Омеляна забрали до Кракова, а звідти з військовими — на схід. Кур'єри від нього з'являлися досить часто. Він діяв.
Я ж тим часом вчителювала. Жили ми в Новому Селі з мамою та маленьким Нестором. З кур'єрських донесень довідалася, що чоловік займає високий пост коменданта міста Рівного. Скаржився, що не може витримувати подвійного життя. Дуже йому було важко грати роль запопадливого німецького служаки. Але провід наполіг, і Омелян підкосився наказові.
На нелюбій службі протримався не дуже довго. Солдати й офіцери Червоної Армії масово здавалися німцям у полон. Колективізація, розкуркулення, шпигуноманія та всякі інші «блага» соціалістичного ладу далися взнаки. Німецькі табори для військовополонених були переповнені. Колишні громадяни СРСР надіялися на краще життя в німців. Але Омелян довідався про їхню подальшу долю. Майже всіх їх мали знищити. Повинні були виконати певні таємні роботи, як скажімо, збудувати ставку Гітлера на Винничині, й піти в небуття. Довідавшись про справжні наміри фашистів, Омелян на свій страх і ризик розробив план порятунку приречених. З допомогою своїх помічників зумів організувати втечу полонених.
Така діяльність «коменданта» не могла довго тривати в таємниці від німецьких властей, особливо, від гестапо. Одного дня до нього прийшли два вищі гестапівські офіцери. Навіть не намагалися приховати злобу й ненависть до свого ставленика. Почали обзивати Омеляна зрадником. На те він їм відповів, що зрадником почував би себе тоді, якби не допоміг тим нещасним, не врятував від смерті своїх братів-українців. Гестапівці мовчки перезирнулися. Надто переконливі були аргументи. Либонь щось людське прокинулося в їхніх черствих до чужого лиха душах. Не прощаючись, подалися геть, лишень сказали, що прийдуть по нього через годину. Вплинула велика сила переконання, якою Мілько володів навдивовижу добре.
Звичайно, чекати годину гестапівців він не збирався. Того ж дня пішов у підпілля. Незабаром з'явився в нашому селі Тоді й розповів мені оцю всю історію.
Тим часом німці масово проводили свої звірячі акції проти членів ОУН та всіх українських патріотів. Розстріляли Івана Равлика з усією родиною. Заарештували Степана Бандеру, Ярослава Стецька, інших провідників. Чомусь не наважилися їх розстріляти, а вивезли до концтаборів у Німеччині. Це залишається для мене загадкою й досі. Однак нижчих провідників фашисти розстрілювали без жодних церемоній.
Омелян наказав мені йти в підпілля. Йому ж дорога стелилася на Рівненщину, де мав організувати бойові загони для збройного супротиву окупантам, які показали своє справжнє обличчя в обходженні з українським народом.
На терені Любачівського повіту вже діяли українські боївки. Були вони і в Новому Селі. Боївкарями стали чоловікові брати, старший Іван та молодший Василько. В кожному селі у вишколах готували стрільців. Усе більше й більше молодих дужих рук бралися за кріси, щоб стати на герць із знахабнілим загарбником.
Нове Село розкинулося на великому пагорбі. Вся округа, мов на долоні. Тому чужаків видно було здалеку. Коли вони вибиралися з Любачева і їхали в напрямку села, мене одразу ж попереджували стійкові. Хоч скажу, що німці неохоче висувалися з насиджених місць на села, де їх часто-густо могла зустріти прицільна куля українського месника. Але, тим не менше, частенько доводилося мені покидати учнів у класі, хапати на руки дитину, такі-сякі пожитки й тікати. Всі ці біди переживала зі мною і моя мама.
Одного разу (Мілько ще на той час перебував у селі, але того дня подався був у справах до Ярослава) хату обскочили німці. Налетіли швидко й несподівано, мов круки. Правда, поводили себе зі мною досить стримано й чемно.
Я й оком не кліпнула. Зібрала в кулак всю волю і використала всі свої акторські здібності, щоб поводитися невимушено й навіть здаватися веселою та гостинною. Гестапівці коротко перезирнулися й зрозуміли, очевидно, що я нічого не знаю про чоловікові справи. А я все припрошую їх сідати й почекати чоловіка, бо він має урльоп і тепер постійно вдома, але нині поїхав до родичів. Один із гестапівців трохи гостріше глянув мені в очі й запитав, куди саме поїхав чоловік. Якомога недбаліше відповідаю, що до Рави-Руської. Казав, що довго не затримається. Тому прошу панів офіцерів трохи почекати.
Роль наївної, безпосередньої й трохи дивакуватої жіночки вдалася мені блискуче. Гестапівці мало двері не виламали, так кинулися до своїх мотоциклів. Лише закуріло за ними. Розповідали мені згодом, що в Раві-Руській німці з ніг збилися, розшукуючи Омеляна Грабця. То просто диво, що вони відразу ж не повернулися, щоб розправитися зі мною. Та я й не збиралася чекати на них, а відразу ж утекла. Від того дня для мене й моєї родини почалося правдиве підпілля.
Тяжка то була справа — підпілля. З маленькою дитиною на руках, вагітна, мало не щодня міняла житло. Люди боялися, бо за переховування — розстріл. Але народ наш добрий і на біду-лихо чутливий. Хто б там і що б там не казав. Без людської допомоги ми з дітьми просто не вижили б. Хлопці мої з народження підпільники. А молодшенький, Любомир, став підпільником ще до своєї з'яви на світ Божий. Так розпорядилася лиха доля.
З Любачівщини довелося перебратися в Карпати. Тут нашим пристанищем стало село Середній Березів, у якому вчителювала моя сестра. Знайшлася робота й для мене. Допоміг інспектор Подоляк. Дружина його німкеня, але дітей виховували щирими українцями. Їхній син Богдан став священиком. Має сьогодні парафію під Коломиєю. Пан Подоляк мав добре серце. Без жодних документів, посвідок прийняв мене вчителькою до сільської школи. Була я там, як птах на гілці, але все ж при ділі.
У Чесанові тим часом розігралася трагедія, викликана моєю втечею. Але про все за порядком.
Любка я народила в Любачеві. Була вже на той час у підпіллі. Відразу ж після пологів утекла з міста. Допоміг знайомий лікар Жидак. Поляки розшукували мене по всьому місту. Запопали в Чесанові одну полячку, що дуже була подібна до мене. Мало не вбили жінку. Ледве зуміла переконати й довести бідолашна, що вона не пані Грабець. Мене були б затоптали на місці. Так що тікала я і від німців, і від поляків.
Поляки оточили хату Мількового батька, у якій на той час були діти Нуся й Петрусь. Дівчина зуміла якось заховатися в соломі. Петруся схопили й збили на винне яблуко. Кинули мертвого, як вони гадали, й пішли собі десь далі на грабунки. Хлопчина виповз якось на город і там заховався. Потім поволозки дістався до сестри Настуні, яка живе нині у Ставчанах на Львівщині, й так урятувався. Нині Петро Грабець мешкає в Солові біля Коломиї. Знана й поважана людина. Громада села обрала його секретарем сільської Ради. До того часу вчителював. Сестра Нуся живе в Коломиї.
Одужавши, Петрусь цілком ще дитиною змушений був піти у підпілля. Ганя з татом теж переховувалися. Точилися запеклі бої між українською партизанкою та польською Армією Крайовою. Згодом батько з Петрусем та Ганею перебралися до Любачева, де були недосяжні для поляків. Знайшли там надійний захисток.
Омелянові брати, Іван та Василько, загинули в боївках у Любачівському повіті. Івана вбили польські шовіністи, а Василька звели зі світу азіати, що від совітів перейшли на службу до німців. Не знаю, хто вони були такі, власовці чи ще хтось? Але були дуже жорстокі.
Мілько довго не давався чути. Аж якось несподівано з'явився в Березові. Побув із нами кілька днів, поняньчився з дітьми. Любко був малюсінький, але вже тягся до тата. З явною неохотою чоловік збирався в нелегкі мандри. Суворе тогодення не давало нам найменшої надії на затишне родинне життя. «В ряд ставай, щоб не було запізно!» Словами цього наказу сказано все. Така була невмолима дійсність. Провела я Омеляна за село і не знала, що бачу його востаннє.
Окремо хочу сказати кілька слів про нашу з дітьми подорож з Любачівщини на Гуцульщину. Втікати надумала, як лише народила другого синочка. Бо яке може бути підпілля з немовлям? Одяглася так, щоб не впадати ворогам у вічі. Голову запнула старою хустиною, взула старі розтоптані черевики. Дітей замутулькала в якесь лахміття. До Львова доїхали щасливо, а там, у міському велелюдді та гаморі, збідована жінка з двома діточками ні в кого не викликала підозри. Потягом дісталися до Станіславова, де нас чекав мій брат — отець Тарнавецький. Звідти тим же транспортом з пересадками доїхали аж до Рунгурів. Далі фірою — до Середнього Березова, де проживав того часу славний маляр Осип Курилас. Мешкав у мого кревного, сільського священика Володимира Тимощука. Курилас був уже в досить статечних літах, але жваво цікавився всіма подіями. Ми з хлопцями міцно заприятелювали з художником. А як він любив дітей! Якось прийшов до нас та й каже: «Галю, хочеш, я тобі намалюю картину і пам'ятку матимете з синами». Сів на пеньок і за кілька хвилин намалював. Зберігаю той образок, як найдорожчу реліквію. Через усі нещастя пронесла. Висить на стіні в моїй кімнаті.
