Він міг годинами вдивлятися в мертве обличчя. З-під кожуха проступає лляна сорочка, пишний оселедець на гладко вибритому округлому черепі, обличчя вдоволене і, хоч заплющені очі повинні були підкреслювати передчасну смерть, здавалося, що Кричевський живий-живісінький, усього лиш грається в піжмурки, і щойно відведеш погляд вбік — він зайдеться грайливим сміхом. Липинський міг поклястися, що полковник кілька разів йому підморгував.
Жертва поляка заради української державності надзвичайно його збуджувала. У житті і смерті Михайла Кричевського Липинський побачив більше, ніж будь-хто до і після нього.
Тоді ж оголосили про початок історичних відчитів в університеті. Липинський подав своє прізвище до числа доповідачів одним із перших. Історія захоплювала його понад усе. В цьому захопленні Липинський не бачив нічого, що суперечило б обраному ним фаху. Історія і рільництво мають, як він вважав, спільний предмет дослідження — коріння. Історія — це теоретична підготовка до практичного користування землею. Щоб розуміти землю, її властивості й характер, треба знати, хто по ній ходив і чого прагнув. Кінцева мета історії — відтворити коріння землі до найменшого відгалуження, дослідити особливості росту, причини загнивання і чудо відродження. Вмирання одного коріння і тріумф іншого. Липинський сподівався нашвидкуруч впоратися з теорією, щоб зі спокійним серцем перейти до щоденної господарки. Віддати данину землі, щоб могти нею користуватись.
Відчити проводились у головній залі Колегіуму Новум, тривали кілька днів і були доволі популярними у весняній програмі світського Кракова. Публіка збиралася різноманітна — від студентів та викладачів до лікарів і міських чиновників у супроводі розцяцькованих дружин. За найкращу доповідь лектор отримував грошову винагороду і можливість виступити на щорічній історичній конференції у Відні, що само собою вважалося великою честю.
Липинський дуже нервував, йому паморочилося в голові, заволокло очі, заклало вуха і відібрало голос. Коли перед самим виходом на трибуну він мало не спасував і захотів утекти, університетський товариш Микола Шемет притримав його за камізельку:
— Уяви собі, що всі ці люди в залі — голі. Геть чисто голі. Останні дослідження британських лікарів довели, що такий метод допомагає позбутися страху публіки. Публіка гола — значить, не страшна.
Невідомо, чи подіяли на Липинського товаришеві слова, чи спрацювали резерви внутрішньої сили, але він таки рушив до трибуни, щоб звідти виголосити:
— Участь шляхти в українсько-польській війні 1648—1649 років…
Публіка вдоволено замуркотіла. Вона ще не підозрювала, що на неї чекає.
Липинський неспішно почав:
— Для нас, людей XX сторіччя, які сліпо вірять у творчу всемогутність парламентських промов, побожно схиляють чола перед потугою журналістських пер, які дивляться на розвиток суспільства крізь призму літературних настроїв або будують майбутнє держави на збільшенні, скажімо, випуску молочних продуктів, — нам, отже, може здатися незрозумілою ця добровільна данина з власної крові, яку український народ у XVII сторіччі склав у жертві за свою свободу. За силою і розмахом повстання українців у роках 1648—1649 перевищувало все, що бачила тогочасна Європа. Могутність, яку зумів викресати з себе український народ, пізніше радикально вплинула на долі двох сусідніх держав, Речі Посполитої і Московського царства, будучи для Польщі початком кінця, а для Москви початком посиленого розвитку і росту. Сучасні історики, приналежні своєю ідеологією до Польщі або ж до Москви, забувають про об’єктивний суд у своїй оцінці цього періоду передусім, — тут Липинський ненадовго зупинився, — української історії.
Слухачі спантеличено затихли. Словосполучення «українська історія» ніколи раніше не звучало в цих стінах.
— Участь шляхти в козацькому повстанні вже не піддається сумніву, — говорив з трибуни Липинський. — Виговські, Креховецькі, Гуляницькі, Іскрицькі, Федьковичі — це лише деякі імена родовитих повстанців. Михайло Кричевський, ще донедавна вірний син польської корони, перейшов на бік Хмельницького і перехрестився в православ’я. Тоді ж він відмовився від свого католицького імені Станіслав і став Михайлом. Це факт винятковий для тих часів. Тому ми більше не вважаємо можливим трактувати Хмельниччину як повстання бідних проти багатих, як то любить робити польська історіографія, щоб знецінити і приховати її справжню суть. Участь правлячої верстви перетворила «бунт низів» із соціального явища в політичне, з руської ребелії — у визвольний рух за створення незалежної держави. У цьому його найбільша цінність.
Липинський поспіхом заковтував повітря і читав далі, мов свідок на суді, який має лише кілька хвилин, щоб розповісти правду.
— Чи був Кричевський іудою та відступником, як його ще кілька століть потому зображали на придворних гобеленах польські майстри? У часи, коли шляхта творила державу й навпаки — держава творила шляхту, брак власної державності означав для народу втрату своєї аристократії на користь чужої держави. Давній український рід Кричевських — найкращий приклад цього. Сучасники вважали Михайла Кричевського поляком і дивувалися, як він міг пожертвувати королівською прихильністю і своїми маєтками, які з цієї прихильності випливали, у погоні за безплотною ідеєю. Але те ціле покоління шляхтичів, яке віднайшло своє справжнє коріння і стало в бій за можливість незалежності, довело, що іноді безплотні ідеї важливіші за королівські маєтки. Їхній вчинок заслуговує не на осуд, а на славу і найвищу пошану. Що трапилося з їхніми дітьми по стількох роках української бездержавності, можемо добре бачити тепер. Шляхта на лівому березі Дніпра майже повністю русифікована, шляхта на правому березі — полонізована. Матеріал, з якого могла вирости державна Україна, був обернений на будівництво сусідів. Але як би там не було, ця жертва не пішла намарне. Бо якщо українці тепер існують як народ, то лише завдяки Хмельниччині. Не було в житті українського народу хвилини, важливішої за велику Революцію 1648—1649 років.
Коли Липинський закінчив, зала заціпеніло мовчала. Пальці доповідача впивалися в зіжмакані і скроплені гарячим потом аркуші паперу, все тіло тремтіло.
Молода жінка підвелася на останніх рядах. Стало так тихо, що Липинський міг чути загрозливий шурхіт її спідниць.
— Ганьба! — вигукнула жінка, і тієї миті їхні погляди зустрілися.
Жінка дивилася велично і зневажливо водночас, подібні погляди Липинський ловив на собі від матері.
— Ганьба! Ганьба! — знову і знову вигукувала жінка, доки публіка не отямилася й не підхопила собі.
— Заберіть цього блазня!
— Хто дав йому право виступати?!
— Зрадник! Ганьба!
У залі зчинився неймовірний галас. Липинський поспіхом залишив трибуну і ледве живий вибіг на вулицю. Періщила весняна злива, в повітрі пахло таємним, солодким, звабливим, досі невідомим.
— Не переживай, — підбадьорював університетський товариш, коли вони з Липинським прогулювалися на Блонських лугах, — ти ж не сподівався з такою доповіддю, що тобі аплодуватимуть, правда ж?
— Я зробив, як ти велів, друже, — відповів задуманий і розчервонілий Липинський, — я уявив її голою.
Чутки про зганьблення Вацлава Ліпінського, сина Клари і Казімєжа Ліпінських з герба Бродзіч розійшлися блискавично. Матір написала гнівного листа, в якому наказувала негайно приїхати додому. Липинський послухався і на Великдень уже був у Затурцях. Родинний маєток тепер більше нагадував тюрму, наглядачі якої запаслися березовими різками і не могли дочекатися години привселюдного покарання. Брати — один старший, один молодший — кепкували з В’ячеслава. Батько намагався жартувати. Клара Ліпінська розкричалася, потім розплакалася. Виплюснувши основні емоції, увесь наступний час вона присвятила читанню нотацій, протягом яких Липинський тільки понуро мовчав.
Молодший брат Станіслав, з яким у Липинського були довірливі стосунки, лише сумно кивнув головою на прощання. Він саме закінчував навчання в Київській політехніці і наступного року мав також переїхати до Кракова.
