— Ну, може, не сам Бог, а всього лиш дядько, але точно не без Божої на те волі. Коли приїдуть пані з донькою?

— Умовилися десь після Різдва.

— То треба поспішати, щоб до їхнього приїзду все було готове.

Неграмотний Левко Зануда найбільше любив сидіти в бібліотеці Липинського і здмухувати пилюку зі старих фоліантів. Коли господар дому працював, він наказував робітникам поводитися тихіше, щоб не тривожити хід дорогоцінних думок.

— То людина вчена, — казав, — таких треба шанувати. Якраз пише статтю про шістсотрічну боротьбу українського народу за свою свободу!

Статтю замовив Липинському його давній товариш Андрій Жук. Разом вони планували видавати у Львові часопис «Вільна Україна», але так і не змогли дійти згоди щодо ідеологічної стратегії: Жук був соціалістом, Липинський — переконаним самостійником, решта учасників проекту — полонофілами. Стаття переросла у фундаментальну політичну історію України.

Довгими осінніми вечорами Липинський те й робив, що ділився з охоронцем своїми міркуваннями і сумнівами, читав уголос написане за день. Зануда уважно слухав і навіть висловлював зауваження. Носив Липинському листи з поштової станції — жоден з них не був від Казимири. Минуло католицьке Різдво, минув Сильвестр, минуло Водохреща, а вістей від дружини все на надходило.

— Затримується пані у Кракові, — зауважив дід, коли прийшла весна. Здоров’я Липинського знову зіпсувалося. — Дім добудували, а пані не приїхала.

— Вона вже не приїде, — відповів Липинський, тієї миті сам чи не вперше ясно це усвідомивши.

Він лежав з гарячкою в постелі, і раз на день дружина Рокицького Генриха з’являлася, щоб нагодувати хворого.

— Вона не приїде, — казав і їй Липинський. — Казимира не допустить, щоб донька росла в Україні. Хоче виховати її такою самою непримиренною краков’янкою. Казимира ніколи мене не розуміла. Шлюб з нею був помилкою. Вона вже не приїде.

— Може, ще все налагодиться, — пробувала заспокоїти його Генриха.

— Немає чому налагоджуватися. Моє життя скінчене. Маєток побудував для себе самого. Не маєток, а ціла труна. Ще поки лежу, а скоро вмру. Навіть не буде кому забити віко.

— Смерті без часу не буває, — вклинився Левко Зануда. Липинський мовчки відвернувся до стіни. Першу власну сівбу, до якої так готувався, він повністю переклав на дядькові плечі, лише раз вибрався в поле на конях, тоді, коли зацвів степ.

Важкий смуток поглинув Липинського, проковтнув з усім, що він мав найдорожчого. Робота остаточно втратила сенс, майбутнє перестало існувати, бринів лише безкінечний, сповнений нуртуючої самотності, день, який тягнувся повільно, ніби слимак по мертвому тілу. Білі тумани знову накрили його, Липинський не бачив на крок вперед, просувався навпомацки, хоча був упевнений, що там, куди він йде, нічого доброго ждати не варто. Випалене серце, випалена земля. Безпомічний вдих-видих, вдих-видих.

Перша світова війна, хоч як Липинський її не хотів, таки вибухнула в липні, ставши останньою краплею в чаші його особистої катастрофи. Нова медкомісія цього разу визнала прапорщика запасу придатним до війська і скерувала в 4-й драгунський полк 2-ї армії генерала Самсонова, що квартирувався в Білостоку, на самому прусському кордоні. Липинський мав певність, що загине в першому ж бою. Дорогою на службу він написав прощальні листи близьким знайомим, в яких просив вибачити за минулу категоричність і передавав найщиріші вітання всім, кому написати не встиг.

«Почуваю себе краплиною великого потоку, — говорилося у листі до Єфремова, кореспондента вже закритої газети «Рада», — іду разом з міліонами синів нашого народу і вірю, що кров наша не пропаде марно. З цієї крові виросте краща доля для України, інакше пережити страшний кошмар, що робиться тепер, не було б у людській силі».

Під час Східно-Прусської кампанії 2-га російська армія зазнала нищівної поразки, генерал Самсонов наклав на себе руки, а сотні тисяч солдат загинули чи потрапили в полон. Недобитки потопилися, намагаючись убрід переплисти Мазурські озера. Поранений Липинський, опинившись у холодній воді, схопився за гриву чийогось коня і таким чином зміг дістатися до протилежного берега. Кінь натомість так і не доплив.

Лежачи потім у госпіталі, Липинський мовчав і тримав очі заплющеними, тільки кашляв і витирав власну кров на підборідді. Лікарі діагностували, крім критичного переохолодження, нервовий розлад і відправили доліковуватися в глибокий тил. Там, у Полтаві, Липинський ще більше почав стерегтися людей, бо те, що він бачив, дивлячись на них, його жахало.

Кожен зустрічний відтепер мав замість двох лишень одне око — прямо посередині, на переніссі. Так ввижалося Липинському. Скрізь він бачив однооких чоловіків і жінок, навіть дітей. Людський світ став світом циклопів. «Я збожеволів, — думав Липинський, — не переживу цю війну. І слава Богу».

Мій третій і останній золотоволосий чоловік саме зустрічався з товаришем, щоб запросити його бути свідком на нашому весіллі. Я залишилася в квартирі сама і підготувала відро з гарячою водою. Мити підлоги мене привчила баба Соня, та, яку рідний батько залишив на сходах «дєтдому», щоб самому вмерти від голоду в заводській сторожці. Баба казала, що в митті підлог головне — не залишати брудних розводів. «Коли я бачу, — казала вона, — як деякі ґаздині думають, що миють, а насправді тільки розвозять по підлозі болото знадвору, то мене аж шляк трафляє». Треба мити двічі, перший раз ганчірку сильно не викручувати, щоб з неї навіть трохи текло, другий раз — начисто, добре викрутити. Якщо помиєш тільки раз — вважай, даремно потратився, підлога буде такою ж брудною, як і раніше. Потім треба лишити вхідні двері відкритими, а краще зробити протяг, відкривши ще й вікно, щоб підлога швидко сохла. Не ходити по помитому. Якщо дуже треба, то роззутися.

Свою теорію баба шліфувала й удосконалювала десятиліттями, працюючи прибиральницею у музичній школі, тій, що прилягала до костьолу і колись була католицьким монастирем. Баба вирушала на роботу, коли вже починало темніти. У дальніх келіях ще займалися сольфеджіо, хтось десь невміло клацав на фортепіано чи витискав зі скрипки останні сльози, а баба хвацько виносила зі службового приміщення гігантське відро з водою і величезну швабру з триметровим держаком — та швабра більше нагадувала готовий до розп’яття хрест. Тягнучи хрест на плечах, баба переходила з одного корпусу музичної школи в інший. Мила до півночі, а потім відчиняла вікна і чекала, доки висохне.

Я теж відчинила вікно. Була холодна середина березня. Моє життя налагоджувалося, я видала перший роман, який став популярнішим за оповідання, переїхала з Києва назад у провінцію, батьки прийняли новину відносно спокійно, тільки мама спересердя сказала: «Знаєш, я тебе ніколи не розуміла».

Баба Соня була її мамою. Вони обидві відрізнялися лише кількістю зморщок на обличчі і поставою. Мама — висока і струнка, тоді як баба Соня з кожним роком все більше схилялася до землі, ніби хотіла щось звідти підняти, але не могла знайти. Її вміння нахилятися взагалі віддавна мене чудувало. Коли, наприклад, настав час вибирати цибулю на крихітному приміському городику, який мама отримала в останній рік існування Радянського Союзу і втратила на першому році незалежності, баба Соня зголосилася добровольцем і взяла мене з собою, щоб «привчати до роботи з юних літ». На тому городику ще росли огірки, кабачки й один великий гарбуз, який потім хтось украв. Баба Соня посадила мене поруч, а сама вправно схилилася над цибулею з невеличкою сапкою в руках, коліна при цьому не згинала, тільки розставила ноги трохи більше, ніж на ширину плечей. Схожа поза в йозі називається Прасаріта Пада Уттанасана. Пізніше, маючи потребу схилитися, я завжди бачила перед собою свою бабу і цибулю в її великих шорстких долонях. Іноді картинка в уяві розмивалася і я більше не була впевнена, чи бачу бабу, чи маму. Я третя в ряду. Така ж висока і струнка, як друга і якою колись була перша.