— Чекаємо, вельможний пане Міністре, на ратифікацію мирного договору, — твердо заговорив Липинський. — У питанні поділу Галичини стоїмо на принциповій позиції. Її східна частина повинна відійти до України.

Така прямота роздратувала графа Буріана.

— А ми чекаємо на українське збіжжя!

— Колоситься, вельможний пане. Незабаром жнива. Української пшениці вистачить на всіх, у цьому я вас запевняю.

Коли гість відкланявся, граф Буріан викликав до себе начальника поліції Шобера.

— Наглядайте за ним, особливо — з ким зустрічається і про що веде розмови. По можливості перевіряйте пошту, особливо — шифровані телеграми. І розтлумачте мені в окремому рапорті, хто взагалі такі ці українці. Ні сном ні духом, аж тут раптом вискочили!

— Граф Липинський — поляк, пане Міністре, — поштиво зауважив Шобер. — Про нього я звітував вам минулого тижня.

— Граф? Поляк? Чого ж йому так пече українська Галичина?

— Я спробую дізнатися.

— Прошу, дізнайтеся. Але пишіть коротше, Шобер, я не маю часу читати ваші романи.

Шобер і граф Буріан ззовні були схожі як дві краплі води. Різнилися хіба тим, що один, пихатий і зверхній аристократ, завершував свою кар’єру, ще про це не здогадуючись (за кілька місяців Австро-Угорщина впаде, і він потоне разом із нею в ганебному минулому), інший же, виходець зі скромної багатодітної сім’ї, свою кар’єру тільки розпочинав. Звичайний поліцейський, Шобер тричі обійматиме посаду Федерального канцлера молодої Австрійської республіки.

«Справою українців» він від самого початку опікувався особисто. На весь закордон це була, мабуть, єдина людина, яка досконало розумілася на українській політиці і надавала їй хоч якогось значення. Між рядками сухих деталізованих доповідей Шобера у міністерство читалася неясна прихильність до об’єкта спостереження, можливо, просто через те, що безнадійна затія завжди красиво виглядає. Утворення української держави виглядало красиво, шкода тільки, що мало хто оцінив її тонку естетику.

У доповідях уже новому, республіканському, начальству Шобер писав, що відхід німецьких військ із Києва залишив гетьмана Скоропадського наодинці з революційними силами, і вже через кілька днів після падіння Австро-Угорщини війська отамана Симона Петлюри (журналіст, освіти військової не має, особисті характеристики нейтрально-негативні) захопили Київ і проголосили відновлення Української Народної Республіки. Уряд УНР назвали Директорією, а її першим головою призначили Володимира Винниченка (письменник з радикальними поглядами, освіти військової не має, лояльний до більшовизму, особиста характеристика: істерик). Українська монархія впала, не протривавши й року, її місце заступила українська анархія.

Спостерігаючи за посланником Липинським, Шобер бачив, як той усе більше зіщулюється і гнеться, ніби дерево, в якого через надмірну спеку розм’як і сплавився стовбур. Від звістки про зміну влади в Україні Липинському на шиї зробився боляк, який почав наривати, і під час невеликої операції лікарі встановили гангрену. Довелося різати аж до самого горла. Місяць після того пацієнт просидів забинтований в готелі і нікуди не виходив, а оклигавши, знову зайнявся дипломатичною роботою, хоча держави, дипломатом якої він був, більше не існувало.

Він приймав гостей, шукав гроші, паспорти і візи для різних делегацій, місій та політичних утікачів, що їх із кожним днем прибувало до Відня все більше. У Львові після швидкого перевороту утворилася Західноукраїнська Народна Республіка, але наступ польських військ незабаром змусив її уряд здавати місто за містом, щоби врешті теж опинитися в екзилі у Відні. Амбасада ЗУНР орендувала кімнати в Zita-Hof’i на Маріягільфештрассе, а диктатор Петрушевич (приватна адреса: VIII. бецірк, Лаудонґассе, 28/8) ще довго плекав наївні мрії і вів переговори з можновладцями сусідніх країн, сподіваючись виторгувати у них допомогу в боротьбі з поляками. Галицька армія, що раніше виступала єдиним фронтом з УНР, несподівано знайшла порозуміння з денікінцями, а Директорія УНР натомість — можливо, з помсти — спробувала виторгувати підтримку поляків ціною Галичини. Жертвуючи західними територіями, Петлюра сподівався врятувати хоч якісь. Між галицькими та наддніпрянськими елітами розгорівся неймовірний скандал, який поклав край єднанню українських земель.

Пізно ввечері знеможений Липинський повертався у свої готельні апартаменти, і портьє запопадливо допомагав йому з верхнім одягом, шепочучи на вухо, що і в приватних покоях на нього чекають якісь незнайомці, мабуть, теж щось проситимуть.

— Будьте обережні, пане посланнику, ці люди не назвалися. Можливо, то більшовики приїхали сюди, щоб вас убити. У них такі смішні шапки, як у монголо-татар.

— Хіба ви колись бачили монголо-татар, мій друже? — півжартома запитував Липинський.

— Не бачив, але десь так їх собі завжди уявляв.

Гості голосно реготали, з одягу мали на собі деколи по дві норкові шуби, у торбах дзенькотіло прихоплене з України столове срібло, на жіночих шиях і пишних грудях важніли по кілька золотих ланцюжків з величезними золотими хрестами. Тривало «велике переселення народів», масовий «ісход» української демократії закордон.

Прибульці поводились у голодному Відні, як великі сеньйори, тринькаючи по готелях і рестораціях державні гроші і забавляючись так, що українців почали вважати за якусь багату націю, десь таку багату, як американці, але значно менш культурну. За ними закріпилася настільки погана слава, що віденські готелярі якийсь час узагалі відмовлялися приймати в себе осіб з українськими паспортами.

Нова революційна влада вважала Липинського проклятим дідичем і польським «мерзавцем», але не чіпала, чи то визнаючи професійні якості, чи просто не маючи часу перебирати кадрами, по горло зайнята безперервними війнами з більшовиками, денікінцями, поляками і внутрішньоукраїнськими отаманами. Київ, як та жінка легкої поведінки, переходив з рук у руки загалом більше десятка разів, і кожне нове захоплення закінчувалося кривавими зачистками попередників. Бували дні, коли кияни не знали, за ким місто — своїми, білими чи червоними. І завжди знаходилися ті, що вітали прихід чи перших, чи других, чи третіх.

Врешті уряд УНР був змушений у січні 1919 року повним складом евакуюватися з Києва і більше туди ніколи не повернувся. Останній потяг із рештками української інтеліґенції, так чи інакше задіяної у змаганнях за незалежність, залишив столицю трохи більше, ніж через рік, у червні 1920-го. Цей потяг їхав довго і повільно, кожен кілометр долав з неймовірними труднощами, перечікуючи обстріли на знищених вокзалах і де-не-де відбудовуючи руками самих пасажирів поруйноване залізничне полотно. У вагонах іноді бракувало підлоги, не кажучи вже про вікна чи постіль; секретарі, видавці і письменники з жінками і дітьми, страждаючи від голоду і спраги, на вимушених зупинках носили з навколишніх сіл мисочками воду і випрошували у недовірливого населення шматок хліба. Селяни, виснажені нескінченними бойовими діями, вже нікому не довіряли, а слово «петлюрівці», яке раніше збуджувало в них найщиріші патріотичні почуття, тепер викликало страх і осуд, бо петлюрівці завжди відступали, а за ними приходили більшовики, які завжди розстрілювали.

У Відні з’явився ще один посланник зі словом «український» в титульній назві — посланник Української Соціалістичної Радянської Республіки Юрко Коцюбинський. Син уже покійного знаменитого українського письменника Михайла Коцюбинського у комісарській шкірянці нишпорив австрійською столицею і переконував розгублених українських емігрантів повертатися додому допомагати розбудовувати проголошену в Харкові Українську Радянську Республіку — натепер, як він казав, єдину легітимну в Україні. Націонал-комунізм багатьом дійсно почав здаватися не такою вже й страшною альтернативою, тим паче, що колишні українські керманичі давно повтікали до Австрії і мешкали або у Відні (як голова Центральної Ради Михайло Грушевський, приватна адреса: VI. бецірк, Кьостлерґассе, 10), або ж на Земмерінґу, колишньому цісарському курорті, як письменник Винниченко. Вони вважали російський більшовизм найближчим союзником навіть тоді, коли цей «союзник» в’їхав до Києва на панцернику з написом «Смерть украинцам!» і їх самих витурив до екзилю. Тепер українські керманичі пахкотіли сигарами у віденських каварнях, продовжуючи розвивати соціалістичні ідеї перед гуртом недосвідчених студентів, «младєнцев», як іронізували місцеві журналісти.