У редакції саме зайшов спір навколо політичного курсу «Ради». Липинський висловив уголос своє невдоволення відсутністю чіткої і відкритої незалежницької лінії, яка, на його думку, є єдино правильною в умовах сучасної політичної боротьби.

— Не культурна автономія, а тільки власна держава може дати українцям те, чого вони хочуть, — сказав він, очевидно, трохи необережно, бо Чикаленко спалахнув:

— Спустіться на землю, добродію! Про яку державу ви говорите, якщо єдину щоденну українську газету в Росії передплачують на всі міліони пару сотень людей! Село неграмотне, місто московське. Нема кому газети читати, а ви кажете — держава! З ким її будувати? Русини, хохли і малороси ще не поставали українцями. Не вилюдніли.

— Не вилюдніли, кажете? А як же ви? А як же я? Невже ми не люде?

— Такі польські вовки, як ви, Вацлаве, — Чикаленко спеціально обрав польську форму його імені, щоб глибше вколоти, — коли настане скрута, неодмінно завиють по-своєму.

— Це ганебна брехня! — Липинського немов ошпарили. — Своїм дотеперішнім життям я, здається, ніколи не давав приводу для подібних прогнозів.

Він довго не міг забути цих Чикаленкових слів, які, мов ніж у спину від найближчого друга, зринали в пам’яті завжди, коли Липинський почувався слабким. На додачу фінансові труднощі остаточно зіпсували стосунки з батьком, який не хотів платити за синові численні видавничі проекти. Єдину надію Клара і Казімєж Ліпінські покладали на народження дитини: зазвичай така вагома подія приводить до тями найзапекліших дурисвітів. Стаючи батьками, вони покидають порожні мрії і беруться до чогось, що забезпечить їхнім нащадкам безбідне зростання.

Казимира народжувала у краківській клініці для породіль. Вважаючи домашні пологи злісним пережитком минулого, вона твердо наполягла на лікарському супроводі. Модерні переконання врешті врятували їй життя, бо пологи несподівано пройшли з ускладненнями і лікарі опівночі мусили поспіхом робити операцпо. Липинський увесь час сидів у темному коридорі і молився. Йому першому вручили замурзане кров’ю немовля: Казимира ще майже добу потому пролежала без свідомості.

Дівчинка на руках Липинського трималася тихо, немов пташеня, яке з огляду на власну безпеку мусило добре все зважити, перш ніж цвікнути. Її такі ж великі і чорні, як у батька, очі зачаїлися, ледь привідкриті, ніби вижидали, як Липинський себе поведе: як ворог чи як годувальник і захисник. Липинський невміло притулився до пташеняти щокою, і лише тоді воно щосили заверещало.

Варшавські газети за день до оголошення вироку таки пішли на мирову і вибачилися перед позивачем. У розлогому спростуванні «Kurjer Warszawski» запевнив, що всі звинувачення у праці за прусські марки були бездоказовими, а активна громадська діяльність пана Липинського заснована виключно на ідейному ґрунті.

Доньку назвали Євою.

— Ти неправильно її тримаєш, вважай на голівку.

— Я вважаю.

— Вона чомусь завжди плаче, коли ти поруч. Ти її лякаєш.

— Діти часто плачуть.

— Твої вуса, ось чого вона боїться.

— Я їх поголю.

— Не треба, без них ти схожий на голопуцька. Чи як було те слово?

— Тоді не буду голити.

— Що нового сталося у світі? Я здаюся собі такою дурною. Ні за чим не встигаю, вся в пелюшках.

— Заспокойся. Світ стоїть, де був. Ти щойно народила дитину.

— Не кажи мені заспокоїтися. Я ненавиджу, коли ти так кажеш.

— Більше не буду. Дай мені Єву.

— Ти неправильно тримаєш голівку. Вона тебе боїться.

Дитина постійно плакала, бо в Казимири не вистачало грудного молока. На третьому місяці молоко пропало зовсім. Довелося їхати в далеке польське село до двоюрідного брата: його дружина якраз теж народила і погодилася допомогти з годуванням. Її молока вистачало на двох немовлят.

Казимира поїхала, Липинський залишився у Кракові сам. Почувався покинутим, виштовхнутим, злився на себе, на Казимиру, взагалі на всіх. Щоб потамувати цю злість, він знову з головою поринув у роботу. Іноді до кабінету заглядала теща Шумінська, щоб повідомити новини про доньку й онучку. Казимира писала матері і ніколи самому Липинському. Це лютило його ще більше.

«Чи ти плануєш повертатися і коли?»

«Я теж маю право брати участь у вихованні Єви».

«Я хотів би, щоб ми всі разом поїхали на Різдво до моїх батьків у Затурці, як ти думаєш, уже можна буде?»

«На Різдво не поїхали, то, може, на Великдень? Я хотів би, щоб Єва призвичаювалася до своєї другої батьківщини».

«Хіба її вже не можна годувати звичайним коров’ячим молоком? Чому ти там сидиш, Казимиро?»

На початку 1912-го нарешті вийшов друком польськомовний альманах Липинського «Z dziejów Ukrainy», над яким він невтомно працював майже три роки. Це був грубезний томисько з української історії, навіть не просто історії, а історії політичної — під таким кутом зору поляки ще ніколи не дивилися на своїх східних сусідів. Не подивилися й цього разу. На превелике розчарування Липинського, альманах пройшов абсолютно непоміченим. Його не хвалили й не громили ні свої, ні чужі. Наклад лежав по книгарнях нерозкуплений. Липинський сподівався, що на тлі браку історичної наукової літератури хтось з України принаймні візьметься перекласти якусь частину, але не сталося й цього. Українське громадянство було зайняте мріями про війну. Про неї як про єдину можливість національного звільнення (чи переходу від азійської Росії до європейської Австрії) говорили дедалі частіше. Преса відчутно мілітаризувалась. На Східній Галичині утворилось військове товариство «Січ», складене тільки із самих українців, яке могло в майбутньому стати основою національної армії.

«По газетах пахне війною, — писав Липинському з Києва Чикаленко. — Це наш шанс».

Проте Липинський не поділяв загального ентузіазму. Він погоджувався, що війна може зіграти на руку пригніченим народам, але жертви, які вона принесе, значно перевищуватимуть вигоду. Помруть найкращі, говорив він, а коли прийдеться до будування держави, то робити це не буде кому, бо громадянство як слід не підготовлене. Доведеться бути залежними від зовнішніх обставин, тобто від настроїв мас і рішучості поодиноких людей. Українська ідея ще не визріла, ще не має достатньої кількості послідовників. Ще би років п’ятнадцять.

Кожен наступний день у Кракові ставав нестерпним. Липинський зачинявся в кабінеті і годинами сидів за статтями, не в силах написати бодай кількох речень. У вухах гуділо, в очах пливло, розум відмовлявся підкорятися і подумки витав десь в інших вимірах. Роздражнений Липинський встановлював собі обсяги роботи, які мав завершити, перш ніж лягати спати, але ці обсяги неможливо було виконати, і він гарячково ходив кабінетом аж до ранку, доки виснажене тіло не падало безсило з ніг.

— У вас неврастенія, вельмишановний пане, — лікарі прописували Липинському абсолютний спокій і відпочинок від роботи.

— Але я нічого не роблю!

— От і відпочиньте. Не думайте ні про що.

— Я завжди мушу думати.

— Даремно, шановний пане, даремно.

Липинський поїхав до батьків на Волинь і два тижні дозволив матері про нього попіклуватися. Клара Ліпінська взялася до справи з превеликою охотою. Вона поїла сина трав’яними чаями і досхочу нарікала на погану невістку.

— Поведінка Казимири мене не дивує, — казала вона, — цього треба було очікувати… Я, чесно кажучи, сумніваюся, що в неї все гаразд із головою… Кажуть, після пологів таке трапляється з жінками, що вони більше не підпускають до себе чоловіків… Тобі треба порадитися з адвокатами. Зараз адвокати можуть вирішити все.

Дорогою назад підлікований Липинський заїхав на день-два до Києва, обійшов старих знайомих і з сумом переконався, що їм дедалі менше є про що говорити. В Києві Липинський теж почувався виштовхнутим, викинутим із живого процесу, ніби вийшов на якійсь проміжній станції, а поїзд із гуркотом поїхав далі. Всі свої видавничі проекти він позакривав, посилаючись на брак коштів і погане здоров’я. «У мене неврастенія», — хвалився кожному. Насправді Липинський втратив віру в доцільність обраного шляху. Він прагнув затишку і спокою, тужив за власною сім’єю і часто повторював, що хотів би тільки одного — мати власний дім, потроху працювати коло землі і спостерігати, як виростають діти. Чикаленко запропонував йому стати головним редактором «Ради», але Липинський категорично відмовився. Редактор-католик підірве довіру до газети. Крім того: «Літературна праця дуже нервова, а в мене слабке здоров’я… Мене навіть визнали непридатним до війська. Викликали на вправи до Ковеля як прапорщика запасу, потримали кілька днів і відпустили без жодних моїх на те старань. Значить я дійсно хворий… В житті кожного чоловіка наступає момент, коли він прагне осідку… Весна така неможлива цього року».