В останню мить, коли Липинський вже чекав на ґанку візника, Станіслав кинув, що йому більше подобається університет у Липську, і він вступатиме туди, а не до Кракова.

— Це мама вирішила? Щоб ти не потрапив під мій поганий вплив?

Станіслав зам’явся.

— Мама тут ні до чого. Це моє рішення. Хочу вивчити німецьку мову.

В’ячеслав поїхав, більше не сказавши братові ні слова. Клара Ліпінська, гріючи ноги біля каміна, зітхала так, що було чути всім у домі:

— Не знаю, що то буде.

Липинський теж не знав. Зухвале обличчя кривдниці знову і знову спливало в його пам’яті, худе і різке, ніби художник у шалі творіння забув заокруглити лінії. «Ганьба, ганьба!» — ненастанно викрикувала жінка. Бісиця, не інакше. Вона більше ні на мить не залишала Липинського в спокої. Зеленоока, волосся темно-русяве, пряме, голос безжальний.

Казимира Шумінська — так її звали. Студентка рільничого факультету, на два роки молодша, тому їхні з Липинським шляхи досі не перетиналися. Втім, жінок в університеті було так мало, що не помітити одну з них міг тільки він.

Тепер усе змінилося. Казимира стала ввижатися Липинському постійно і будь-де: університетські коридори були заповнені Казимирою, вулиці Кракова були заповнені Казимирою, думки були заповнені Казимирою. Казимира була всюди.

Липинський більше ні хвилини не міг всидіти в бібліотечних архівах, бо тут не мав жодного шансу її зустріти. Він вивчав розклад її занять і ставав неподалік від тієї лекційної зали, з якої вона могла вийти. І коли вона виходила, ніби якась середньовічна польська королівна у супроводі легковажних кавалерів, Липинський завмирав, із вдячністю приймаючи її нищівний погляд, ніби милостиво кинуту кістку. Потім він ще довго стовбичив на одному місці, не маючи сили зробити бодай крок, аж доки університетські прибиральники не просили відійти вбік, щоб підмести його розчавлену об дерев’яні підлоги гідність.

Родина Шумінських — це були збіднілі аристократи: вдова і двоє доньок на віддані, усі славилися гострим язиком і свавільним норовом. Мешкала родина в будинку неподалік двірця, займала простору квартиру на другому поверсі, решту здавала. Будинок уже давно потребував ремонту, але коштів на це у пані Шумінської не було, бо її чоловік примудрився перед своєю наглою смертю у віці сорока двох років інвестувати сімейні заощадження в якийсь безглуздий винахід, що мав реєструвати землетруси. Виглядав цей винахід як звичайнісінька ваза із незрозумілими гачками, які стирчали у всі боки. Одну таку вазу пані Шумінська отримала поштою вже після чоловікової смерті. До вази долучався завірений нотаріусом лист, в якому повідомлялося, що автор винаходу, на жаль, помилився в розрахунках і тепер завзято працює над новим проектом, а саме: над окулярами, які світитимуться вночі, і якщо пані Шумінська зацікавляться інвестуванням, винахідник готовий назвати дивовижні окуляри на її честь. Пані Шумінська окулярами не зацікавилася. «Землетрусну» вазу вона поставила у вітальні на видному місці як пам’ятник чоловічій дурості.

Липинський не міг знати, що нелюбов до осіб протилежної статі була у цьому домі спадковою.

Казимира Шумінська швидко здогадалася про його несподівані почуття і почала вдаватися до жорстоких привселюдних насмішок. Липинському передавали кожне її дошкульне слово.

«Липинський по вуха закохався у фурію», — констатували його однокурсники і радили відвідати кілька салонів із вродливими краківськими повіями, натякаючи, що його кохання — всього лиш наслідок нестачі жіночого тепла. Липинський не знав, чи те, що він відчував, було коханням, бо ніколи раніше нічого подібного не переживав. Якщо кохання — це страх, нищівна туга, нудота, одержимість іншою людиною, то так, він кохав. Але що тоді в коханні такого доброго, що з нього замість лікувати зробили культ і сенс людського життя? Кохання — це сповнена страждань хвороба. Вкрай небезпечна. Незцілима.

Настали важкі часи. Липинський майже не спав, зовсім перестав їсти і схуд до непізнаваності. Професор Лепкий кілька разів запрошував його до себе на чай, але гість увесь час мовчав, розглядаючи горня в руках і гуцульський килимок під ногами. Дружина професора Лепкого пробувала нагодувати гостя борщем, але Липинський відмовився, кажучи, що погано перетравлює буряки.

Нестерпне бажання десь її зустріти з плином часу перетворилося на глуху незагойну рану. Він страждав, коли не бачив її, але страждав ще більше, коли їхні погляди перетиналися і вона швидко проходила повз, усією своєю елегантною поставою засвідчуючи зневагу. Тому він більше її не шукав, навчившись задовольнятися малим — самою лише думкою, що вона десь поруч, можливо, в сусідній залі, сидить на студентській лаві, нахабно виправляючи підстаркуватих лекторів. Вона була розумна, тут ні в кого не виникало сумнівів. Її великі зелені очі випромінювали живий інтерес до всього, що бачили перед собою. Окрім Липинського, звичайно. Коли перед нею стояв він, її очі палахкотіли, немов дві розжарені вуглинки, обіцяючи перетворити на попіл при найменшому наближенні.

Липинський був переконаний, що це прокляття. Часто молився. Коли хтось намагався розрадити, він мовчав. «В’ячеславе, ця дівчина не варта таких мук, — казали йому. — Вертайся в бібліотеки, там твоє місце, ти станеш великою людиною».

З царської Росії доходили тривожні вісті. Селяни і робітники бунтували і палили, де могли, поміщицькі маєтки, гімназисти страйкували, військові відмовлялися виконувати накази, у повітрі витало щось середнє між хаосом і передчуттям свободи. Уряд нарешті зняв заборону з української мови — і в Лубнах колишній університетський товариш Липинського Микола Шемет почав видавати з братами першу українську газету. Липинський запропонував назву «Хлібороб», Шемет погодився.

Звична манера одягатися у все чорне тепер пасувала Липинському як ніколи. Він носив жалобу. Якась частина його вмирала в тяжких муках, і ніхто нічого не міг зробити, окрім — коли настане час — послати за священнослужителями, щоб відспівали.

І такий час нарешті настав.

Липинський вирахував, до якої церкви ходить родина Шумінських, і теж почав туди навідуватися. Після завершення однієї з недільних мес, коли люди потроху почали виходити з церкви, він нерішуче зупинився на проході, шукаючи її очима. Казимира з плоті і крові раптом виринула перед ним, але не пройшла, як завжди, повз, а стала напроти і вправно загородила шлях до втечі. Пастка замкнулася, Липинський не мав куди тікати. Казимира вигукнула:

— Погляньте на поляка, який переймається русинами більше, ніж власною державою!

Липинський не мав потреби вслухатися в її слова, він знав, на що Казимира була здатна.

— Чому ж ви тепер, пане Липинський, прийшли до католицького храму? Ідіть моліться Богові православних холопів.

Її обличчя, таке жорстке і безжальне, видалося йому найріднішим у цілому світі, різке і гостре — найлагіднішим і найпривабливішим з усіх облич. Липинський похитнувся, на мить втративши рівновагу. Він розумів, що ще один крок — і буде перейдено межу, за якою всяка любов між ними стане неможливою. Казимира вже зробила цей крок, тепер справа залишалася за Липинським. Він шепнув, не обороняючись:

— Панночка Шумінська забули, що Бог у всіх один.

Навколо уже зібрався натовп роззявлених ротів — холоднокровних статистів, які мали засвідчити довгоочікувану страту каторжника.

— Аж ніяк, пане Липинський! Про одного Бога говорять ті, які не вірять у жодного! А про особливості вашої віри ми вже почули на весняних відчитах в університеті.

— І що такого безбожного я там сказав? Що кожен народ, зокрема й український, буде боротися за право самовизначення? Як він це вже неодноразово робив у минулому. Хіба не це я сказав?

— Український народ не має ніякого минулого, бо самого народу такого немає. А ви, пане Липинський, зараз свідомо чи несвідомо підіграєте ворогам польської держави.

— Нагадаю вам, панночко, що польської держави так само немає, як і українського народу.