Ця жінка — Покагонтас. Вона Афіна та Гера. У цьому неохайному, неприбраному ліжку лежить, заплющивши очі, Джульєтта Капулетті. Бланш Дюбуа. Скарлетт О’Гара. За допомогою помади та підводки для очей я приймаю Офелію. Марі-Антуанетт. За той час, що велика стрілка годинника робить коло на циферблаті, я надаю форми Лукреції Борджіа. Формуючись під торканнями моїх пальців, дотиків основи та рум’ян, виникає Іокаста. Тут лежить леді Віндермеєр[97]. Розплющує очі Клеопатра. Діставши плоть і посмішку, спускає свої скульптурні ноги з ліжка — Єлена Троянська. Позіхає та потягується — кожна красива жінка за всю історію людства.

Моя професія не є професією художника, хірурга чи скульптора, але я виконую їхні обов’язки. Моя професія зветься — Пігмаліон.

Коли годинник показує сьому, я затягую своє створіння паском, зашнуровую її корсет. Вона знизує плечима, і сукня опиняється на талії, а руки допомагають спідницям спуститися донизу.

Ручкою довгого та вузького гребінця я чіпляю її сиве волосся й підгортаю його під краї її золотаво-каштанової перуки, коли міс Кеті каже:

— Тихо.

Вона різко підіймає фіалкові очі, дивиться на годинник і каже:

— Ти не чула — зараз хтось подзвонив у двері?

Усе ще прибираючи волосся, я хитаю головою — ні.

Коли на годиннику восьма, вона засовує ноги в туфлі. Білий соболь накинутий на плечі. Її орхідеї все ще прохолодні від морозильної камери — вона тримає їх на колінах, сидячи на верхній сходинці, дивлячись у фойє, на вхідні двері. Одна діамантова сережка висувається вперед, вона нахилила голову набік, намагаючись почути кроки на ґанку. Чи глухий стукіт затягнутої в рукавичку чоловічої руки, чи звук дзвоника.

Одним віскі пізніше міс Кеті йде до будуара, і її фіалкові очі вивчають підроблений мною лист. Вона бере папір і тримає його, знову сидячи на сходах. Ще одним віскі пізніше вона повертається до будуара, складає лист і рве його навпіл. Вона знову складає сторінку і рве її, знову, рве знову, і кидає клаптики донизу — вони, пурхаючи, опиняються в каміні. Полум’я. Одне з моїх створінь знищує інше. Моя фальшива Медея чи леді Макбет, яка спалює моє фіктивне освідчення.

«Справжня любов зовсім не лежить за межами досяжності». П’ятниця, вставлена замість суботи. Завтра, коли Вебстер Карлтон Вестворд III приїде, щоб забрати її на справжнє побачення в ресторані, буде вже занадто пізно лагодити розбите сьогодні серце.

На момент третього віскі орхідеї вже пошматовані й перетворені на м’яку масу між роздратованими пальцями міс Кеті. Коли я пропоную принести їй ще випити, її обличчя, прорізане мокрими стрічками сліз, світиться.

Міс Кеті дивиться на мене внизу на сходах, моргає, щоб висушити вії, каже:

— Ну справді, навіщо такому чудовому молодому хлопцю, як Вебб, стара жінка? — Посміхаючись роздавленим квітам у себе на колінах, вона каже: — І як я могла бути такою дурепою?

І зовсім вона не дурепа, запевняю я. Вона Анна Болейн і Марі Кюрі.

Її очі, у тій сцені, такі ж тьмяні та скляні, як перли чи діаманти, заплямовані лаком для волосся. В одній руці міс Кеті катає розчавлені квіти, міцно стиснуті в її кулаці, щоб зробити з них жмуток, який вона вкине до пустого старомодного стакана. Вона протягує мені стакан із залишками віскі та орхідей, а я даю їй інший, уже наповнений льодом і джином. Соболине манто зісковзує з її плечей і залишається лежати купкою на килимі на сходах. Вона — немовля, що народилося сьогодні вдень у її ліжку, юна дівчина, яка одяглася, жінка, яка сіла чекати на нове кохання... а тепер вона перетворилася на каргу, яка за один вечір постаріла на ціле життя. Міс Кеті підіймає руку, дивиться на вкриті зморшками суглоби пальців, на обручку з діамантом, гранованим у формі «маркіз». Покрутивши виблискуючий діамант, вона каже:

— Що скажеш, може, запишемо цю мить? — вона має на увазі — поїдемо до тайника під собором і виріжемо ці нові зморшки на дзеркалі, де збираються її гріхи та помилки. У цьому гравірованому щоденнику її таємного обличчя.

Вона підбирає ноги поближче до тіла, притискає коліна до грудей. Вона перетворилася на такий же щільний клубок, як і пошматовані орхідеї.

Проковтнувши джин за одним разом, вона каже:

— Я така стара дурепа. — Вона крутить лід на дні стакана, кажучи: — Чому я завжди відчуваю себе в такому занепаді?

Її серце спустошене. Мій план спрацював ідеально.

Обідок стакана заплямований червоним від її помади, кривий обідок залишив червоні відбитки на її обличчі, підняв кутики її рота догори, створивши посмішку зловісного клоуна. Її підводка для очей крапає і створює чорну лінію, яка йде вниз із центра кожного ока. Міс Кеті підіймає руку, перевертає зап’ястя, щоб подивитися на годинник, — жахлива правда оточена рубінами та рожевими сапфірами. Ось вони, погані новини, піднесені у витонченому оформленні. Десь у нутрощах таунхауса годинник починає відбивати північ. Після дванадцятого удару приходить тринадцятий, чотирнадцятий. Зараз пізніше, ніж взагалі може бути. На п’ятнадцятому ударі моя міс Кетрін підіймає погляд — її захмарені очі тьмяні від алкоголю.

Це неможливо. Годинник відбиває шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять — це дзвонять у двері. А на ґанку, коли я відкриваю вхідні двері, чекає пара яскраво-карих очей за оберемком троянді лілій.

Ми починаємо з панорамного кадру полички на каміні в будуарі міс Кетрін, зі строю шлюбних фотокарток і нагород. Потім ми переходимо до наступного панорамного кадру, пересуваючись упоперек поверхні столика на консолях у її вітальні, також переповненого трофеями. Потім настає черга ще одного панорамного кадру — камера рухається вздовж поличок вітрини в її їдальні. Кожен кадр демонструє хаотичне багатство нагород і трофеїв. Почесні значки та медалі лежать у виставних коробках, які вистелені білим атласом, наче крихітні колиски, кожна медаль висить на широкій смужці, коробка відкрита. Наче крихітні труни. Полички обтяжені круговими чашами з тьмяного срібла, на них гравірування: «Кетрін Кентон на честь усіх її досягнень; дарує Об’єднання критиків Балтимора». Статуетки, вкриті золотом, від Асоціації власників театрів у Клівленді. Мініатюрні статуї богів і богинь, крихітні, завбільшки з немовля. За Її видатний внесок. За Роки, які вона присвятила. Ми рухаємося крізь цей хаос гравірованих дрібничок, цих дипломів з відзнакою коледжів на Середньому заході. Така собі вдячність 375-ї проби від Клубу театральних акторів Фінікса. Гільдії журналістів Сіетла. Об’єднаної спільноти трагіків Мемфіса. Великої громади драматичних акторів Мізули. Крижані, спалахуючі, тихі, наче після оплесків. Останній панорамний кадр закінчується, коли брудна ганчірка падає і закриває одну з позолочених статуй, потім камера від’їжджає, щоб показати мене, котра витирає нагороду від пилу, полірує її та ставить назад на поличку. Беру іншу, полірую її та ставлю на місце. Підіймаю іншу.

Все це демонструє нескінченну природу моєї роботи. До того часу як я з ними покінчу, перші нагороди вже треба буде знову витирати від пилу й полірувати. Ось так я пересуваюсь зі своєю брудною бавовняною серветкою, насправді найніжнішою ганчіркою для пилу.

Кожного місяця якесь об’єднання спокушає міс Кеті удостоїти їх своєю присутністю, нагороджуючи її ще однією посрібленою урною чи тарілкою, із гравіруванням «Жінка року», щоб вона теж збирала пил. Уявіть собі, що кожен комплімент, який вам доводилося отримувати, став явним, втілився в металі чи камені, і вони тепер наповнюють ваш дім. Цей жахливий тягар, який зростає, тягар вашої Відданості й Таланту, ваших Внесків та Досягнень, забутий усіма, окрім вас. Кетрін Кентон, Велика Гуманістка.

Упродовж цього епізоду, завжди за кадром, ми чуємо сміх чоловіка й жінки. Міс Кеті та якогось знаменитого актора. Ґреґорі Пека чи Дена Дюрея. Її дзвінкий сміх змінюється його басовитим реготом. Пізніше, коли я прибираю пил із нагород у бібліотеці таунхауса, сміх проникає до мене з вітальні. Одначе, коли я йду за звуком, кожна наступна кімната виявляється порожньою. Сміх завжди лунає десь за новим рогом чи за наступними дверима. Знаходжу я тільки нагороди, які темнішають від плям. Такі знаки відзнаки — масивні, з нікчемного свинцю чи чавуну, вкритого тонким шаром позолоти. З кожним прибиранням — ще тьмяніші, витерті та брудні.