Торохтячи високими колесами, їхала бричка, позичена в старшого лісничого. Обабіч мчали вершники, серед них чорніла шкіряна куртка Саакашвілі та зеленів мундир капрала Черешняка, на грудях якого видзвонювали медалі. Біля коней, весело погавкуючи, біг Шарик.

У бричці сиділи Гонората в білому вбранні і розвіяному вітром серпанку, Маруся в польському мундирі з квіткою в косах замість шапки, а навпроти у випрасуваних мундирах Янек і Густлік. Правив кіньми веселий і щасливий Віхура. Їхали, підставляючи обличчя сонцю та вітру, міцно обнявшися, а може, й трохи налякані цією швидкістю і кучером-новачком.

Попереду знову залунали тонкі голоси дружок:

Вози один за одним повертали на бічну дорогу, повним ходом влетіли у воду і, промчавши по камінню через річку, уповільнили швидкість на дорозі, що круто піднімалася вгору.

Перший уже спинився біля паркана, за яким серед саду стояв високий дерев'яний білий будинок.

Музики скочили на землю, настроювали інструменти. Позлазили з возів веселі гості.

– Думав, що не приїдеш, – генерал простяг руки до Станіслава Коса.

– Прямо з поїзда. Три доби зі Щеціна разом з Лажевським їдемо.

– То ти, Даниле, не в Варшаві?

– Кордон, громадянине генерал, стережу. А коли демобілізуємося, разом з Янеком думаємо до політехнічного інституту вступати, щоб потім кораблі будувати. Море є, то і флот великий потрібен.

– Кажуть, ти секретарем, – звернувся генерал до Веста.

– Ні, але майже.

– Мене, пане генерал, секретарем вибрали, – встряв Томашів батько.

– У гміні? – запитав командир.

– Не в гміні, а партійним.

– Я не знав, що ви такий політик, – щиро здивувався генерал.

– Делегат у Крайову Раду, але який там політик… То коли ми землю поміщиці ділили, селяни сказали: непогано було б, щоб я партійним став. Тоді, кажуть, напевно землю панам не віддамо, – пояснював старий, зиркаючи вбік, де біліли серпанки.

Обидві молоді пари стояли біля брички, дружки поправляли вбрання й букети.

Трохи осторонь, сумно всміхаючись, приглядався до них Зубрик, одягнений у цивільний одяг, єдиний, мабуть, у цьому товаристві з чорною мушкою під білим комірцем.

– Добрий день, – привітався до нього Костянтин Шавелло. – То ви вже не хорунжий?

– Вигнали мене за те, що до Берліна з вами втік, – зітхнув фельдшер і показав на вилогу піджака. – Медаль дали, але вигнали з війська.

– А де зараз працюєте?

– В тому самому госпіталі.

– Пане Зубрику, а хто там, пробачте на слові, кальсони на складі рахує? Патлата?

– Патлата.

– Якби ви дали мені її адресу… Бачите, син одружився з начальницею поштового відділення, а я сам лишився, мов борсук, хоча ще козак моторний.

– Привіт! – гукав, підходячи, Віхура. – Як там мій бензин?

– З кожної зарплати відкладаю.

– Тільки-но демобілізуюсь, відразу фірму «Привезу – вивезу» організую.

– Прохання є, пане взводний. Як тут усі посідають, то, може б, ми…

– Що?

– В очко. Хочу відігратися… – пояснив Зубрик. Віхура вхопив фельдшера за лікоть, одвів убік і тихо сказав:

– Нічого не вийде, пане Станіслав, дружина не дозволяє.

– А котра ж це? – спитав колишній хорунжий.

– Отих двох однакових бачите? Одна Шавеллами командує, а друга мною.

– Четвернята можуть бути, – по-фаховому визначив Зубрик і, побачивши зблідле обличчя Віхури, швидко додав: – Звичайно, мається на увазі дві пари близнюків. Бо це, пане взводний, як і колір очей або волосся, може бути спадкове.

До молодих підійшов боярин у гірському вбранні й сказав:

– Тільки музика заграє – відразу йдіть!

Бояри кинули цигарки, затоптали недокурки. Дружки поправили мережива на голові. Біля них повільно йшов Григорій, крутив головою, розглядаючись навколо. Під сливою, рясно всипаною плодами, побачив Лідку. Зайшов ззаду, зірвав кілька слив і, поклавши одну до рота, решту подав дівчині.

– Хочеш сливку? Роздивився на дружок, усі гарні, але серце швидше не забилося.

Здивувався, що дівчина не обертається і не відповідає, обійшов навколо і глянув їй в обличчя. Помітив сльози на очах.

– Ти що? Скажи хто, то я його… Ну, скажи, – Зціпив зуби і почав засукувати рукави.

Дівчина тихо сказала:

– Пожартувати, поцілувати – то кожен лізе, а щоб так, як Янек і Маруся, то ніхто.

– Неправда. Кожен, аби тільки схотіла.

– Кожен? Ні…

– Правда.

– А ти?

– Я?

Саакашвілі дуже здивувався, бо справа була ясна і проста, але раніше якось про це не подумав. Скинув кашкета, надів знову, перевірив, чи серце б'ється дужче, зрадів, але за мить зажурився.

– Ти ж у Грузію не поїдеш.

– Поїду, Гжесю, коли хочеш, – підняла заплакане обличчя, на якому щасливо сяяли очі.

Може б, і поцілувалися, та музики вдарили урочистий марш.

Обидві пари рушили крізь густий сад зеленою травою, мимо столів, що аж угиналися від багатих страв. За ними – різнобарвні ряди дружок та бояр, і серед них генерал та підпоручик Лажевський за Янеком, Томаш Черешняк і Костянтин Шавелло за Густліком. Шарик, хоч і не передбачений програмою, пробрався поміж обидві пари і поважно виступав у першому ряду.

Біля дому чекали Гоноратині батьки. Мати на таці, вкритій вишиваним рушником, тримала хліб і сіль. На півкроку за ними стояли Густлікові батьки, Янековий батько і старшина Чорноусов, що спирався на палицю.

Молоді низько схилилися над тацею і вислухали благословення батьків, яке глушила музика.

Гоноратин батько довго подавав знаки, щоб музики перестали грати. Нарешті оркестр замовк.

– Люди, солдати й ви, жінки! Щиро просимо до столу, чим хата багата…

– Люди, люди! – кричав високий сивий чоловік, який ніс великий апарат на штативі. – Спершу фотографію треба зробити, бо після бенкету всі криво стоятимуть…

– Фотографія… Давайте зніматися… Має рацію, тільки хутчій, – залунали голоси.

Перепрошуючи й запрошуючи одне одного, гості почали тісно гуртуватися під стіною, на східцях, на веранді. Попереду діти, в першому ряді хлопці поставали на коліна, полягали на траві.

– Старшино! – гукнула Маруся. – Ви тут мені за батька, підійдіть ближче!

– Гаразд, дочко. – Вусатий старшина, накульгуючи, підступив ближче. – Тільки ось по війні кривий став.

– На фотокартці не буде помітно, – втішив його Янек.

Підбіг Григорій, тягнучи за руку Лідку, і проштовхався в самісіньку середину.

– Куди? – стримав його Кос.

– Ті, хто не жениться, хай збоку, – буркнув Густлік.

– Щоб двічі не фотографуватися, – пояснив Саакашвілі. – Завтра шлюб.

– А хай йому грець! – крикнув Віхура, який лежав на траві. – Чий?

– Наш, – відповіла йому Лідка й показала язика.

– Її! – запищали на радощах обидві близнючки, з яких одна була вже Шавелло, а друга Віхура.

– От бачищ, Юзеку, який конфуз, – сказав Костянтин, – а ми тільки дві колиски в подарунок привезли.

– Дивіться сюди – зараз птичка вилетить! – гукав фотограф.

Усі замовкли, повитягували шиї, щоб їх краще було видно. Звичайно, об'єктив не міг усіх охопити, проте місця вистачить і для батьків молодих, і для найпочесніших гостей.

– Дивіться сюди, зараз птичка вилетить! – знову повторив фотограф.

Він зняв кришку з об'єктива, зробив нею магічний рух і знову закрив об'єктив.

– Вже? – запитав хтось збоку.

– Хвилиночку.

Замінив касету, накрив голову чорною матерією, піднявши штатива, ступив кілька кроків уперед.

– Готово!

Це, власне, був той самий знімок, на якому видно Густліка з Гоноратою, Янека з Марусею і Григорія з Лідкою, внизу лежать Томаш і Віхура, а посередині сидить веселий Шарик.