— Вступися діду, цей маєток підлягає націоналізації.
— Щоб його націоналізувати, — сказав дід з бородою, схожою на лев’ячу гриву, — вам доведеться спершу переступити через мій труп.
— Якщо ти так цього хочеш, то прошу, — відповів один із нападників, односельчанин Григорій Вельбівець, і відтяв дідові шаблею голову. Голова пролетіла в повітрі кілька метрів. Тієї ж миті спалахнув маєток, який Липинський з такою любов’ю будував для своєї родини. Його надії вже давно були згоріли, тепер же горіли бібліотека й архів, недописана фундаментальна політична історія України, листи та їхні з Казимирою світлини, за якими, як не дивно, Липинський з часом шкодуватиме найбільше. Свою наступну книжку він присвятить «вірному другу і доброму сусіді» Левкові Зануді, що був убитий «злими і темними людьми». Часто Липинський уявляв волохату голову і як вона летить у повітрі, іноді голова йому снилася, підморгуючи виряченими очима, мовляв, нічого не бійся, я помщуся негідникам, вони ще за все заплатять. Негідники, одначе, залишилися непокараними, а односельчанин Вельбівець, пізніше активний комуніст, до кінця життя пишатиметься своїм вчинком і з кожним роком прибріхуватиме кількість метрів, на які відлетіла голова його жертви.
Влітку 1918 року німецькі війська звільнили Київ, і трохи згодом на Хліборобському з’їзді в приміщенні київського цирку було проголошено Українську державу на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. Цей у минулому царський генерал доводився непрямим нащадком останнього козацького гетьмана Івана Скоропадського з XVIII століття. Таким чином, український монарх знайшовся сам собою. В’ячеславу Липинському він запропонував міністерський портфель, але через погане здоров’я той відмовився, сказавши, що очолити якесь українське посольство — це максимум, на який він здатний. Кандидатуру швидко погодили, і В’ячеслав Липинський став посланником Української держави в Австро-Угорській імперії — їй якраз залишалося кілька місяців.
Він виїжджав до Відня на самоті. По той бік вікна на київському пероні ніхто не стояв, ніхто не проводжав. Мати щойно померла, просто не прокинувшись зі сну, брат відбудовував садибу. Липинський за звичкою розклав перед собою книжки, які мав намір перечитати в дорозі, здригнувся, коли до купе заглянув незнайомець і відразу ж зачинив за собою дверцята. Київські пагорби поволі віддалялися, а з ними країна, постання якої Липинський так чекав.
Уночі у вагоні було так холодно, що Липинський мусив попросити додаткову ковдру. Кашляв. Кордон минули швидко. У Львові потяг стояв годину, Липинський вийшов розім’яти ноги. У Кракові не виходив з вагона, навіть не глянув у вікно. Стояли півгодини. До Відня прибув рано-вранці. Вийшов на Північному двірці і, рятуючись від калік-жебраків, одразу взяв візника до готелю «Брістоль».
— Хто цей Липинський? — запитав мене чоловік, я дуже добре пам’ятаю той день. Була пообідня п’ятниця, я лежала в ліжку, зусібіч обкладена книжками і газетами, голова йшла обертом від нової інформації, яку я ковтала, як морський планктон, мільйонами тонн і не могла насититися.
— Навіщо ти так детально вивчаєш його життя?
— Є дещо, — відповіла я, — що мене дуже цікавить.
— Ти вже три місяці не виходила на вулицю. Це ненормально.
Я мовчала. Аж тоді помітила, що чоловік вбрався і чекає, щоб сказати мені щось важливе.
— Ти з кимсь зустрічаєшся?
— Ні, я просто йду. Я більше так не можу. Тобі потрібна допомога фахівців.
Наші погляди кілька разів зустрілися, голубі очі чоловіка стали каламутними, сповненими болю, навіть відчаю.
— Не роби цього, — попросила я. — Не лишай мене. Я тебе люблю. Я хочу з тобою одружитися.
— Коли я піду, ти змушена будеш звернутися по допомогу. Тобі потрібна допомога, невже ти не розумієш? Ти хвора.
Він схилився, щоб обійняти мене, але я не поворухнулась. Почула, як відчиняються і зачиняються вхідні двері, потім — кроки на сходах і як вони віддаляються. В грудях несамовито гриміло. Не витримавши, я зірвалася з ліжка і побігла слідом. Відчинила двері і боса спустилась на перший поверх. Вискочила надвір. Здається, вигукувала його ім’я, кричала. В очах потемніло, світ став іграшково-пластиковим, земля перевернулася догори дриґом, так, ніби я знову стала на голову. Під ногами бовталося голубе небо.
Я видихнула і гарячково намагалася вдихнути, але не могла. Притулилася до стіни і безпомічно опустилася на коліна. Чоловіка вже ніде не було — мабуть, сів у таксі.
— Тобі погано? — почула я голос над собою. Це була товстелезна сусідка з будинку навпроти. Її маленький білий волохатий песик підбіг і лизнув мене в обличчя.
— Допоможіть повернутися в квартиру, будь ласка, — прошепотіла я.
Жінка взяла мене попід руки і допомогла підвестися.
— Може, викликати швидку? — спитала вона, мені навіть здалося, що стурбовано.
— Так, викличте швидку. Мені дуже погано. Я дуже хвора.
XV
1920
Відень
На нього стало боляче дивитися. Це місто вічних вітрів тепер перетворилося на місто вічної мерзлоти. Здавалося, що війна висмоктала з його тіла все життя, все тепло, залишивши лише хітиновий покрив, як від давно загиблої комахи. Розкішні віденські палаци стриміли серед злиднів і жалоби, як ті боввани — німі свідки минулої розкоші. Здалека вздовж Рінґу проглядалися зелені колісниці на дахах урядових споруд — немов порослі мохом хрести на захаращених, занедбаних цвинтарях. Хто і чого на цих цвинтарях лежить, вже давно забуто. Зникли голубі, як небо, мундири, зникла безтурботна елегантна юрба, перехожі, бідно вдягнені, із заклопотаним виглядом, швидко минали повз. У місті мерзли і голодували всі, навіть тварини в цісарському зоопарку. Вино і вода — два всім доступні продукти. Вугілля і хліб перетворилися на золото. За них віденські ґаздині були готові продати тіло і душу. Їхні чоловіки або загинули, або скалічіли і без рук, без ніг жебракували попід костьолами. Якщо вулицею йшов здоровий, значить, або гохштаплєр — пройдисвіт і шахрай, або ж якийсь емігрант. Останніх назбиралося тепер у Відні, як стічних вод у Дунаї.
А ще кілька років тому у місцевих каварнях писали, пили, дискутували і ліниво чекали наближення нових часів письменники і філософи, художники й архітектори, психологи і композитори — увесь цвіт величної цісарської епохи. Тут сиділи Ґеорґ Тракль і Оскар Кокошка, Еґон Шіле й Артур Шніцлер, Ґустав Клімт і Отто Ваґнер, Йозеф Рот і Гуґо фон Гофмансталь. Зиґмунд Фройд викурював у каварні «Central» свої двадцять щоденних сигар. Лев Троцький грав тут у шахи. Каварні вказували як свою зворотну поштову адресу. Тут жили і творили. А коли часи, яких всі так чекали, нарешті настали, то ті, що чекали найбільше, були першими, хто їх не пережив.
Поет і наркоман Тракль, не змігши забути нелюдську бійню під українським містечком Городок, у листопаді 1914-го прийняв смертельну дозу кокаїну. Художник Оскар Кокошка отримав під Луцьком кулю в голову, вижив, але до Відня більше не повернувся. У 1918-му з різницею в кілька місяців померли художники Клімт і Шіле: другий, ще зовсім молодий, від нищівної епідемії іспанки.
Віденські каварні раптово спорожніли. Тут з’явилися вільні столики, і за них безцеремонно повсідалися зайди і чужинці. Всі ті, кого вигребло потужною хвилею війни з дна великої імперії на поверхню її руїни. Українці, наприклад. Хто про них ще кілька років тому взагалі щось знав?
Начальник віденської поліції Йоганн Шобер сумлінно рапортував графові Буріану, міністрові закордонних справ Австро-Угорщини, про прибуття української дипломатичної місії та її осідку в готелі «Брістоль». Граф Буріан не вірив в Україну, але пополудні 5 липня 1918 року зустрівся з посланником новоствореної Української Держави В’ячеславом Липинським і прийняв з його рук вірчу грамоту.
— Як ситуація на східному фронті? — запитав він хирлявого гостя, хоча сам чудово знав останні новини від свого посла в Києві, графа Форґача. Війна закінчувалася і кожна держава, ратифікуючи мирні угоди, намагалася виторгувати у світової спільноти якнайбільше. Українська місія на переговорах у Брест-Литовську наполягла на поділі Галичини і приєднанні східної її частини з переважним українським населенням до складу України. Був підписаний відповідний договір. Але граф Буріан не поспішав його виконувати, бо вже пообіцяв Східну Галичину полякам (невдовзі оригінал договору буде таємно спалено у Берліні, а посланник Липинський даремно куди тільки зможе надсилатиме офіційні ноти протесту).