– Що ти на це скажеш? Черешняк тільки знизав плечима.

– Я усе сказав. А тепер хотів би поспати.

– Відведіть його і почекайте поряд, – наказав полковник хорунжому.

– Таких, як ти, треба присипляти дев'ятьма грамами свинцю, – кинув півголосом хорунжий, підступивши до Черешняка і штовхаючи його до виходу.

За дверима підвалу вже хвилину чути було невиразні збуджені голоси, а тепер у двері проштовхнувся поручик у касці, з ремінцем під бородою.

– Радянські розвідники пройшли по нашій ділянці й захопили офіцера, – доповів командир охорони штабу.

– Давай їх сюди.

До підвалу увійшов побитий, забризканий болотом і мокрий німецький лейтенант, а за ним – його конвоїр.

– Товаришу полковник, полоненого взяли в Рітцені. Доповідає старшина Чорноусов.

– Допитайте, – наказав командир полку начальникові штабу і простяг руку розвідникові. – Спасибі. Вийшли не до своїх…

– Яка різниця. Однаково.

– Розмовляєте по-польськи?

– Трошки. Під Студзянками разом з першою польською бронетанковою бригадою воювали, та й потім не раз доводилось. Особливо з командою танка «Рудий».

– Невже? – щиро здивувався командир.

– Точно, товаришу полковнику, – запевнив Чорноусов.

– Увесь екіпаж знаєте?

– Звичайно.

– Хорунжий! – гукнув полковник. – Дайте-бо того спеціаліста по шлюзах.

Офіцер привів Черешняка, який ледве розплющував очі та все позіхав.

– Пізнаєте? – запитав полковник росіянина.

– Ні, – похитав головою здивований Чорноусов. – Ніколи не бачив.

У підвалі запала тиша. Покинули навіть допитувати німецького офіцера. Крізь прочинені двері долинала луна недалекої стрілянини, десь поряд гавкали міномети.

– А я вже подумав, що ти порядна людина, – втомлено мовив полковник. – Мало не повірив, мало людей не погубив. Чим тебе фашисти купили?…

– Правду кажу, – відповів Томаш. – Три червоні черги.

– Мовчи! – люто вигукнув командир і повернувся до хорунжого:

– За півгодини польовий суд, вирок виконаєте на світанку.

– Так точно, – виструнчився хорунжий і доповів. – Під час обшуку в шпигуна, громадянине полковнику, знайшли ніж зі слідами крові та підозрілу коробку з хімікатами. Мабуть, отрута, з допомогою якої…

– Мазь до щеплення дерев, – ліниво вставив Черешник. – Учора знайшов.

– Сам її зжереш.

Офіцер рвонув Черешняка за плече, щоб вивести його, але ту ж мить з коридора в підвал скочив собака, гаркнув на хорунжого й вишкірив зуби. Коли офіцер позадкував, собака стрибнув Черешникові на груди й почав лизати обличчя.

– Не втримала, – пояснювала Маруся крізь прочинені двері.

По секунді тиші всі зразу зрушили з місць і, простягаючи руки, гукали один поперед одного:

– Пішов… Пусти… Не чіпай.

– Спокійно, хай йому грець! – крикнув полковник. – Ваш собака? – звернувся до Черешняка.

– Екіпажу, то й мій. – Томаш кивнув головою. – Шариком звати.

– Собака першої польської бронетанкової бригади, – доповів старшина Чорноусов, прикладаючи руку до каски, и грізно ворухнув пухнастими світлими вусами. – Якщо він упізнав – все. Значить, це наш хлопець.

Тим часом, як у підвалі на схід од Рітцена вирішувалась доля Черешняка, а цим самим і всього плану здобуття міста за допомогою високої води, три танкісти з екіпажу «Рудого» змушені були вести бій, захищаючи шлюз. Хто знає, може, Єлень слушно сказав, що не Томаш, а саме вони витягли чорного жереба.

Клекотіли кулемети, спалахували освітлювальні ракети. Зораним полем в атаку йшла німецька піхота.

На горішньому поверсі будинку, який перед вечором займала команда «Повідь», біля бійниць була точно розподілена робота: Григорій, притиснувши приклад ручного кулемета, бив короткими спокійними чергами, а Густлік подавав йому стрічку й щохвилини брався за ракетницю, щоб посвітити над полем.

Янек довго цілився, стріляв з гвинтівки не часто, але кожна куля влучала в ціль – то скошувала солдата на бігу, то влучала в лежачого, щоб за мить розпластати його нерухомо на ріллі.

Проте противник наближався, щораз влучніше били його кулі об стіну, кришили цеглу, бризкали піском з розірваних мішків.

– Увага! – почули голос німецького офіцера. – Рота, на штурм!

– Час до танцю! – гукнув Кос і, відклавши гвинтівку, взяв автомата.

Саакашвілі й Кос били довгими чергами, а Єлень, освітивши поле бою двома ракетами, кидав гранати. Брав їх з відкритого ящика, зривав запобіжники і між крокви оголеного даху одну по одній з розмаху шпурляв униз.

Німці не витримали вогненного шквалу, притихли і почали відступати. Хвилину ще наші наздоганяли їх короткими чергами та гуркотом поодиноких гвинтівочних пострілів.

– Другу відбили, – сказав Кос.

Поклав зброю і взявся набивати порожні автоматні магазини.

– Третю, – одгукнувся Густлік, стромляючи патрони в металеву стрічку ручного кулемета.

– Тих, що машиною приїхали, не рахую. Небагато встигли вистрелити.

– Бо я їх мінами заспокоїв.

Григорій, в якого ліва щока була вимащена засохлим милом, поставив тим часом уламок розбитого люстерка на мішку, обіпер об стіну і, намочуючи пензля в німецькій касці, що лежала на підлозі, знову голився.

– Четверту, – виправив друзів. – Перша, то коли ті четверо з СС приїхали і треба було їх обслужити.

Кос підвівся, визирнув крізь бійницю на поле.

– Сиди, командире, я одним оком, але все бачу. Мушу поголитися, бо вода холоне, – кривлячись, почав дряпати бритвою по щоці.

Сержант узяв флягу й довго пив, закинувши назад голову. Витер долонею губи і глянув на годинника.

– За годину зійде сонце. Поки якоїсь гармати не підтягнуть, то нас звідси не проженуть.

– Підтягнуть, – сказав Густлік.

– Звідки знаєш? – Григорій покинув голитися, застиг з бритвою в руці.

– Не такі вони вже дурні, – спокійно промовив Єлень і додав: – Є час, то можемо трохи перекусити.

– Із полоненими треба щось зробити. Сидять у підвалі з вечора, чекають своєї долі… Чують постріли і не знають, хто і в кого, – замислено мовив Кос, питально поглядаючи на друзів.

– Хай сидять, – знизав плечима Густлік. – Як їм колеги даха на голову звалять, або гранату швиргонуть через вікно, не наша буде в цьому провина.

– Вони б довго не думали, – сказав Григорій. – Вони б нас прямо… – Зробив вимовний жест бритвою.

Кос слухав, насупивши брови, – сердився, що його друзі, замість подумати серйозно, дати пораду, знов уникають серйозної розмови. Обличчя в хлопця закам'яніло, випнулись жовна.

– Дивіться за полем. Я з ними владнаю, – сказав підводячись.

Добув з кобури довгоствольного маузера, перезарядив і пішов сходами вниз.

Саакашвілі ступив крок, розтулив рота, ніби хотів щось сказати, але передумав. Ще раз провівши бритвою по гладко виголеній щоці, старанно витер її, сховав у футляра, потім до кишені.

– Йди, зіллю, – запропонував Густлік, піднімаючи каністру з водою, – А я подивлюсь за полем.

Грузин, пирхаючи, старанно сполоснув обличчя, а потім не витираючись запитав:

– Порішить їх?

– А що?

– Нічого. Вони б нас напевно. Але ж… Треба було залишити в підвалі. Той Кугель…

– Хто?

– Обер-єфрейтор, якого я з баржі привів… Зупинився, почувши під стіною кроки й хрускіт черепиці під чобітьми.

– Хлопці! Нікого поблизу нема? – гукнув від брами Янек.

– Пусто, – відповів Густлік, намагаючись просунути голову в бійницю, аби побачити, що діється внизу.

Стукнули засуви, брязнула хвіртка, вийшло з неї четверо полонених з піднятими над головою руками. Стали шеренгою, один біля одного, спинами до брами.

– Марш, – скомандував Янек.

Німці рушили, карбуючи крок, зійшли з дороги на поле. Важко їм було йти в ногу і тримати стрій на ріллі, але старалися.

Саакашвілі поправив шаблю, засунуту поміж мішки, став навколішки біля кулемета, злегка ворухнув дулом- тримав німців на прицілі.