Розділ VIII НА МАРШІ
Склалося так, що першу не учбову, а справжню бойову тривогу, по якій танкова бригада вирушила на фронт, об'явили 15 липня, саме в річницю Грюнвальдської битви. Звичайно, то був просто випадок, але часом і випадок має значення.
Цілий день бригада була на марші. Танки йшли, вкриті гіллям, замасковані, наче великі кущі, йшли довгою колоною, і тому, хто дивився б збоку, могло видатися, що то ліс, вирвавши з землі коріння, рушив на захід. Та польські танкісти не бачили цього – вони сиділи під бронею, вкриті курявою, мов лицарським плащем. Угорі, понад хмарами, схожими на білу цвітну капусту, літали винищувачі, які охороняли колону в поході.
Не тільки вони йшли на фронт.
Колись, точно 534 роки тому, в сторону Грюнвальда йшли польські та литовські лицарі, а з ними – смоленські полки. Тепер у цьому широкому радянському людському морі теж були – хоч їх і не розрізнити – діти різних народів, що населяють велетенську країну від Балтійського моря до Тихого океану. Проти гітлерівських дивізій ішли темноволосі, кругловиді українці, які покинули свої випалені поля пшениці й залиті водою шахти Донбасу. Йшли високі, біляві білоруси з полів вигорілого жита, з темно-зелених лісів, із міст, перетворених на руїни. Ішли войовничі сини Кавказу – Грузії, Вірменії, Азербайджану. Ішли смуглошкірі татари, узбеки, казахи. Йшли росіяни, яких було найбільше.
І в цьому морі, мов річка чи течія, що, може, тільки кольором води, а не напрямком, відрізняється, ішли польські батареї, дивізіони й артилерійські бригади, які перші мали подати голос.
Корпуси й армії підходили все ближче й ближче до фронту. Дужче натягувалась пружина, нагромаджуючи силу, щоб прорвати дротяне загородження і багато ліній окопів та бетонних бункерів.
Не знайдеш, не запримітиш у цій масі того окремого танка, в якому їдуть чотири танкісти і пес. А кликати «Граб-один» не можна: в ефірі – найсуворіша радіотиша. Тільки гармати на передовій ревуть, вергаючи снаряди, – намагаються заглушити віддалений гуркіт моторів, шум грізного припливу…
Ще три дні мине в наростаючій, грізній тиші й, нарешті, мов хвиля з далекого моря, що котиться до берега, ламається тут і вкривається гребенем піни, нестримна лавина зареве, кидаючись в атаку. На світанку по сигналу-залпу гвардійських реактивних мінометів озвуться тисячі гармат Першого Білоруського фронту, який незабаром мав уже стати польським фронтом, і все рушить на захід. Ні, не все. Тільки ті дивізії, що, наче вістря списа, вдарять перші.
Коли всі дороги, всі стежки й розділені ними поля заповнились людьми, гарматами й танками, радіо принесло до танкової бригади назву Польського Комітету Народного Визволення і перші його слова сприйняті, мов подих близької вітчизни. Війська вже зламали ворожу оборону і йшли по безлюдній, спаленій землі, де не побачиш ні села, ні хати, тільки часом на згарищі стирчав угору комин. А навколо – воронки від снарядів, мов ряботиння після віспи війни; погнутий, зчорнілий метал; мертві гармати, що уткнулися дулами в землю.
Звідси, за передовими частинами, які перші форсували Буг, вони мали вирушити, готові до удару, якщо у тих, перших, затупиться зброя, в боях ослабнуть сили.
І ось бригада вже рушає з місця. Роз'їждженою дорогою повзе та сама танкова колона, тільки віття на машинах змінили, щоб було свіже й зелене. Люди стоять у відкритих люках, обличчя у них темні від куряви, а проте можна впізнати Семена, Єленя і Коса, які до половини вихилились із башти. Саакашвілі сидить унизу, він веде машину, через відкритий люк стежить за дорогою. Вони саме минають групу спалених «тигрів», які, видно, намагалися контратакувати і попали під артилерійський вогонь.
– Ну й натовкли цієї погані, – перекрикує Кос гудіння моторів.
Семен киває головою, а за мить показує очима в інший бік. Поблизу дороги, біля розваленого комина стоїть Т-34 – його на ходу зупинив снаряд. Башта з опущеним дулом гармати, немов похилена на плече голова мертвої людини; броня вкрита сірою кіптявою, тільки зірка трохи темніша.
«Такий же, як і наш, – думає Янек і відчуває раптом, як у грудях появляється холодний жах. – Ким були ті люди, що загинули в ньому?»
За прикладом Семена він підносить руку до чола, віддає честь.
Ліворуч, паралельно з танками йде колона піхоти. Серед людей подекуди видніє зелений брезент машин, які тягнуть гармати. Пече липневе сонце. Білі купчасті хмари висять у небі рядами, збираються широкими пасами, поперечними напрямку, в якому йдуть війська.
Раптом десь попереду затріскотіли постріли з гвинтівок. Цокотіння кулеметів швидко повзе назустріч, мов вогник по бікфордовому шнуру. Чітко й лунко гавкають бронебійні рушниці. Сигналять танки.
– У машину! Люки!
Танкісти блискавично зсовуються вниз, захлопують люки. Янек, стрибнувши в башту, хапає ручку перископа, повертає його, щоб у дзеркалі бачити небо.
Спочатку у прямокутнику ясніє тільки одна блакить, потім з'являється білий клуб хмари, знизу – темніший. І ось, нарешті, вони! Один, за ним, трохи збоку, – другий. Летять низько, над самою дорогою, блискавично ростуть в очах – овали фюзеляжів, круги пропелерів, крила – зламані, як розплющена буква «W», а внизу колеса, подібні до кігтів у якихось личаках. Навіть тут, усередині машини, чути було ревіння тих літаків, а потім – поруч і ззаду – вибухи бомб. Відлетіли. Тиша і радість, що небезпека минула.
Гудіння мотора і брязкіт гусениць їхнього танка здаються тепер тихими й милими звуками, що нагадують дзюрчання холодного струмка. І раптом машина піднімається вгору й здригається, світло в перископі червоніє, через шкіру, прямо до мозку проривається грім вибуху. Янека кидає вниз на механіка, а Шарик, невідомо як, опиняється у них на колінах. Мотор замовк, танк нерухоміє.
– Всі здорові?… Питаю, чи здорові? – голосом поручика непокояться навушники.
Так, усі здорові, тільки приголомшені, а собака явно перелякався. Дивлячись на нього, Янек перестає дивуватись і відчуває, що йому й самому страшно.
– З машини, на лівий борт! – наказ не залишає часу на роздуми.
Тільки тепер, стоячи на землі, вони бачать при дорозі cвій нерухомий танк і зірвану гусеницю, яка розтягнулась позаду, мов довгий вуж, наїжений зверху на спині зубами.
– Збочив, Гжесю. Рука здригнулася, – спокійно каже Семен.
Справді, машина стоїть майже в трьох метрах за лінією червоних прапорців, які позначали правий край дороги. Один з них, перевернутий, стирчить з-під зірваної гусениці.
– Бачу, що летить, глянув угору…
– Не можна. На щастя, це була не протитанкова міна, а якась менша. Янеку, швидко в машину, до кулемета. Чого купуєш витрішки, це тобі не навчання. Григорію, на місце, а ми з тобою, Густліку, до роботи.
Двох чоловік замало, щоб натягнути важку сталеву гусеницю. Їх минають десятки машин, тисячі солдатів, з яких кожен міг би допомогти, але колоні не можна зупинятися. Один танк не повинен затримувати інших. Коли щось потрібно, то можна покликати допомогу: про поранених людей подбають санітари, про підбиту машину – рота технічного забезпечення, що йде в кінці колони. А якщо самі можуть справитися, то не слід затримувати нікого.
Стальний канат уже намотано на ведуче колесо, його кінець прикріплено до гусениці; і ось Семен уже вибігає наперед, аби показати механікові, що той може помаленьку рушати з місця правим бортом. Єлень, скинувши комбінезон, мундир та сорочку, напівголий вчепився за кінець металевого вужа і тепер, коли ланки починають дрижати, старається підтягнути його по напрямку руху. Кос, що в цей час нічого не робить із своїм кулеметом, перекладає його в ліву руку, щоб допомогти товаришеві.
В цей час від голови колони, з заходу, відтіля, куди вони йдуть, вдруге долинає щораз густіша стрілянина. Янек біжить за танк, ставить на броню ніжки ручного кулемета і, мружачись, дивиться в небо. З-за білих купчастих хмар, мов із засідки, знову виринають два літаки, різко пікірують униз. Може, це ті самі, може, інші.