Про Винниченка журналісти писали, що «не буде жаль, як більшовики повішають його як політика, бо як політик він багато шкоди наробив Україні, але буде жаль його як письменника, бо письменників в Україні мало». «Шановному професорові, — відгукувалася преса про колишнього метра української історіографії Грушевського, — практичніше просвіщати буржуазну Європу з Herrenhof’а світлом соціалізму, аніж зносити його на власній шкурі».

Herrenhof — каварня у Відні на Герренштрассе. Тут опівдні збиралося ліве крило української еміграції. Їхні опоненти — демократи-самостійники або ж особи без чіткої ідеологічної позиції — засідали годиною пізніше через дорогу в каварні Central. В одній з лож «Централки» Віктор Піснячевський (лікар-бактеріолог, журналіст, поганий зір, особиста характеристика: харизматичний холерик і скандаліст; приватна адреса: VI. бецірк, будинок з майолікою на Лінке Вінцайле, 40/38) збирав редакцію щойно заснованого ним тижневика «Воля». У ці години українська мова повністю заглушувала на Герренштрассе німецьку. Піснячевський керував у «Централці», немов якийсь урядуючий прем’єр. Усі, що хотіли з ним аудієнції, дожидаючи своєї черги, попивали за сусідніми столиками гидку на смак каву з червоним мокрим цукром.

У першому номері тижневика Піснячевський, високий, худющий, з тонкими вусиками і в пенсне, гострий підборіддям і на язик, писав до своїх читачів, таких самих емігрантів, як він сам:

«Далеко на чужині, в дні «печали і скорби», в «дні розсіяння» починаємо ми свою нелегку роботу. Багато української інтеліґенції розвіялося по цілому культурному світові. Одні по добрій волі, другі по неволі живуть тут і там, копаються в роботі і, як бджоли з квіток, збирають людський досвід до власного вулика. Але прийде час визволення. Здіймуться бджоли і великими роями полетять в рідну пасіку».

У Відні тоді почало виходити більше десятка подібних періодичних видань. Їх можна було разом з українськими книжковими новинками придбати у книгарні Ґольдшмідта на Волльцайле, 12 у першому бецірку. Кожна політична сила, кожна амбасада на захоплені під час відходу з України гроші видавала якусь газетку, в якій вела полум’яні інформаційні війни з опонентами. На сторінках цих газет народжувалися, розвивалися і вмирали ідеї, яким ніколи не було суджено здійснитися чи стати хоч трохи корисними. Самі бджоли рідної пасіки більше ніколи не побачать.

Навесні 1919-го Липинський зважився на коротку останню подорож до Галичини, щоб поговорити з вищим керівництвом УНР (тим, яке ще не втекло) і на власні очі побачити, що взагалі коїться. Станиславів залишився фактично єдиним містом під українською владою. Тут у готелі «Уніон» Липинський зустрівся з полковником Болбочаном, якого отаман Петлюра вже багато місяців тримав під домашнім арештом через підозри у підготовці заколоту проти себе. Липинський натомість вважав Болбочана одним із найкращих і найбільш фахових українських військовиків, яких у молодій українській армії насправді було обмаль.

Арештант на знак протесту написав відкритого листа, в якому звернувся до керівництва УНР зі словами: «Ми боремося з большевизмом, увесь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд йде йому назустріч! Ви не можете розібратися в найпростіших життєвих питаннях, а лізете в міністри, отамани і керівники великої держави».

Військовий польовий суд на початку червня виніс Болбочану смертний вирок і за згодою отамана Петлюри вирок виконали двома пострілами з нагана в голову. Липинський на той час уже повернувся до Відня. Звістку про вбивство полковника він отримав телеграмою у вестибюлі готелю «Брістоль». Там якраз було багатолюдно, в’їжджала якась велика делегація, тому мало хто помітив, як Липинський, на мить втративши рівновагу, присів на оббиту червоним атласом канапу біля вікна і приречено розридався. Незнайомий чоловік підійшов до нього і мовчки подав хустинку. Липинський витер сльози і висякався.

— Дякую, дорогий пане, нерви геть чисто зіпсувалися. Залиште адресу, і моя покоївка надішле вам хустинку випраною і попрасованою.

— Не потрібно надсилати, — відповів незнайомець, — залиште собі.

Глянувши на свого добродія, Липинський здивовано вигукнув:

— Ви надзвичайно подібні до міністра закордонних справ Австро-Угорщини графа Буріана!

— Навіть не знаю, хто це такий, — пробурмотів Шобер і зник у натовпі.

Якраз тоді він збирав інформацію про відомих українських діячів, які знайшли притулок у Відні. Начальство хотіло знати їхні плани. Шобер склав список у формі таблиці: ім’я, де мешкає, чим займався в Україні і до якої партії належав, особиста характеристика, зв’язки, можлива небезпека. Список зайняв шість сторінок. Для більшої зрозумілості Шобер латинізував українські імена — Андрій став раз Андреєм, раз Андреасом, Михайло — Міхаелем, Григорій — Ґреґором, Микола — Ніколаусом, Іван — Йоганном, Осип — Йозефом. Лише Липинський чомусь залишився із вистражданим Wiaczesław. У графі навпроти нього зазначалося: колишній посол, пішов у демісію через незгоду з політичним курсом УНР, хворий, небезпеки не становить, місце проживання поки що невідоме.

Спостереження за ним було негайно знято.

Липинський справді дуже захворів. На останні гроші він виїхав на лікування до санаторію і вже там хотів поміркувати, що робити далі. Повернутися в Україну він не міг, бо був би відразу розстріляний за роботу в уряді гетьмана Скоропадського. Залишатися за кордоном не мав за що. Дружина озвалася з Кракова і просила грошей — вони з донькою мало не голодували. Липинський пообіцяв щось придумати. Тим часом у залах Штадт-парку у Відні відбувся раут української преси на честь нового посланника УНР при австрійському уряді, який «висловив надію на близьку перемогу української справи».

«Люди всі без виїмки здаються мені божевільними, — написав Липинський колишньому видавцеві «Ради» Євгенові Чикаленку, який саме втратив усі свої гроші й маєтки і незабаром теж переїхав до Відня, — але, може, я помиляюся, і це я божевільний, а не вони? На що ще можна сподіватися? України більше не існує».

«Недержавних свиней не переробити у державних орлів, — написав він. — Нація четвероногів, хамів і руїнників».

Слово «четвероноги» Липинський вигадав сам, як і слово «безвласнодержавність». Своїми неологізмами він хизувався у розмовах з покоївкою Фін Юлі.

Тотальне відчуття поразки засипало все навколо: вулиці, людей, яких Липинський зустрічав, його самого. На смак поразка була — як дрібний пісочок. Липинський набрав її повен рот і ночами скреготав зубами, намагаючись виплюнути, натомість прокушував собі до крові зсередини щоки. Часом над ним брали гору напади неконтрольованого ридання, і в такі миті Липинський видавався собі нікчемним хробаком, невдахою, який програв усе, що мав. Ось вона була в руках — його мрія, не рай на землі, та все ж своя, незалежна держава, але її вихопили з рук і розтоптали ті, хто ніколи не розумів її цінності.

Університетський товариш Липинського Микола Шемет, офіцер армії УНР, отримавши наказ стріляти у повсталих земляків біля Лубен, застрелився сам.

Липинський шкодував, що, плекаючи відразу до зброї (як і до парасольок), не притримав у своєму розпорядженні якогось пістолета. Куля в скроні допомогла би також і йому нарешті вгамувати цей нестерпний внутрішній біль, який повертався кожного ранку, щойно Липинський розплющував очі, і тримав у тісних обіймах, аж доки свідомість знову поринала у важкий, «камінний» сон.

«Хотів стати каменем, а стану піском, — казав він собі. — Безславно розсиплюся, щезну в найдрібніших шпарках часу, і ніхто про мене не згадає, бо про невдах забувають найпершими. Ніхто не розкаже, як сильно я рвався до перемоги і чим заради неї пожертвував, але обов’язково знайдуться ті, що напишуть, як голосно я плакав і якою короткою буде тиша по моїй смерті».

— Пане посланнику! — окликнув Липинського незнайомий голос, коли той саме вибирався до санаторію на лікування. — Пане Липинський!

Невисокий скулений чоловічок майже зовсім без волосся на голові, але з густими рудими вусами стояв біля виходу. Розлючений портьє даремно намагався його позбутися.