Вже пізніше мою увагу привернули великі чорні заголовні літери з передової, які сумлінний читач не мав права проміняти на арешт чиказького гангстера. Всього три налитих чорною друкарською фарбою слова. Їх неможливо було не побачити. По спині війнуло моторошним холодком. Я перечитувала заголовок знову і знову, аж доки перестала будь-що відчувати. Знову і знову:

УМЕР В’ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ

Тоді я не знала, хто він і чому помер. Але для когось смерть цього чоловіка мала неабияке значення, якщо «Свобода» повідомляла про неї на першій шпальті, нехтуючи долею Аль Капоне і його нью-йоркського колеги Артура Шульца, якого теж на днях вкинули до буцегарні. Повідомлення про те, що російський письменник Максим Горький був прийнятий до лав комуністичної партії, так само не переважило оповіщеної смерті за важливістю, як і самогубство дружини рабина у Вільні, причиною якого, судячи з усього, послужив «нервовий розстрій». У цьому номері «Свободи» ніщо не було важливішим за смерть В’ячеслава Липинського. На відміну від нещасної дружини рабина, імені якої взагалі не повідомлялося, ім’я Липинського не потребувало пояснень, інакше про нього не писали б у тому рядку, що його зазвичай присвячують якимсь світовим катастрофам, як-от нищівному землетрусові у Сан-Франциско 1906-го.

Я прочитала некролог під чорним рядком. Видатний історик і видатний політик. Наказав після смерті проколоти собі серце, бо боявся бути закопаним живцем. Прокол серця виконали в австрійському санаторії Вінервальд, тому самому, де кількома роками раніше безуспішно лікувався маловідомий письменник Франц Кафка. Свідками процедури стали молода донька Липинського Єва і його брат Станіслав.

У той самий час, у червні 31-го, моєму дідові якраз виповнилося п’ять років. Його мама, не маючи коней, сама впрягалася в плуг, щоб виорати гектар землі, а замість підпису ставила хрестик. Україна, а точніше, Східна Галичина, їхня батьківщина, тоді ще була частиною Польщі.

Моя інша бабця теж уже жила. Її мама мала найкращий голос в околиці, але ним мало хто встиг насолодитися, бо жінка померла відразу після пологів. Удівець, колись заможний хлібороб, залишив доньку на східцях дитячого будинку, а сам загинув від голоду у 1933-му. Їхня батьківщина — Малоросія, Підросійська, Наддніпрянська, Велика Україна, Українська Соціалістична Радянська Республіка була де-факто частиною Росії. Проте чи можна називати батьківщиною землю, яка вбиває? Я не знаю. Я опинилася в самому череві синього кита. Проковтнута, я все ще мала шанс оживити свою історію. Свою і його — В’ячеслава Липинського. Свою історію через його історію. Треба було всього лиш зробити вигляд, ніби серце ніхто нікому не проколював і воно б’ється дотепер. У моєму горлі.

Насправді про його смерть із деяким запізненням повідомила вся без винятку українська преса. Умер В’ячеслав Липинський. Липинський помер. Яка втрата. Нарешті. Всі знали Липинського. Без нього стане тяжче. Чи легше? У будь-якому разі самотніше, бо він нікому не давав нудьгувати. З Липинським умерла українська шляхетність. Він був божевільним туберкульозником. Відлюдником. Його вже роками ніхто не бачив. Але всі читали, що він пише. Він багато писав. Іноді по десять листів на день. Хтось узагалі розумів його каракулі? Хтось узагалі збагнув, що саме він хотів сказати? Його боялися, бо він вимагав від людей гідності, стверджував, що це їхній обов’язок. Кому це треба? Саме так, його ніхто не любив, усі терпіли. І зітхнули з полегшенням, коли він умер. Вороги Липинського написали хвалебні некрологи. Вони запаслися некрологами ще задовго до того. Всі чекали на його смерть. Дивно, що він не помер раніше.

Його виносили з хати на руках. Автомобіль, щоб їхати до санаторію, чекав на подвір’ї перед домом.

— Чи побачу ще це все? — сказав він сам до себе, оглядаючись.

— Побачите, ще й не таке переживали, — відповіла домогосподарка Липинського фройляйн Юлія Розенфельден. Він говорив українською, вона німецькою. Їхнє багаторічне спілкування було налагоджене ідеально. Вона розуміла його найкраще з усіх живих, уміючи розпізнавати стан його сьогоднішнього здоров’я лише за глибиною і швидкістю дихання. Аналізувати дихання Липинського було її захопленням, хобі, яке домогосподарка примудрилася досконало відшліфувати поза хатньою роботою, чищенням одягу та пуцуванням взуття, що його Липинський уже роками не мав на собі. Всі називали фройляйн — Фін Юлі. Старша від свого роботодавця на п’ять років, одруженою ніколи не була, посивіла блондинка, гостра на язик, але одночасно справедлива і любляча. Це її слова: «Куди Ви так спішите? Дихайте повільніше. Ра-аз-два. Вди-их-видих». Липинський роздратовано відмахувався.

— Я радий, що взагалі ще дихаю, дайте мені спокій.

Вди-их-видих. Вди-их-видих.

Липинський намагався приборкати свої легені, тобто ту їх частину, яка — так він думав — ще не продірявіла повністю. Тоді Фін Юлі розкривала навстіж вікна, і холодний гірський вітер вривався до охайно прибраної кімнати з великим ліжком посередині. Ліжко вже давно служило Липинському за кабінет. З вікна було видно покриті снігом альпійські шпичаки. Липинський заплющував очі й дихав. Ра-аз-два. Вди-их-видих. Дві години. Три години. Ніби гойдався в колисці, натягнутій між двома гірськими вершинами над глибокою долиною. Його ще зовсім чорні вуса потрохи вкривалися інеєм.

На подвір’ї також стояла донька Липинського Єва. Вона спеціально приїхала з Кракова, коли дізналася про серцевий напад. Напад стався в кінці травня, лікар добирався шість годин, бо в горах панувала страшна негода, каламутні води з обтесаними об каміння стовбурами молодих дерев стікали бурними потоками з високогір’я, розмиваючи навіть добрі дороги, не те що стежки. Липинський дуже нервував. Фін Юлі стояла у вікні, і він, як дитина, питав кожні кілька хвилин:

— Йде?

— Ще ні, але вже скоро.

— У моєму стані, — вигукував він, — я не можу дозволити собі чекати на лікаря так довго.

Було вирішено їхати до санаторію. Липинський продав свій архів Андрею Шептицькому, митрополитові української греко-католицької церкви, щоб на виручені кошти оплатити дорогий побут у Вінервальді. За архів — листи, рукописи, нотатки, неопубліковані статті та матеріали до них — отримав кількасот доларів. Цього мало вистачити на перший час.

Липинський із самого дитинства готувався до смерті, але саме тепер, коли вона підійшла впритул, на сорок дев’ятому році життя, він раптом з усіх сил почав їй опиратися. Не хотів умирати. Бурмотів собі під ніс: «Ще би кілька років». Коли думав, що за ним ніхто не спостерігає. Було би добре те і те дописати, того і того побачити, те і те зробити. Знищити політичних ворогів. їх у Липинського було достатньо. Провести кілька днів із донькою. Можливо, поїхати з нею до моря, як колись з її матір’ю? Шкода тільки, що бризи так йому шкодять. Бризи і бізи — його вбивці. Вітри — ось що Липинського знищило. Він розрізняв їх на запах. За запахом вітру визначав годину. Вітер, що віє о п’ятій ранку, пахне інакше, ніж той, що заступає його о шостій. Цей запах уже буде різкішим, дещо свіжішим, як ранкове мило. Липинський розрізняв їх усіх, бо саме вітри гнали його ціле життя все далі й далі, насамкінець зробивши заручником однієї невеликої країни, в якій за власною волею після розпаду імперії ніхто не жив би. Холодні північно-західні бізи витурили Липинського з Женеви, де він провчився рік на соціології, вони ж укупі з потужними західними погнали його з Відня, де він близько року був послом Української Держави, очолюваної гетьманом Павлом Скоропадським, а потім вони ж стали причиною виїзду з Берліна, де Липинський, переконаний, що «просвічена монархія» для України — єдино можлива форма політичного правління, намагався втихомирити придворні інтриги і нагадати екзильному кандидатові на українського монарха про гетьманську честь. Женева, Відень, Берлін. Слухаючи його легені, лікарі кожного разу хитали головами і радили їхати геть. Вітри вигнали Липинського з його життя і прирекли на довічне ув’язнення у цьому чудовому і водночас ненависному передгір’ї австрійських Альп. Штирія. Три кілометри до залізничної станції. Півгодини потягом до Ґраца. П’ять годин потягом до Відня. Пошта Тобельбад. Бадеґґ.