон Ґленн, у рамці маленького віконця модуля, показує Лілі два великих пальці. Сльози жаху й полегшення струменять по обличчю всередині його шолома астронавта.

На задньому плані кухні, на верхніх щаблях сходів для слуг, з’являються дві волохаті щиколотки, потім два волохатих коліна, потім — кайма білого махрового банного халата. Ще крок униз, і з’являється пасок, зав’язаний навколо вузької талії, по обидва боки якого висять дві волохаті руки. З’являються груди, махрова тканина на них вишита монограмою «О. Д.».

Халат належав давно вже померлому четвертому члену «Джаз-бенду колишніх». Ще один крок, і ми бачимо обличчя Вебстера Карлтона Вестворда III. Ці яскраво-карі очі кольору пива з коренеплодів. Обличчя його прорізує посмішка — вона тягне за куточки його губ і розтягує їх, наче театральну завісу, і цей зразковий американець каже: «Доброго ранку, Гейзі».

На сторінці Лілі Гелман докладає зусиль у холодній, чорній порожнечі космосу, тягнучи себе вздовж корпусу «Френдшип-7», прокладаючи собі шлях назад, до шлюзової камери.

Зразок Вебстер відкриває маленьку шафу і виймає звідти кавоварку. Він витягує шухляду й дістає шнур. Усе це він робить з першого разу, нічого не розшукуючи. Він протягує руку до морозильної камери, не дивлячись в неї, і дістає металічну коробку меленої кави. З іншої шафи він дістає ранковий піднос — не срібний чайний піднос і не обідній піднос. Стає зрозумілим: він знає, що до чого в цьому домі, і знає, де що заховано.

Цей Вебстер К. Вестворд III, виявляється, швидко вчиться. Він один із тих кмітливих, усміхнених молодих людей, про яких Теренс Террі попереджав мою міс Кеті. Цих шакалів. Сорока.

Накладаючи мелену каву у кавоварку, цей зразок Вебстер каже: «Якщо можна спитати, Гейзі: знаєш, кого ти мені нагадуєш?»

Не підводячи очей від сторінки, де Лілі задихається в морозній стратосфері, я кажу: Тельму Ріттер[128].

Я була Тельмою Ріттер ще до того, як Тельма Ріттер стала Тельмою Ріттер.