Липинський бачив, що дядина плакала, але не справлявся, чому. Він ніколи не втручався в їхнє з Рокицьким приватне життя, хай би що там ставалося. Генриха схилилася над тарілкою, вдаючи голодну, хоча з самого початку вечора тільки колупала виделкою порцеляну, так жодного шматка і не поклавши до рота. Її немовби витесаний з білого мармуру силует кидав на дерев’яну підлогу велику важку тінь.

Цю тінь Липинський відчував на собі всю наступну ніч. Важкість і напруга висіли в повітрі. Казимира теж спала неспокійно. У дворі скавуліли пси і постійно її будили.

За кілька годин перед світанком, коли ніч уже несила було терпіти, Липинський почув волання Генрихи. Він схопився з ліжка і побіг у чому був до їхньої з дядьком кімнати. Двері були прочинені. Генриха в довгій білій сорочці стояла посеред спальні зі срібним свічником у руках. Розпашіла, волосся скуйовджене, на гладкому лиці проступили глибокі зморшки болю. В її оборонній поставі не було жалю до себе, не було слабкості, тільки відчайдушне бажання нарешті припинити затяжні муки. Так звірі, чия доля — все життя тікати від хижака, одного разу зупиняються, щоб розвернутись і нарешті зазирнути ворогові в очі.

Адам Рокицький стояв навпроти, у верхньому одязі, кулаки і зуби стиснуті. Було зрозуміло, що він щойно повернувся. Але вперше за цілу вічність шлюбу його не пробачили.

— Скурвий син! — вигукнула Генриха. — Я не можу більше чути їхні запахи!

— Тихо, розбудиш небожа, — прошипів Рокицький у відповідь, але його зацитькування тільки підклали дров у вогонь.

— Біда! Розбуджу небожа! Не переживай, світ не завалиться! Коли він впав з коня, ти трусився над ним так, як ніколи не трусився би наді мною. Панькаєшся, ніби він тобі рідний син!

— Як не маю свого сина, то нехай чужа дитина буде за рідну.

Невидима куля прошила Генрисі горло, вона скрикнула і похитнулась, а тоді, з усієї сили розмахнувшись, жбурнула підсвічником чоловікові в голову. Рокицький не встиг ухилитися від атаки, і підсвічник потрапив прямісінько в його широке чоло, дзвінко відскочивши.

— Уб’ю, — процідив він і рушив уперед. Генриха не злякалася, лише схрестила руки на худих грудях. Серед мертвої тиші стало виразно чути, як сльозоточать її очі.

Липинському треба було зібрати усю свою мізерну силу докупи, щоб змусити дядька сповільнити наступ. Він схопив його за руку і повис на ній, немов вередливий шестилітній хлопчик.

— Дядьку, зупинися! — безпорадно благав він. — Зупинися! Що ти робиш?!

Генриха безумно зареготала. Рокицький вивільнив руку, сплюнув і вийшов з кімнати.

Тендітне тіло жінки відразу ж розпружилося і безсило опало на край ліжка, ніби розсипалося на дрібні мармурові друзки, які вже ніхто ніколи не зможе зібрати назад. Принижена і безплідна, тепер вона благала про жаль до себе, але ніхто не міг їй його дати. Липинський зніяковіло постовбичив біля стіни, а тоді втік із поля бою, безшумно зачинивши за собою двері. Якраз світало.

А вранці всі разом їхали на уманський двірець. Звідти подружжя Липинських мало дістатися до Жмеринки, зі Жмеринки до прикордонного з Австро-Угорщиною Волочиська, з Волочиська до Підволочиська, а далі до Женеви із зупинками у Львові, Кракові та Відні. Зміна володарів найперше відчувалася в потягах: російські вагони були неохайними й просторими, австрійські — тісними й пишними.

Дядько кидав звичними грубими жартами і сам же гучно з них сміявся. Генриха задумано дивилася поперед себе, на її обличчі не можна було відчитати жодної емоції, її очі були сухими і холодними. Казимира теж мовчала. Кожен вдавав, ніби нічого не сталося. Дядько нахилився до Генрихи, боязко торкаючи її за плече:

— Ну, хіба не так?! Хіба я не правду кажу?

Генриха кивнула головою, мовляв, так, правду, і Рокицький заспокоєно жартував далі.

На двірці швидко попрощалися, хоча часу було ще вдосталь. «Все, що я маю — твоє», — нечутно для жінок повторив дядько Липинському на вухо. Той тільки кивнув, краєм ока не випускаючи Казимиру з поля зору. Та сказала:

— Дякую за гостину.

— Ви тут завжди бажані гості. Приїжджайте, коли душі забагнеться.

— Обов’язково, — запевнила Казимира, хоча сама більше ніколи сюди, в малоросійську глухомань, не повернеться.

А дорогою назад Рокицький жалівся дружині:

— Якась вона ялова. Все Краків та Краків, ніби крім Кракова світу більше не існує. Ти теж звідти, але від тебе я ніколи нічого подібного не чув.

— Бо ти не слухав, — була відповідь.

У Женеві Липинському знову стало погано.

Лікарі одноголосно заявили, що з такими слабими легенями жити тут не рекомендують. Місцеві бізи дуже негативно впливають на туберкульозників.

— У мене туберкульоз?

— Ще ні, але неодмінно буде, якщо шановний пан залишиться в Женеві.

Липинський зібрав свою бібліотеку (вона переїздила вже двічі), закоркував дерев’яні ящики з нотатками і листами, виписався з університету і повернувся до Кракова. Там його вже чекала дружина. Теща запропонувала жити у неї, тому помешкання навіть не шукали — Казимира відразу погодилась. Липинський особливо не опирався, хоча легше дихати йому все одно не стало. Повітря в новій квартирі на вулиці Гуґо Коллонтая було отруйнішим за всякі найнебезпечніші женевські бізи, а суворі обличчя двох найвидатніших польських королів — Казимира і Ягайла — на фасаді будинку номер вісім нагадували, що тут живуть щирі польські патріоти. Липинський до них не належав, навпаки — був радше чудернацьким нетутешнім звіром, який проник у плем’я чужинців і більше не знав, як із нього вибратися.

Казимира знову стала відстороненою. Здавалося, вона більше нічого не хотіла чути і бачити, ніби одруження — це смерть розуму і зупинка росту. Колишню одну з найкращих студенток Яґеллонського університету, а їх загалом було ще зовсім мало, більше не цікавило жіноче виборче право чи шляхи лібералізації Австро-Угорської імперії. Цілими днями вона читала бульварну пресу або зустрічалася з подругами, заїдаючи лінь і роздратування пухкими краківськими тістечками. Такою вона все більше ставала схожою на матір. За вечерею коротко ділилася інформацією:

— Електричним струмом можна вилікувати надмірне потовиділення.

— Я ще не смерджу, — відповідав Липинський. — Моє потовиділення в порядку.

Сімейний лікар пані Шумінської порадив на легені гірське повітря, і Липинський з радістю втік до Закопаного. Тут, у польських Татрах, він вирішив виморозити свій біль, нарешті видавити його з себе, як гнійний чиряк. Поселився у санаторії «Єжево». Власник цього санаторію, доктор Вільчинський, через українське походження приймав у себе переважно українців. Їх тут виявилася ціла купа. Туберкульоз був улюбленою хворобою української інтеліґенції, а Закопане — їхньою улюбленою «Швейцарією». Лише справді заможні могли дозволити собі Давос — найкращий легеневий курорт Європи.

Липинський лежав у дворі «Єжево», накритий овечою шкурою, і рахував гострі верхівки смерек довкола. За смереками виднілися кострубаті гори. Завданням пацієнта було лише дихати, і він беззастережно корився. Дихав так старанно, що на чорних доглянутих вусах проступав іній. Тоді Липинський ставав схожий на старого посивілого чоловіка, якого вигнали з дому, щоб дарма не годувати. За шість місяців санаторійного побуту Казимира жодного разу його не провідала.

Під час одного такого сеансу «ліченя воздухом» до Липинського підійшов стрункий усміхнений чоловік у пальті без ґудзиків. Було доволі холодно, кінець листопада, різкий вітер немилосердно розтріпував краї одежі, і чоловік притискав їх до тіла ліктями.

— Пане Липинський, невже ви теж стали моїм товаришем по нещастю? Туберкульозником?

Липинський витер іній з вусів.

— З усією повагою, у мене тільки плеврит.

Чоловік засміявся. Аж тоді Липинський його впізнав — Василя Доманицького, душу українського національного руху, талановитого публіциста, поета, історика, археолога, етнографа, а головне — редактора нашумілого першого повного «Кобзаря» Тараса Шевченка, який розійшовся колосальним і невіданим досі накладом у шістдесят тисяч примірників. Усі знали Доманицького. Дівчата-студентки закохувалися в нього з першого погляду, а чоловіки, колеги по роботі, після першого ж рукостискання вважали за найкращого друга. Він був людиною жвавою, вічно кудись поспішав, вічно чимсь захоплений, вічно розхристаний. Якщо пропадав на тиждень-два, значить, знаходив якийсь цікавий сімейний архів і тепер вивчає тамтешні стародруки. Він не ходив, а літав, через що отримав прізвисько Вітер. Носив пенсне і стареньке сіре пальто, в якому від старості повідривалися всі ґудзики. Так, без ґудзиків, Доманицький бурлакував уже багато сезонів підряд. Тому виглядав розхристаним. І тому, мабуть, захворів на туберкульоз. При цьому він примудрявся виконувати неймовірну кількість редакторської і письменницької роботи, регулярно дописував у дві найважливіші українські газети: окрім львівського «Діла», у 1906 році з’явилася київська «Рада».