Казимира фиркнула, тоді як Липинський перебував у дивному, мало не паралітичному спокої. Цей спокій розливався тілом, вимагаючи завершення поєдинку і повного звільнення, навіть якщо воно коштуватиме частини цілого організму. Так лісові звірі рятуються із залізної пастки, відгризаючи собі придавлену лапу.

— Панночка Шумінська зараз свідомо чи несвідомо підіграє тим недалекоглядним польським патріотам, які, мріючи про велику Польщу, ігнорують стремління українців чи русинів, як ви їх звете, бути незалежними. Коли прийде пора, українці підуть проти поляків і заскочать їх зненацька, бо такі, як ви, люба панночко, безперервно товкмачать, що українського народу не існує. То хто з нас більший зрадник? Хто з нас більше шкодить Польщі: я — своєю правдою, чи ви — своєю брехнею?

Він випростався. Більше не відчував себе живим. Можна було посилати за священнослужителями, щоб відспівували, і один із них, місцевий ксьондз, насправді з’явився.

— Божий храм — не місце для подібних дискусій, — сказав він і миролюбним жестом випроводив усіх надвір. На виході вони — Липинський і Казимира — торкнулися одне одного плечима і сахнулися врізнобіч, немов ошпарені. За мить вона розчинилася в натовпі, й останнє, що Липинський бачив, — її здійняте вгору, гостре, ніби альпійський шпичак, підборіддя. Воно обіцяло ненавидіти його стільки, скільки стоятиме світ і навіть ще трохи після його падіння. Це був кінець. Липинський полегшено зітхнув і рушив у протилежний бік.

Опісля він вирішив навідатися до краківських повій і вже наступного дня зробив це з невластивою для себе зловтіхою. В обіймах пишногрудої незнайомки Липинський змирився зі своєю втратою і більше не думав про Казимиру.

Але вона почала думати про нього.

Зиму Липинський провів у легкому блаженному тумані. Ні про що не думав, нічого не відчував, механічно перечитав усе, що знаходив із соціології: ця зовсім нова і не всіма визнана наука раптом надзвичайно привернула його увагу. Мало не кожного вечора прогулювався на Блонях — луг вкривався туманом, густим і пишним, наче овеча вовна, так що Липинський бачив не далі ніж на крок перед собою. З туману час до часу вигулькували незнайомі люди — такі самі безцільні блукачі, як і він. Треба було дуже обережно ступати й іноді різко зупинятися, щоб не вдаритися з ними чолом. Липинський йшов далі, аж на Олеандри, за Краків, переходив місток через річку Рудаву — на темній воді манячили одинокі лебеді, які чомусь усе частіше залишалися тут на зимівлю.

Липинський почувався захищеним у цих туманах: у них безслідно розчинялася туга за недосяжним.

У Росії почалися криваві зачистки. Могли розстріляти за підозру у зв’язках із заколотниками. Царський указ про демократичні свободи і запровадження Думи на тлі жорсткої реакції втратив своє вікопомне значення. Четвертий номер першої української газети «Хлібороб», що її в Лубнах почав був видавати Микола Шемет, вилучили з продажу, а п’ятий номер цензура взагалі не допустила до друку. Замість новорічної листівки Шемет надіслав Липинському короткого листа, в якому попросив деякий час йому не писати, бо листи із закордону компрометували. Закінчив фразою: «Якби ти тільки знав, дорогий В’ячеславе, як часто я тепер про тебе згадую».

Був квітень. Весна все ніяк не наставала, хоч останні тижні світило сонце. Чорні й неживі дерева стирчали з перемерзлої землі, тільки легковірна трава де-не-де позацвітала крихітними маргаритками. Ніщо не віщувало біди. Липинський ішов Блонями неквапом, весь у чорному.

— За такої погоди варто носити з собою парасолю, — жіночий голос пролунав зовсім неподалік і несподівано вивів його із задуми. Липинський відразу здогадався, кому той голос належить, такий дзвінкий і різкий одночасно. Холоднокровно підвів погляд:

— Панночка Шумінська? Ще не було такої погоди, яка би змусила мене носити парасолю. До цього виду розкоші маю чомусь особливу неприязнь.

— То, значить, мокніть тепер, — вона стояла перед Липинським, і її худе лице вперше випромінювало щось інше, ніж ненависть. Що це було? Задерикуватість? Виклик? Грайливий шал? Давній біль заворушився в ньому, ніби триголовий змій, якого у виснажливому бою тільки приспали, але не придушили цілковито.

На чоло впали перші краплі холодного дощу. Липинський розгублено глянув у захмарене небо, щоб той, хто там засів, терміново порадив, що робити далі: прожогом тікати геть чи залишатися, ризикуючи життям. Казимира весело засміялась. Вона була не сама, а з двома подругами. Одягнена у просту приталену донизу сукню і зелене англійське драпове пальто. Навколо шиї — песцевий комір. Сама — як лисиця.

— На жаль, пане Липинський, ми нічим вам не допоможемо, бо маємо одну парасолю на трьох. Але якщо хочете, можете супроводити нас до міста. З нами так цікаво, що ви не помітите, як промокнете до нитки.

Всі троє знову засміялися. Казимира неквапом рушила вперед, даючи Липинському кілька секунд на роздуми. Його тіло прийняло рішення швидше, ніж він встиг отямитися, і слухняно поволоклося слідом.

«Невже таки так?»

А вголос він сказав:

— Чим я завдячую такій несподіваній переміні? Пригадую, останнього разу під час нашої зустрічі панночка Шумінська більше нагадувала роздражнену пантеру, загнану в божі хороми.

— Мушу зізнатися, пане Липинський, ваші грубі слова в церкві не залишили мене байдужою. Спершу я дійсно дуже злилася, але тепер, коли злість минула, мені кортить ближче з вами познайомитися. Ви справляєте враження людини прямої і чесної. Я дуже ціную ці дві якості, навіть якщо вони належать моєму ворогові.

Пронизливий вітер з дощем нещадно сік його обличчя, але Липинський справді нічого не помічав. Казимира щебетала за крок від нього так приязно, ніби цілого року ворожнечі між ними взагалі не було. Ніби вони щойно познайомилися, і Казимира ніколи не ганьбила Липинського перед півтисячею свідків, ніколи не насміхалася з нього, не проходила стільки разів повз, не задирала носик, не прострелювала зеленими очиськами.

— Своєї позиції щодо українського питання я не змінив, дорога панночко.

— Називайте мене Казимирою.

— А ви мене — В’ячеславом.

— Як?

Вона знову засміялася. Одинокі лебеді під мостиком через Рудаву насторожено засичали.

— Хіба вас не Вацлав звати?

— Польською — Вацлав, українською — В’ячеслав.

— Поки ми на польській землі, пане Липинський, я буду називати вас Вацлавом і не інакше.

Липинський промовчав. Ім’я — це найменше, чим він того вечора пожертвував.

Наступної неділі його було запрошено до Шумінських на пообідній чай. Матір Казимири увесь час похмуро сиділа у вітальні і в розмову не втручалася, лише спитала, чи Липинський бува не винахідник, бо серед винахідників дуже багато авантюристів.

— Моя мрія — працювати коло землі, вельмишановна пані, — відповів він. — Зараз я закінчую агрономічні студії і ще маю намір відслухати лекції з філософії та соціології. Соціологія — наука нова, але дуже перспективна. По завершенні навчання я повернуся в Росію. Там у мене спадок — хутір мого дядька Адама Рокицького, недалеко від Умані, може, Ви знаєте.

— Не знаю, — буркнула пані Шумінська, але ворожість зникла з її обличчя, лишилося тільки незадоволення. — Ви читали, яка трагедія сталася у Сан-Франциско? Який землетрус? Скільки будинків повалило! Тисячі людей загинуло! Подумати тільки! Ось що треба вчити: як рятувати міста від такого жахіття, а не філософію. Треба дивитися в майбутнє, молодий чоловіче.

У жіночому королівстві Шумінських не любили випадкових гостей. Взагалі ніяких гостей не любили. Якби в нутрі Липинського якраз не відбувався материковий розлом, значно потужніший за всі землетруси планети разом узяті, він би не витримав тут довше, ніж півхвилини.

В епіцентрі стихії йому усміхалася Казимира. Весела, дотепна, розумна. Вона явно фліртувала, але так, як це роблять жінки, щоб вирахувати площу чоловічого почуття й об’єм гонору, від якого нещасний готовий заради свого почуття відмовитися. Ще кілька місяців тому Липинський з легкістю віддав би душу, аби тільки вона глянула в його бік. Тепер же, ошелешений несподіваним даром, він просто розгублено спостерігав, як незнайомець у його тілі без найменшого опору здавався на милість завойовниці. Слово за словом, сміх за сміхом, дотеп за дотепом Казимира блискавично займала його неприступні фортеці, сміливо ступаючи на порослі хащами землі. Блаженний туман не розвіявся, а навпаки загус так, що Липинський відчував його млосне тепло на своїй шкірі. Очі, які все одно нічого не бачили, заплющувалися у благій знемозі, і деколи його охоплював страх, що, можливо, він снить і це все — лишень підступний сон розуму, який, не отримавши бажане від реальності, виснив собі жінку, страшенно схожу на Казимиру і майже таку саму живу, як вона.