У поліційних участках, куди українську інтеліґенцію вряди-годи закривали на кілька днів для профілактики, кишіло блощицями і вошами. Коли старший син видавця, повернувшись із закордонного навчання, відразу загримів до в’язниці, Чикаленко підняв усі свої зв’язки серед високого київського начальства, щоб могти передати всередину рятівний порошок. Коли юнак виходив на короткі побачення, у його чоботах хрустіло від паразитів. Арешт був приурочений до двохсотріччя перемоги Російської імперії у битві під Полтавою. До Києва приїжджав сам цар Микола II, і столична охранка з метою как би чего не вышло загребла всіх, хто міг мати зв’язки з революціонерами. Першими попали під роздачу особи, що бували за кордоном. Чикаленко відчував вину за те, що сталося, бо, якби не сімейний скандал, син не повернувся би зі Швейцарії у такий неблагополучний час і не мусив би пересиджувати святкування у товаристві київських злодіїв і повій.
Про Чикаленків скандал Липинський дізнався одним з останніх, бо ніколи не звертав уваги на чутки і плітки. Крім того, він був дуже зайнятий «місіонерською» працею, видавав інформаційний тижневик і працював над польськомовним — із тактичних міркувань — історичним альманахом, який на двохстах сторінках мав умістити всю багатовікову еволюцію українського питання. Через брак однодумців Липинський більшість роботи виконував самотужки: писав окремі розвідки, які потім розросталися в цілі монографії, шукав відповідні тексти українських авторів і перекладав їх польською, нишпорив по архівах, копіював старовинні портрети для ілюстрацій. Двохсот сторінок явно не вистачало. Липинський коротив, креслив, потім раптом знову багато дописував, тому вихід альманаху постійно відкладався.
Паралельно він їздив центральноукраїнськими містами з лекціями для поляків, яких там мешкало доволі багато, доводячи на історичних прикладах їхню потребу самовизначитись і стати «громадянами» України. У подорожах Липинського всіляко підтримував його дядько, поляк-українофіл з-під Умані. Він власноручно розсилав запрошення знайомій польській знаті — і та приходила на лекції часто тільки з поваги до Рокицького, а саму лекцію слухала, зціпивши зуби.
— Щоб бути українцями, поляки не мусять переставати бути поляками, — із запалом переконував їх Липинський за імпровізованою трибуною. Так він, намагаючись розв’язати особистий конфлікт між походженням і покликанням, потроху доходив до «територіалізму» — ідеальної політичної концепції усього свого життя. Ця концепція виключала будь-яку класову і національну ворожнечу, бо, згідно з нею, «будуючим» елементом майбутньої держави мали стати не спільна кров, як у націоналістів, чи приналежність до спільної соціальної верстви, як у соціалістів, а спільна земля, заради інтересів якої об’єднуються всі її мешканці, незалежно від походження, мови, віри чи роду діяльності. Така проста і чітка схема подолання ворожнечі на різноетнічних українських територіях, як не дивно, спровокувала ще більшу ворожнечу. Свої лекції Липинський видав окремою книжкою, якою наробив серед поляків великого шуму. Книжку скуповували по книгарнях і знищували, а її автора називали як не дурнем, то дегенератом і німецьким агентом. Дві варшавські газети — «Kurjer Warszawski» і «Goniec» — надрукували зізнання фіктивного шпигуна, який стверджував, що український національний рух, а особливо такий собі Вацлав Ліпській (прізвище було навмисне змінено, але всі розуміли, про кого йдеться), відпрацьовують прусські марки. Журналістська підлість неймовірно вразила Липинського. «Лицарям брехні» він відповів у «Раді» гнівною заявою, в якій обіцяв потягти обидві газети до суду за наклеп.
— Ви мені допоможете? — просив він Чикаленка. — Я не знаюся на пресовому праві. Не знайомий ні з одним адвокатом.
— Облиште, — відповів той, — тільки зайві втрати нервів і грошей. Скільки таких брехонь було надруковано про мене. Чиїм тільки агентом я не був.
Але Липинський не вважав для себе можливим поступитися.
— Звинувачення в хапчивості не годиться залишати без відповіді. Це незмивна пляма на репутації, як ви не розумієте.
Чикаленко розумів. Він допоміг Липинському з пошуками адвокатів і кілька разів за кошт редакції посилав до Варшави кореспондентів, які б висвітлювали хід судового процесу. Однак сам у справу вникав мало.
— Нещасним у приватному житті, — сказав він якось Липинському, — громадські справи більше не видаються такими важливими.
Цей кремезний, з модною цапиною борідкою чоловік-ураган, завжди енергійний і готовий сперечатися до останньої краплі крові, тепер увесь змарнів і зачах, замовк, постарів. Його повні п’ятдесят проступили на обличчі важкою чорною тінню.
— Якщо я якось можу вам порадити, Євгене Харлампійовичу…
— Ніхто не може мені порадити. Але зізнаюся вам чесно, любий В’ячеславе, що за останні кілька років я тричі був на самому волоску від самоубійства.
Липинський тоді не на жарт перелякався. Від видавця «Ради» можна було чекати чого завгодно: вибуху, скандалу, шквалу пристрастей, але аж ніяк не спроб вкоротити собі віку. Чикаленкові просто не пасувало страждати мовчки. Увесь світ мусив дізнатися про його біду і страждати разом з ним. І невдовзі світ таки про все дізнався.
Вже через який місяць, власне, перед візитом царя, Київ зі смаком обсосолював подробиці подружньої трагедії хрещеного батька України. З’ясувалося, що Євген Харлампійович уже віддавна був закоханий у дівчину, молодшу за себе на двадцять п’ять років, але приховував почуття аж до моменту, коли дізнався, що дівчина теж до нього небайдужа. Тоді вже ніщо не могло його спинити. Мов роз’ятрений бик, Чикаленко з головою кинувся у вир нових почуттів, але ситуацію у стократ погіршували родинні зв’язки з обраницею: вона доводилася його дружині небогою. На полюбовне розлучення сподіватися було годі. Ображена жінка провела Чикаленка всіма колами пекельного громадського осудження. Перше, що вона зробила, дізнавшись про зраду, — викликала з-за кордону старшого сина і влаштувала принизливе сімейне судилище. Всі п’ятеро молодих Чикаленків стали на бік матері й розірвали з батьком будь-які зносини. Найближчі друзі теж не були в захваті від того, що сталося, і виховними бесідами пробували повернути бунтівника в сім’ю. Ці спроби, звичайно ж, не мали жодного успіху. Чикаленко повторював, що свій шлюб вважає давно закінченим, оскільки з дружиною вже багато років фізично не жив, а заради застарілих моральних принципів жертвувати особистим щастям не збирається.
Скандал закінчився ще більшим скандалом: залишивши будинок родині, Чикаленко перебрався з коханою на нове помешкання. Кожен їхній спільний вихід у світ відтепер перетворювався на трагедію. Коли якось у театрі донька Чикаленка вкотре демонстративно не подала руки і відвернулася, у Юлії Михайлівни (так звали нову обраницю) пішла горлом кров. Лише через рік пара змогла узаконити свій шлюб.
«Київський» рік Липинського теж добігав кінця.
Казимира наполягала їхати народжувати до Кракова, В’ячеслав особливо не заперечував. За час, проведений тут, він відчув, як поволі втрачає колишній ентузіазм. Тепер він так само ходив просторими київськими алеями, постійно озираючись, переховував важливу кореспонденцію у знайомих, а в нагрудній книжечці старався не згадувати жодних прізвищ. Страх і безумство потроху захоплювали його світлий раціональний розум, і втеча була одним із способів порятунку.
Перед від’їздом Липинський зайшов до редакції попрощатись. Чикаленко якраз мудрував, де б узяти додаткових 10 тисяч рублів, щоб збиткова газета могла виходити наступного року.
— Як «Рада» помре, — грозився Чикаленко вголос, — то й я сам зникну з українських горизонтів! Поміняю одну букву в прізвищі і стану румуном Чикалеско, бо стидно бути частиною такого гнилого народу. Виїду геть із цього азійського царства!
Раніше від повного банкрутства газету завжди рятувало чисте провидіння і чиясь несподівана щедрість. Сам Чикаленко вже витратив на національне відродження близько ста тисяч власних рублів. Він любив повторювати, що мало бути патріотом до глибини душі, треба бути патріотом до глибини кишені. У цій справі, щоправда, як і Липинський у своїй, він рідко знаходив спільників. Колеги пропонували шефові намащувати у літні місяці газету клеєм: як засіб від мух меркантильні земляки купуватимуть її охочіше.
