Янек простежив за його поглядом і зиркнув під дуб. Між двома кущами ліщини, низенько, над самісінькою травою він побачив плоску котячу голову з рудими бакенбардами. Біля голови – дві могутні лапи, аж вгрузли у мох і листя. І все – без жодного руху, тільки хвіст – довгий, пружний сердито постукував то в один, то в другий бік.
Хлопець зрозумів, чому вони не бачили дичини, чого Мура не відходила й на крок, чому пильний старий дикий кабан мов ошалів од страху та вийшов прямо на них: у лісі полював хтось дужчий, рідкий гість, володар тайги й гір – уссурійський тигр. Зачувши запах свіжої крові, він прийшов по здобич, котра йому й належала; по звірину, яку він вистежив. Його, мабуть, здивувало, що люди, незграбні й смішні, позбавлені нюху, наважилися тут зостатися, а не тікають наосліп по схилу гори. З часів війни, що тліла понад кордоном, як жар над мохом, і подеколи бризкала іскрами пострілів із засади, їв іноді таке м'ясо і вже не боявся стрілянини. Навпаки, зачувши постріл з карабіна, ішов туди, бо сподівався на легку здобич. Ось чому тепер був лютий, роздратований і вже зважував відстань, напружував м'язи, лаштуючись до стрибка.
Старий, не обертаючись, навіть не здригнувшись, прошепотів:
– Рушниця на сучку… Обережно… Бери!
Янек скочив, вхопився руками за приклад і дуло. Сучок із сухим тріском зламався; водночас, мов приглушений грім, галявину пронизало ричання тигра. Обернувшись, хлопець помітив, як у повітрі стрілою промайнула червоно-чорна блискавиця і Старий рвучко метнувся вбік. Лишився один-єдиний шанс, одна мить, коротка, мов удар серця. Коли звір передніми лапами торкнувся землі і присів, щоб стрибнути знову, Янек упіймав на кінець дула білий зигзаг на темній шерсті і вистрелив між вузькі, блискучі очі.
Велетенський кіт перевернувся через голову, ричання урвалося.
Ще мить обидва мисливці стояли нерухомо, чекаючи, поки думка зафіксує те, що вони побачили очима. Потім Старий сказав:
– Готовий. А все-таки зачепив мене пазуром. Янек тільки тепер помітив роздертий чобіт і пошматовані штани, темні від крові.
Старий сів на землю. Хлопець підійшов до нього, надрізав згори халяву, стягнув її до кісточки, а потім, розриваючи брунатно-зелений пакет, – такий, як у солдатів на фронті, – туго забинтував рану.
Мисливець поклав йому руку на голову. Обличчя у нього зблідло, губи посіріли:
– Дякую, Янеку.
– Що ви, Юхиме Семеновичу… За що? Хлопець рідко говорив так, бо тут, у горах, за добрих сто кілометрів од вершини Кедрової гори мисливця називали просто Старий.
– За життя спасибі.
– То я вам… – Янек урвав, не докінчивши. Надто багато довелося б говорити, щоб висловити все, а вони обидва звикли економити слова так само, як і патрони.
Цуценя, спотикаючись об гілляччя, обережно ступаючи по мокрому і слизькому листі, повільно йшло до тигра. Глибоко втягувало повітря, тремтіло, задні лапи підгинались од страху, але важка голова уперто тягнула його вперед. Інстинкт, що переходив з покоління в покоління разом з молоком матері, підказав йому, що ворог мертвий. Шарик зібрав усі сили, грізно загарчав і, припавши до задньої лапи поваленого велетня, почав шарпати зубками за шерсть.
– Дай-но малого.
Янек піймав цуценя за карк, підняв угору і подав Старому. У двох широких, позначених шрамами долонях Шарик помістився, як джміль у чашечці мальви. Семенович розкрив йому губи, заглянув у рот, а тоді почав чухати пальцем між вухами по мокрій од дощу шерсті.
– Добрий, добрий пес буде з тебе. Ти попередив нас обох.
– Що далі? – спитав хлопець. – Ви зможете йти? Старий підвівся, ступив крок уперед, крок назад і сів знову.
– Важко. І м'ясо треба було б зоставити. Я з Шариком тут постережу, а ти вийди на просіку.
Янек глянув угору, на легкий відблиск сонця у хмарах – чи пізно вже.
– Незабаром має над'їхати.
Потім подав Старому рушницю, яку досі не випускав з рук, узяв свою малокаліберну і широкими кроками рушив назад через галявину.
– Зажди.
Хлопець оглянувся й побачив, як мисливець, лежачи на боці, сягнув до голови тигра й відрізав ножем вуха.
– Ходи-но сюди, – сказав сідаючи. – Візьми і сховай, це твоє.
Янек повернув, нахилився до простягнутої руки і взяв трофей. Потім обома долонями, так, як це роблять китайці, вітаючи дорогого гостя, потис тверду руку мисливця.
Крізь шум дощу вітер здалеку доніс ритмічний стукіт мотора, що важко працював на малих обертах. Янек знав: то трактор з двома причепами, навантаженими кедровими стовбурами, підіймається нагору. Скоро він виповзе на перевал біля П'ятьох Грабів, а тоді почне спускатися вниз. Хлопець перестрибнув через повалений стовбур, що замикав галявину, і побіг легко, рівно, пружно. Глибоко вдихав свіже гірське повітря, втягував запах листя, грибів і моху. На грудях у кишені сорочки він ніс відрізані тигрові вуха, а ще глибше, десь у серці, – радість од влучного пострілу.
Старий тим часом дістав з кишені кисет – потемнілу торбинку з оленячої шкури, одірвав прямокутний клаптик від рівненько складеної газети, старанно скрутив цигарку. Потім злегенька торкнув пов'язку і зручніше примостив ногу, поклавши ступню на приклад. Цуценя, настовбурчивши вуха, бігало коло нього великими колами – несло службу, мов справжній дорослий собака. Старий заховав кисет у кишеню, дістав кресало, трут у гвинтівочній гільзі, викресав іскру, роздмухав її й закурив.
Розділ II КРИК ДИКИХ ГУСЕЙ
Вони згаяли чимало часу, бо в Старого розпухла нога, й він не міг на неї ступати, отож довелося удвох з трактористом вести його під руки.
Потім Янек зробив ще один рейс від просіки на галявину, щоб зняти шкуру з тигра й забрати м'ясо дикого кабана. На це пішло, мабуть, зо дві години, їхати мусили повільно, обережно, бо важкі причепи ковзали по мокрій траві й грузькій дорозі. Над заднім колесом приладнали жердину, підвісили її на ланцюгах, і, коли дорога ставала крутіша, Янек, ідучи, всім тілом натискував на тонший кінець жердини, – гальмував.
Поки із схилу Кедрової гори дісталися на ґрунтову роз'їжджену дорогу, вже й смеркло. Вони залишили причепи з деревом на узбіччі тракту і вже тільки самим трактором – невеликим, смішним СТЗ, широкі задні колеса якого були всіяні зуб'ями, – повернули вбік на вузьку доріжку, що вела на берег річки, до хати Старого.
Коли наближались до місця, на заході згас останній багрянець на хмарах, і стало зовсім темно. Тракторист засвітив фари. Прямі пасма світла вирвали з темряви стовбури дерев і низькі, навислі, мов стріха, гілляки. Збоку рудуватим світлом поблискувала розпечена вихлопна труба, з димаря вилітали червоні світлячки іскор, стрибали вгору і на всі боки.
Потім минули два низенькі стовпчики, жердини огорожі й під'їхали під ґанок. Тракторист зупинив тягач, збавив газ, перевів мотор на малі оберти. Тільки тоді вони обидва – механік і Янек почули, що мотор стукає. Тракторист вилаявся.
– Постав його в повітку, – порадив хлопець.
А сам кинув шкури й м'ясо під дах, поміг Старому зійти і, обнімаючи за поперек, завів по сходах до дверей. Згасло світло фар, мотор заспішив і став. Гуркіт змінила тиша, сповнена близького шуму невидної річки. Тракторист скоро повернувся, і всі троє разом увійшли до просторої хати.
Тут пахло теплом, травами і шкурами звірів. Янек відкрив заслінку в печі, розгріб жар, підкинув хмизу. Застрибали веселі язики полум'я, кидаючи на хату світлий відблиск і вириваючи з мороку широкі лави під стінами, довгий стіл, мальовану скриньку на порох і кулі.
Усі поскидали мокрі, хоч викручуй, куртки. Янек хлюпнув з відра води в казанок і поставив його на жар. Тільки тепер він згадав, що цуценя спить в кишені куртки; витяг його звідти, відніс у куток на порожню Мурину підстилку.
Тракторист сів, простягнув поперед себе довгі ноги в заболочених чоботях, схилив чорну, кучеряву голову й почав ремствувати:
– В моторі стукає, погане діло. Завтра вранці треба швидко їхати, а мотор може підвести. Стукає. Ти чув, товаришу, як стукає? Поки відремонтую, буде полудень, до ночі не доїду.