Почули гуркіт надлітаючого літака й відразу ж потім низький свист дертого крилами повітря. Швидка тінь промайнула по броні, а гостроносий, з блакитним черевом силует винищувача — по небі. Почувши перший звук, дитина випустила хліб, закрила руками обличчя і зіщулилась, попискуючи як щеня, якому наступили на лапу.

— Не бійся,— заспокоював Густлік, хапаючи за пояс, щоб не впав.— Наш.

— Тому він боїться, що наш,— відповів Янек.

За танком перевалювався з боку на бік грузовик, а в його кузові Черешняк, який тримав на мотузці корову. Замикаючи колону, за перістою біг Шарик, раз у раз звертав з дороги, щоб понишпорити у високих бур’янах на межах.

На п’ятнадцять хвилин занурилися в рідкий, але вже позеленілий березняк. Стовбури миготіли густо, як побілений паркан. Потім дорога вийшла знов на поля, лагідними заворотами піднімалася на пагорбок, зарослий кущами терену й кількома великими деревами. Шарик перший помчав на пагорбок і оглянувся. Щоб хоч трохи було швидше. Черешняк зліз з воза і прямо через поле гнав свою перісту, підганяв зеленою гілкою.

По дорозі повзли автомашина й танк. На башті хлопець, підтримуваний Густліком за пояс від штанів, безжурно колихав ногами.

— Чи не було б швидше по шосе? — задумувався Єлень.

— На бічних дорогах не такий сором,— відповів Кос.— Тут десь, мабуть, людей зустрінемо. Неможливо, щоб усіх вигнали.

З-за пагорбка виринув могутній овальний бетонний купол, накритий маскуючою дротяною сіткою з пластиковим перістим листям. Видно було на ньому овальну обрисовку захлопнутого лазу, мілку кострубату віспу в місцях, куди били снаряди і закіптюжені подряпини термітних ракет.

— Але великий бункер,— показав Густлік.— То ми на Поморському Валі?

— Далі. То не дуже схоже на бункер,— похитав головою Янек, з вершини пагорбка, на який вже в’їхав грузовик, почули голосні поклики. Водій різко махав руками.

— Затримай біля Віхури,— сказав Кос до механіка.

— Добре,— підтвердив Саакашвілі.— Пригодився б привал, щоб листа до Гані написати.

— До Ані,— фальшиво підказав йому Густлік.

— Аню я просив, але вони поміняли танцюристів...

Танк зіп’явся ще кільканадцять метрів, і тепер вони побачили внизу великий фільварок. Праворуч будинків, на луках понад річкою, паслась череда, кілька сотень голів, а на подвір’ї якісь люди напували коней, поралися біля возів з брезентовими будами.

— Кінець стражданням,— водій перекрикував мотор танка.— Що зайве, можна залишити.— Полічив на пальцях, показуючи не тільки на однорогу корову, але й на Томаша.

Кос підніс до очей бінокля. Розпізнав польських солдатів з карабінами за спиною, з батогами в руках. То були літні люди, здебільшого вусаті, мабуть, з якоїсь тилової частини. Біля жолоба під криницею жінки в цивільному робочому одязі допомагали напувати коней. Якийсь хлопець вів за вуздечку чорного осідланого коня.

Один із солдатів помітив ваговоз і танк, підбіг до взводного, може, командира, показав. Кос, усміхаючись дивився, як той виймає з футляра бінокля й підносить до очей.

– Поляки, – заспокоїв солдата взводний, опускаючи бінокля. – Сюди їдуть. Може, щось знають.

Пішов до відкритих навстіж воріт.

– Звільніть під деревами місце для танка! – гукнув фурманам.

– Коли вирушимо? – спитала його коротко підстрижена жінка з табірним номером, витаврованим на руці.

– За півгодини. Довше не можна чекати. Розкрийте ширше ворота, щоб машина стала під повіткою.

Жінка вийняла із скоби затичку, розчинила двері боксу, мурованого з обох боків червоною цеглою.

– Я поїду попереду, – попросив хлопець, який тримав за уздечку осідланого коня.

– Ти, Франеку, повинен бути недалеко від мене, щоб я мав тебе завжди на оці.

Взводний показав Віхурі й Саакашвілі, де поставити машини, і привітався а Косом, Здивовано подивився на Томаша, який виструнчився біля корови з налигачем у руці.

– А ти хто?

– Рядовий Томаш Черешняк. Із Студзянок, з Козеницької пущі.

– А ми з батьком з-над Промніка – несподівано зрадів взводний. – Знаєш, де це?

– Звичайно. За Віслою. – Обличчя хлопцеві засяяло.

– Перед Віслою, – поправив той. – На м'ясо ведете?

– Якщо з вашого боку дивитися, то перед, а з нашого – за Віслою. Не на м'ясо, молочна.

– Можу поміняти, бо ми женемо своїх аж під Варшаву на господарство.

– Я б радше так залишив, без обміну. І може б, пане взводний, цю корову батькові…

– В селі залишився?

– Застарий воювати.

– Можна б перегнати… – погодився той і, спершись плечима на цегляний стовп біля воріт, запитав: – А якби дві? Після війни я б одну забрав, бо ми обидва з батьком служимо, а на господарстві нікого.

– Можна. Хоча з сіном трудно.

– І з сіном трудно, і дорога важка.

– Можна дві в нас залишити. Мою легко пізнати, – Томаш показав на зламаний ріг. – Добре доїться, але за нашою машиною не встигає.

Тим часом, як два сусіди з-над Вісли балакали собі біля воріт, Віхура відійшов до танка і, ставши перед екіпажем, розкрив затиснений кулак.

– На току знайшов, розумієте?! – показав на долоні чимале серце з бурштину.

– Ой, яке гарне, – захоплено скрикнула Лідка.

– Розумієте? А по обидва боки свіжомурована стіна.

– Віхуро… – почав був Янек, беручи бурштин з руки водія.

– Як ті мамули з возами ушиються, треба розвалити ломом…

– Подаруй, – попросила Лідка командира.

Кос, насупивши брови, машинально дав їй сердечко.

– Капрале Віхуро! Не смійте порушити хоча б одну цеглину. Ясно? Сюди люди прийдуть господарювати, а ви хочете їм будинки розвалити…

Віхура набурмосився й замовк, а коли Янек одійшов до воріт, покрутив головою на знак того, що він іншої думки.

– Сержант Кос, – відрекомендувався командир танка підходячи до командира обозу. – Ми тут у вас хотіли залишити корову.

– Про корову мені ваш солдат уже казав. Можна до череди.

Черешняк, не чекаючи дальших пояснень, погнав перисту на луку, махаючи березовою гілкою.

– Війна кінчається, – сказав Янек.

– Кінчається, кінчається і скінчитись не може. Я вчора послав двох у розвідку, щоб вивідали, де пасовиська, куди гнати худобу. Досі не повернулися. Ви не зустрічали?

– Певно, випили і сплять.

Обличчя взводного раптом змінилося. Стиснув кулаки, ніби хотів ударити, але отямився.

– Не випили. Обох добре знаю, а один – батько мені. Вночі не чули пострілів?

– Чули, – усміхнувся Янек. – Навіть близько…

Про нічну пожежу забув, але мав намір розповісти про битву біля мосту. Ледве почав, як перебила його автоматна черга з-за річки. Кулі просвистіли над садибою, брязнули по черепиці на хліві.

– Що це за дурень… – гнівно почав взводний. Думав, що стріляв хтось із своїх, та з протилеглого високого берега вдарило ще кілька автоматів. Гупнув міномет, міна перелетіла над ними і вибухнула на дорозі. Разом з Косом побігли попід будинками до танка. Там уже були всі члени екіпажу. Григорій допомагав Франекові втримати чорного коня, якого налякали окрики фурманів.

– Спокійно! Заїжджайте за хлів, – наказав взводний фурманам. – 3 карабінами до мене!

Обстріл тривав. Кулі летіли нижче, здіймаючи фонтанчики пилюки на подвір'ї. Якийсь солдат повз і тягнув поранену жінку, впав убитий кінь. Спряжений з ним другий зламав дишель, перекинув віз, шарпався, заплутаний в упряжі. Міни вибухали щораз ближче до луки.

– Виб'ють падлюки череду.

Григорій забрав у хлопця пастуший батіг з коротким пужалном, благально глянув на Коса.

– Віджену, – вдарив себе в груди, – Командире, я!

– Гаразд, – погодився Кос. – Віхура й Густік, в машину!

– І я, – попросила Лідка.

– Гаразд.

– За мною! – гукнув взводний до свого війська, вусатих, підстаркуватих піхотинців, що поприбігали з карабінами. – Цепом управо! – наказав, розставляючи загін вздовж мурованої огорожі.

Одночасно з брязкотом закриваних танкових люків, з гуркотом заведеного мотора Григорій скочив у сідло і рушив чвалом. Якби спитали, коли востаннє сідав на коня, не міг би, певно, відповісти, проте тільки-но торкнувся теплої кінської спини, як тренування за дитячих літ підказало м'язам, що мають робити. Набрав у легені повітря й дико свиснув з радості. Шарик, сприйнявши посвист як команду, помчав слідом.