— Я вже казав, що тут немає на що чекати, що пан уже не посланник!

— Хто ви? — звернувся Липинський до рудовусого.

— Михайло Петрович Савур-Ципріянович, — безнадійно відрекомендувався той. — Секретар. Працював у канцелярії міністерства освіти при уряді Директорії. Нас евакуювали з Києва повним складом.

— Які мови знаєте?

— Знаю німецьку, французьку і російську.

— А українську знаєте?

— Це моя рідна мова.

— Навідайте мене в санаторії Ґутенбрунн у Бадені через місяць. Програв у політиці, то, може, напишу щось путнє. Якщо дійдемо згоди — будете моїм секретарем, я якраз шукаю. Багато платити не зможу, але все ж ліпше, ніж нічого.

Ципріянович подякував. На очі навернулися собачі сльози відданості, але він змахнув їх рукавом потертої сюртучини. Двері готелю розчахнулися від сильного подуву вітру, і Липинський вийшов надвір, прикривши обличчя руками. Там на нього чекав екіпаж. Станція Відень залишалася позаду. Попереду вже проглядала безлюдна вигоріла пустеля.

Через багато років, у липні 1927-го, у цьому ж готелі на Рінгу, 1 відбудеться ще одна мимовільна зустріч. Липинський проїздом з Берліна до Штирії зупиниться в знайомих стінах, щоб перепочити. Він якраз заноситиме свої речі, коли вулицею у напрямку будівлі парламенту замарширують озброєні до зубів поліцейські частини. Статечний чоловік спостерігатиме за процесією через вікно вестибюлю.

— Неспокійно, дуже неспокійно, — скаже Липинському стурбований портьє. — Невідомо, що буде.

Врешті знадвору почнуть доноситися панічні крики і гучна стрілянина. Чорний густий дим повалить з боку площі Марії Терезії. Статечний чоловік, який Липинському когось страшенно нагадуватиме, й далі незворушно впиватиметься поглядом у події за вікном.

— Палац Юстиції горить! — кричатимуть звідти. — Стріляють! Багато вбитих!

Якийсь спритний гонець забіжить до готелю і передасть статечному чоловікові записку. Той швидко її прочитає і сховає в кишеню добре скроєного, дорогого піджака. Ще хвильку постоїть, ніби паралізований. А тоді безсило опуститься на оббиту червоним атласом канапу і приречено розридається. Липинський подасть йому свою хустинку.

— Дякую, — скаже чоловік. — Нерви підводять.

На бездоганній кар’єрі триразового канцлера і багатолітнього начальника віденської поліції Шобера тоді проступить незмивна пляма крові. Попри численні застереження він дасть дозвіл на застосування зброї під час масової демонстрації незгодних з несправедливим вироком суду. Загине вісімдесят дев’ять невинних людей.

— Ви надовго у Відні, пане Липинський? — несподівано поцікавиться Шобер, висякавшись і витерши сльози. Липинський енергійно закиває головою:

— У жодному разі, дорогий пане, проїздом на одну ніч. З моїми легенями жити у Відні — чисте самогубство. Тут такі вітри…

Закашляється.

— А Ви, добродію, звідки мене знаєте?

Але Шобера вже ніде не буде. Випрану і попрасовану хустинку зі своїми ініціалами Липинський знайде в номері того ж вечора після вечері.

Двері зачинилися за мною і настала повна тиша. Хто я і що роблю в цьому світі? Чи мій світ обмежується моїм тілом? Відстанню, на яку простягається мій зір? Моєю квартирою (ну добре, не моєю, винайнятою)? Чи він узагалі є, мій світ? Чи він існуватиме далі, якщо я заплющу очі, втрачу свідомість, умру?

Я лежала в повній тиші і слухала свій страх зникнути. Він шалено гупав усередині, вибивався назовні, але я міцно зціплювала зуби і притискала руками плато грудей, щоб не сталося розколу. Мій страх не мав права звідти вирватися.

Я — крихітна жива істота, яка раптом почала смертельно боятися жити. Світового простору мені зненацька стало забагато, як забагато себе в ньому, свого тіла, яке я мріяла зменшити до розміру перлини і надійно заховати в мушлі на океанічному дні. Замкнутися. Вимкнути світло. Вимкнути нестерпну тишу.

Тіло взяло гору над розумом. Тепер я розумію, що так і задумувалося — я надто довго на нього не зважала. Доведене до відчаю, тіло перейшло на автономний режим і повністю перебрало контроль наді мною всією. Воно рятувало нас обох, як уміло. Шепотіло запамороченням, болем у скронях, нудотою, коли я пробувала висунутися зі своєї мушлі, бо там, надворі, небезпечно, не варто ризикувати, всередині є все необхідне.

Але дечого у сховку все-таки бракувало. Мені бракувало їжі. За тиждень самотнього життя я виїла всі запаси і почала голодувати. Їсти хотілося страшенно. Я запихала в себе все, що бачила, аж доки живіт не надувався, як баскетбольний м’яч, і я робилася знеможеною і сонною. Якщо страх захищав мене від небезпечного світу, то їжа захищала мене від страху. З повним животом боялося менше.

В неділю прийшли батьки і принесли у двох літрових слоїках ще теплі вареники з картоплею і вчорашні голубці, теж з картоплею, политі шкварками, мої улюблені. Я, майже не розжовуючи, наминала гостинці, а батьки беззвучно за мною спостерігали, ніби прийшли подивитися на атракціон у зоопарку.

— Ми вважаємо, — нарешті почала мама, — що тобі треба перестати грати якогось кіна і взятися за розум.

— Взятися за розум неможливо, — безтурботно відповідала я з повним ротом, не надаючи сказаному особливого значення. Але для мами це був сигнал розпочинати атаку.

— Ми про все знаємо! Знаємо, що ви більше не разом і ти тепер живеш сама. Але ти ж стала інвалідом! Не виходиш з дому! Скажи нам, — її голос став ніжним і турботливим, — що сталося? Ми допоможемо, тільки поговори з нами.

Батько не витримав і вийшов до вітальної кімнати. Він по змозі уникав високих емоційних вібрацій.

— Я сама не знаю, що зі мною, — сказала я мамі, але вона недовірливо відмахнулась рукою, мовляв, знаєш, знаєш, просто викаблучуєшся.

— В мене почалися такі приступи, ніби серце от-от вибухне або я просто задихнуся… Не знаю, як інакше пояснити.

— То піди до лікаря!

— Лікарка була тут, сказала, що я здорова.

— То значить ти здорова!

— Я не здорова.

Мама голосно видихнула своє безсилля.

— Ти натякаєш, що в тебе проблеми з головою?

Їй було соромно, я бачила.

— Не знаю. Можливо.

— Хочеш, я поговорю з Ніною (це мамина сусідка, працює медсестрою в обласній психіатрії). Може, вона порадить якісь добрі таблетки. Тепер усі п’ють якісь таблетки.

— Не треба.

— Якщо ми утримуємо тебе, то можемо дещо за тебе вирішити.

Я повернулася до вареників і голубців. Батько повернувся на кухню.

— Дивися, не їж так багато, бо станеш, як дід Бомчик.

Дід Бомчик, батьків батько, коли помирав, важив сто п’ятдесят кілограмів. Як на справжнього товстуна — не так і багато, але багато, як на діда Бомчика. Він замолоду був щупленький і невисокий, я ще бачила фотографії, на яких дід, худий як тріска, обіймає рябу корову, свою багатолітню улюбленицю. За цією коровою Бомчик доглядав, як за царівною, говорив з нею, доїв її, чесав хвіст і спеціальною щіткою — живіт і шию, чистив від засохлого гною литки, давав у великій мисці полизати сіль (не знаю навіщо), навіть грав їй на гармоніці, коли ніхто не бачив. Корова вмерла ще до мого народження, випадково об’ївшись мокрої конюшини. Бомчик пробував пробити їй шилом здутий шлунок, щоб випустити гази, але було запізно. І в шлунок Бомчик теж не потрапив. Довелося кликати різника, щоб докінчив справу. Коров’яча царівна пішла на м’ясні закрутки, і мій батько їв їх наступні півроку без найменших докорів сумління.

Бомчик відтоді мав ще багато різних корів, але більше ніколи з ними не фотографувався.

І почав стрімко набирати вагу.

Цей процес ніяк не був пов’язаний з коровами, просто я згадала його худим на тій одній-єдиній фотографії з легендарною Рябою. На ній дід був одягнутий у брезентовий пастуший плащ з капюшоном, бо йшов дощ. Надворі стояла пізня осінь — ця блаженна мить перед затяжною зимою, коли кожен наступний день на пасовиську може виявитися останнім, якщо за ніч випаде сніг. Тоді, в очікуванні неминучого снігу, корови пасуться найсумлінніше.