«Конаючи, — читає Теренс Террі, — моя кохана Кетрін сказала: “Вебстере, будь ласка, пообіцяй мені, — сказала вона, — вшанувати та запам’ятати мене, поділившися своїм неймовірно талановитим пенісом з усіма найвродливішими, але найнещасливішими жінками цього світу”».

На екрані ідеалізована міс Кеті звисає безвільно в обіймах Вебстера, якого знімають поза фокусом. Сльози течуть по його обличчю, коли його дублер каже: «Клянуся». Потрясаючи скривавленим кулаком небесам у марному гніві, він кричить: «О, моя найдорожча Кетрін, я клянуся, що виконаю твоє останнє бажання якомога краще!»

Крізь тонкий шар червоної крові діаманти та сапфіри дивляться, спалахуючи холодом. Уся ця безліч відполірованих, виблискуючих граней відображає нескінченні версії кончини міс Кеті та нестерпний сердечний біль Вебстера. Смарагди та рубіни стають відстороненими, вічними свідками цієї драми і дивацтва справжнього людства. Персонаж Вебстер дивиться вниз, бачить кров на своєму годиннику «Ролекс», поспіхом витирає хронометр сукнею міс Кеті й притискає циферблат до вуха, щоб послухати, чи цокає він.

Читаючи рукопис «Рабині кохання», Террі каже: «Кінець».

Професійна плетуха Ельза Максвелл якось сказала: «Всі біографії — це збірка неправд». І трохи пізніше додала: «Як і всі автобіографії».

Критики з радістю пробачили б Ліліан Гелман кілька фактичних неточностей стосовно Другої світової війни. Те, як вона все виклала, було історією — але навіть краще. Можливо, вона показала і не справжню війну, але таку війну нам би хотілося вести. З цієї точки зору вона була геніальною, насиченою та змістовною — коли Марія Монтез перерізала горлянку Лу Костелло. Після цього Боб Гоуп[210] відбив чечітку, протанцювавши свій авторський «трак-так» по полю з бойовими фугасами.

У порівнянні з прем’єрою «Безумовної капітуляції» жоден піхотинець не присідав в окопі, жоден рядовий у танковій башті ніколи не трясся з таким острахом, як моя міс Кеті, коли вийшла на ту сцену. Вона являла собою зручну ціль для кожного, хто сидів у партері. Танцюючи та співаючи, вона була легкою здобиччю. Кожна репліка та кожен крок могли легко стати для неї останніми, і хто 6 це помітив серед вогневого валу фальшивих куль і артилерійських набоїв, які хитали театр тієї ночі. Будь-який підступний найманий убивця міг зробити смертельний постріл і втекти, поки театрали аплодували б черепу чи грудям міс Кеті, що розриваються від кулі, думаючи, що смертельний вибух — просто дуже ефектний спеціальний ефект. Вирішивши, що її видовищне публічне вбивство — просто поворот сюжету в епічній сазі Лілі Гелман.

Отже, міс Кеті танцювала. Вона займала кожен дюйм декорацій так, наче її життя залежало від цього, постійно крутилася й уникала будь-якого місця на сцені, видиралася на бак військового корабля, потім пірнала в теплі води Тихого океану, і слова пісні Артура Фріда посилали бульбашки крізь воду, а міс Кеті з’являлася на блакитній поверхні, все ще тримаючи ноту Гарольда Арлена.

Цей жах наповнив її виступ такою енергією, такою яскравістю, викриваючи все краще, що міс Кеті давала своїм шанувальникам протягом десятиріч. Створивши вечір, який люди будуть пригадувати все своє життя. Наповнивши міс Кеті такою жвавістю, яка так довго залишалася відсутньою. Серед звичайних глядачів ми бачимо в залі сенатора Фелпса Рассела Борнера, який сидить зі своєю найостаннішою дружиною. Ми бачимо Пако Еспозіто в компанії секс-бомби промисловості Аліти Пейдж[211]. А ось і я, сиджу поряд із Теренсом Террі. Насправді, єдине порожнє місце в театрі знаходиться поряд із виснаженим Вебстером Карлтоном Вествордом III, де він ніжно поклав величезний оберемок червоних троянд, які він, безсумнівно, планує подарувати під час викликів на біс. Цей букет достатньо великий, щоб приховати автомат Томпсона чи гвинтівку. Дуло, мабуть, оснащене глушником, хоча така передбачливість була б зовсім зайвою, оскільки оглушливі японські «Зеро» кидають бомби на американські війська під Перл-Харбором.

Сьогоднішня гра була як битва за її індивідуальність. Тобто за постійне творення себе. Тобто вся ця пихатість і вереск — це боротьба за місце в цьому світі, за те, щоб на зміну їй не прийшла версія іншої людини; так само, як перетравлюється їжа, як мертве тіло дерева стає паливом чи меблями. Високо підкидаючи ноги, міс Кеті постійно сурмила доказ свого людського існування. У її невиразних кроках «бомбершей» проглядався ламкий організм, який робив усе, що в його силах. Аби вплинути на те, що його оточує, й відкласти розпад, наскільки це вдасться.

У залитій світлом фігурі ми бачимо дитину, яка кричить, вимагає, щоб їй дали посмоктати цицю. Бачимо зебру чи кролика, які верещать, поки вовки розривають їх на шматки.

Це були не просто пісня й танок; це була хоробра, гучна заява, яка вила прямо у порожнє обличчя смерті.

Перед нами пихато ходило щось більше, ніж один із колишніх персонажів міс Кеті: дружина Ґанґи Діна, чи Горбуна із Нотр-Дама, чи Останнього з могікан.

Ніхто, крім мене та Теренса Террі, не звернув би уваги на піт, який лив з моєї міс Кеті. Чи помітив те, як нервово смикалися її очі у спробі стежити за кожним місцем у партері та на балконі. Уперше критики не були її найсильнішим острахом — ані Френк С. Наджент з «Нью-Йорк таймс», ані Говард Варт із «Нью-Йорк геральд тріб’юн», ані Роберт Ґарленд із «Нью-Йорк амерікен».

Джек Ґрант із «Скрін бук», Ґледіс Холл та Кетрін Елберт із журналу «Модерн скрін», Гаррісон Керрол із «Лос-Анджелес геральд-експресс» — легіон критиків захоплено пишуть, морочачи голови в пошуках додаткових прикметників у найвищому ступені. Також оглядачі Шейла Ґрехем і Ерл Вілсон — група, яка щодо будь-якого іншого шоу, будь-якої іншої прем’єри стала б тим, що Дороті Кілґаллен називає «Жюрі Її Глузування» — сьогодні ці буркотуни будуть навперебій вихваляти виставу.

Сидячи на своєму місці, я роблю власні нотатки, записуючи цей тріумф. Сьогодні не тільки тріумф міс Кеті та Лілі Гелман — сьогодні моя власна перемога, і почуття таке, наче я побачила, як моя власна дитина-каліка почала ходити.

Нахилившись до мене, Террі шепоче, що дзвонив продюсер Дік Касл, який уже закидав вудочку щодо прав на фільм. Дивлячись багатозначно на мої ноги, що відбивають такт музиці, він посміхається й питає: «Хто помер і зробив тебе Елеонорою Пауелл?[212]» Його напружені руки несуть безперервний потік різнокольорових горішків у глазурі з маленького паперового пакунка до рота.

На сцені моя міс Кеті голосно співає ще один стовідсотково золотий хіт, обгорнувшись прапором військового корабля США «Арізона» — прапор тріщить і тліє. Кидаючись з лівого боку сцени до правого, вона презентує панічну, маніакальну боротьбу звіра, що потрапив у пастку. Чи метелика, що опинився в павутині. Блискітки спалахують, яскраві тіні для повік, волосся пофарбоване та укладене так, що навіть павичу в найжахливішому сні не примариться, а посмішка, яку вона показує, — нічого, крім відкритих щелеп і вискалених зубів у роззявленому роті, який зводить судомами через образу на світло, що гасне. Вилупивши очі в примусовому ентузіазмі, міс Кеті пробивається крізь кожен номер — шалене, розпусне, маніакальне заперечення неминучої смерті.

Кожен її жест відбиває невидимого нападника, через що він опиняється у безвиході. Кожна її зупинка, падіння, затримка й ковзання становлять бій, крок убік, обминання неминучого фатуму. Вибиваючи ногами по дошках, міс Кеті крутиться, наче несамовитий дервіш, що плескає в долоні, пронизливо кричить і благає про ще одну годину життя. Така життєрадісна, така жвава і бадьора в цей момент через те, що смерть маячить так близько.

За кулісами, відчайдушно бажаючи отримати виклик на біс, який, як він знає, публіка неодмінно буде вимагати, Дор Шері[213] вже планує скинути атомну бомбу на Нагасакі. Для другого та третього на біс він обрав Токіо та Йокогаму.