Вечір стає темнішим, коли наші крихітні фігури наближаються до кінця парку, до Пятої авеню. І через секунду всі вуличні ліхтарі вмикаються і яскраво світять.

У ту ж саму мить одна крихітна фігура зупиняється, а друга фігура робить ще кілька кроків, рухаючись уперед.

Голос міс Кеті каже: «Стій». Вона каже: «Треба побачити, куди все це нас приведе. Треба прочитати другий варіант, і третій, і четвертий, щоб побачити, як далеко Вебб зайде, щоб завершити свою жахливу книжку».

Я маю потайки покласти цей варіант назад, до його валізи, і кожного дня, в міру того як міс Кеті уникатиме кожної наступної спроби вбивства, ми маємо дивитися наступний варіант, щоб передбачити наступний план. Доки ми не придумаємо вихід.

Коли світло світлофора змінюється, ми переходимо П’яту авеню.

Великий план нас двох, які підходять до таунхауса міс Кеті; середній план того, як ми підіймаємося сходами до дверей. З вулиці ми бачимо, що у вікні другого поверху чиясь волохата рука притримує завіси, а яскраво-карі очі спостерігають за нашим поверненням. Із середини будинку до нас лунають кроки, які спускаються сходами. Двері розчиняються — у світлі фойє стоїть пан Вестворд. На ньому двобортний смокінг від «Брук Бразерз», як і написано в останньому розділі «Рабині кохання». У петлиці — орхідея. Два кінці білої краватки-метелика вільно звисають навколо його коміра — Вебстер Карлтон Вестворд III каже: «Треба поспішати, якщо хочемо встигнути». Дивлячись на нас згори вниз, він бере кінці краватки й нахиляється, кажучи: «Ти не помреш, якщо допоможеш мені з цим?»

Ці руки, ніжні знаряддя, які він використає для скоєння вбивства. За цією посмішкою — хитрий розум, який спланував цю зраду. І що ще гірше — побрехеньки, які він написав про мою міс Кеті та її сексуальні пригоди, вони з часом стануть вишнями, що їх зірвуть Фрейзер Хант із «Фотоплей», Кетрін Альберт із журналу «Модерн скрін», Шейла Ґрехем, усі різноманітні донні риби з «Конфіденшиал» і всі наступні біографи майбутнього. Ці дешеві, придуркуваті, огидні вигадки скаменіють і стануть твердими, наче діамат, наче викарбуваними із каменю фактами на віки вічні Розпусна брехня завжди поб’є шляхетну правду.

Фіалкові очі міс Кеті зустрічаються з моїми.

Повз нас по дорозі реве автобус — трясе землю своєю вагою і залишає за собою хвіст смердючих дизельних вихлопів.

Повітря навколо нас крутиться у вирі, сповнене піску й важке від загрози неминучої смерті.

Потім міс Кеті підіймається сходами ґанку, де чекає зразок Вебстер. Ставши навшпиньки, вона починає зав’язувати білу краватку. Її обличчя кінозірки на один подих від його. На цю мить і на найближче майбутнє вона ставить себе якнайдалі від постійного, хижого потоку омнібусів.

А Вебб — лихий, брехливий покидьок, дивиться на неї та цілує її у чоло.

У кадрі — інтер’єр шикарного театру на Бродвеї. Оточення включає портальну арку, завіса піднімається зсередини арки, нижче неї — причесані голови й басові інструменти музикантів в оркестровій ямі. Диригент, Вуді Герман[149], здіймає паличку, і повітря наповнюється надихаючими звуками увертюри Оскара Леванта в аранжуванні Андре Превіна[150]. Додаткові музичні номери Зіґмунда Ромберґа та Віктора Герберта. За роялем — Володимир Горовіц[151]. Коли завіса піднімається, ми бачимо хор, до якого входять Рут Доннеллі, Барбара Меррілл[152], Альма Рубенс, Захарій Скотт і Кент Сміт — вони танцюють польку на палубі військового корабля США «Арізона» дизайну Романа Тиртова, який пришвартований у центрі сцени. Японські адмірали Ісороку Ямомото та Хара Тадаши[153] танцюють із Кінуйо Танакою[154] та Торою Тейе[155], відповідно. Енді Клайд[156] виконує несамовиту чечітку в ролі молодшого лейтенанта Кацуо Сакамакі — за офіційною версіею, першого японського військовополоненого. Анна Мей Вонґ відбиває соло у степ у ролі капітана Міцуо Фушида, а Текс Ріттер[157] заміщає генерала Дуґласа Мак-Артура. Еміко Якумо та Тіа Хео в ролі капітан-лейтенанта Сіґеказу Сімазакі та капітана Мінору Ґенда — головні танцюристи серед японських молодших офіцерів.

Хореограф му, куд-кудах, гав... Леонід Мясін[158].

Постановка цвірінь, і-і-і-а-а, няв... В. Маккуїн-Поуп[159].

Оркестр стихає, а військовий корабель США «Оклахома» вибухає біля ватерлінії і починає йти на дно — справа від акторів. Рідке паливо горить — зліва від акторів — і пересувається в глибину сцени, де підпалює військовий корабель США «Західна Вірджинія». На авансцені японський торпедоносець «Накадзіма» завдає удару в корпус військового корабля США «Каліфорнія».

Японські винищувачі «Зеро» атакують серійний номер, зрешечують хор кулями. Пікірувальні бомбардувальники «Айті» атакують Перл Байт і Тоні Кертіса[160], нагадуючи вибух червоного сиропу з кукурудзи, а невгамовні перископи японських надмалих підводних човнів снують туди-сюди за рампою.

Коли «Арізона» починає перекидатися, ми бачимо, що Кетрін Кентон, волаючи, мчить до позиції гармати лівого борту і стягує з сидіння тіло мертвого старшини-артилериста. На грудях її оливково-сірої форми вишито напис: «Рядовий 1-го класу Гелман». Моя міс Кеті відтягує вбитого героя вбік і прикладає долоні до його грудей. Навколо неї вибухають гранати, літає шрапнель, а губи міс Кеті нечутно шепочуть молитву. Повіки загиблого моряка, якого грає Джекі Куґан, тріпотять. Юнак розплющує очі, моргає, — тепер міс Кеті колише його в обіймах, — дивиться в її знамениті фіалкові очі й каже: «Я в раю?» Він каже: «Ви... Бог?»

Навколо з вереском літають «Зеро», у них під ногами потопає «Арізона», яка занурюється в маслянисту, палаючу воду Перл-Харбора, а міс Кеті сміється. Цілуючи хлопця в губи, вона каже: «Майже вгадав... Я Ліліан Гелман».

Оркестр не встигає зіграти наступну ноту, а міс Кеті стрибає вперед і випускає артилерійський набій у величезну палубну гарматну установку. Різко розвертаючи величезний ствол, вона веде його за пікіруючим бомбардувальником «Айті», чекаючи, коли він опиниться в перехресті її прицілу. Форма її моряка вправно забруднена і розірвана Адріаном Адольфом Ґрінберґом[161], на її криваві рани натякають яскраві латки з малинових скалок і гірського кришталю, пришиті навкруги кожної дірки від кулі. Співаючи перші такти своєї великої пісні, міс Кеті випускає набій і підриває ворожий літак, перетворюючи його на сліпучий вибух пап’є-маше.

Поза екраном чийсь голос кричить: «Зупиніть!» Жіночий голос кричить, перекриваючи звуки скрипок і валторн, ракетний і автоматний вогонь, кричить: «Та твою мать, зупиніть!» Гупаючи, центральним проходом театру йде жінка — одна рука піднята, вона тримає сценарій, скручений так щільно, наче це поліцейський кийок.

Оркестр різко припиняє грати. Співаки замовкають, їхні голоси загасають. Танцюристи уповільнюються і зупиняються, а винищувачі звисають після несподіваної зупинки, повільно рухаючись, між повітрям і землею, з невидимих дротів.

З авансцени, під кутом 180 градусів, ми бачимо, що ця жінка, що кричить, — сама Ліліан Гелман, і вона каже: «Ви руйнуєте історію! Заради кохання Анни К. Нільссон[162], я, начебто, не шульга»!

Під цим самим кутом ми бачимо, що театр майже порожній. Кінґ Відор і Віктор Флемінґ[163] сидять у п’ятому ряді, притиснувши голови один до одного, й шепочуть. Набагато далі, у пустому партері, сиджу я поряд із Теренсом Террі, ми обоє ледь тримаємо немовлят на колінах. На підлозі, біля наших крісел, тісняться інші підкидьки — вони звиваються, як черв’яки, і белькотять, лежачи в плетених кошиках. Пухлі рожеві ручки трясуть різними брязкальцями — ці кіндери займають майже всі місця навколо нас.