– А дівчата? – запитав Григорій.

– Одну я привіз, – генерал показав на Марусю, що вже бігла від хвіртки, – а Лідки не застав. Мабуть, муштрує своє військо.

– Квасу вип'єте, пане генерал? – спитав Густлік. – Чи, може, чогось міцнішого?

– Є спирт, настояний на меду, – запропонувала Гонората.

– Налий квасу, якщо холодний.

Генерал тільки-но підняв до вусів запотілий кухоль, коли за парканом залунало бадьоре сопрано, і слідом за цим до яблуневого саду вбігла Лідка, а за нею дві однакові з лиця радистки. Всі три зніяковіли не так од присутності генерала, як від його веселого сміху.

– Якби їй раніше дали звання сержанта і цих двох дівчат, то ми б війну у квітні закінчили, пане генерал, – сказав Густлік.

– Лідка – справжній командир, – похвалив Кос. – Щоб легше підлеглих розрізнити, підвищила Ганю до старшого стрільця.

Допомагаючи сісти на лавці, подав дівчині руку і легко потис вузьку долоню, на якій вогонь залишив білий шрам.

Боров'янки не обзивалися. Скромно стояли збоку, проте зайняли таку позицію, щоб Аня могла дивитися на Юзека Шавелла, а Ганя – стати спиною до Франека Віхури.

Генерал допив, витер долонею губи і, поставивши кухля на стіл, вклонився Гонораті.

– Чудовий квас. Чим я можу віддячити за нього?

– Може, якась добра звістка надійшла? – запитала дівчина. – Бо ми тут радилися… – обірвала, помітивши суворий погляд Густліка.

– А про що радилися? – спитав командир. Хвилину всі мовчали, дивлячись на Коса, найстаршого серед них за званням.

– Про дім, громадянине генерал. Хочемо вже до Польщі повернутися. Шавеллів, наприклад, демобілізують, тільки-но перейдемо кордон. Одержали господарство під самою Нейсе. Жито достигає…

– Тебе, мабуть, жнива не цікавлять. Дам дозвіл – і одружуйтесь хоч завтра.

– Що ви? – засоромилась Маруся. – Почекаємо.

– Ми домовились з Густліком, що разом, в один день, – пояснив Кос.

– І йому дам дозвіл.

– Поки мої батьки й Гоноратині не дадуть благословення, нічого не вийде, – обізвався Єлень. – Треба чекати, поки повернемось додому.

– Ми тут стоїмо й пильнуємо, щоб стіни спільного дому стояли на своєму місці, – замислено мовив генерал.

– Сержант Єлень пояснював, пане генерал, – промовила Гонората, – але нам дуже тужно.

– А мене на те весілля запросите?

– А як же інакше? – обурився Єлень. – Усіх, хто тут є.

– Вас першого, – запевнила Маруся.

– В такому разі скажу під секретом, що завтра кінець Потсдамської наради і, мабуть, уже за три дні… – показав туди, де за рікою зеленіла Польща.

Того ж дня увечері, коли вже всі, крім вартових, полягали спати, Гонората вийшла в сад і при місяці, дивлячись на схід, зірвала троє яблук на добру ворожбу.

Застав її за цим Густлік, який саме вартував, ніжно взяв за плечі й спитав:

– На мармелад?

– Ні. На повернення. Щоб уже не затримали.

– Згода, – сказав Єлень. -

Навіщо було заперечувати Гонораті – коли начальство вирішить, то й ворожба не перешкодить.

Зайняті собою, вони не помітили, що в другому кінці саду, за густими кущами пахучої малини, був ще хтось, кому місяць і думки спати не давали, хто снував плани на майбутнє.

– Серце не капрал, що сержанта слухається, і не полковник, який мусить виконати наказ генерала, – говорив тихо Саакашвілі, спершись на паркан. – Що таке слово, сказане під час забави, стрічка або фотографія порівняно зі справжнім почуттям…

– Другий тиждень сердиться, – перепинила його Ганя.

– Не сердився б, якби не кохав. Франек шершавий, як броня, але то тільки зверху. А всередині він людина, справжня людина.

– І такий вродливий, – зітхнула Боров'янка.

– Можливо, – визнав Григорій і, відразу ж змінивши намір, почав розповідати: – Колись давно-давно, війна тоді тільки в Іспанії починалася, я поїхав на Далекий Схід змінювати світ і будувати комсомольське місто. Відтоді Грузії не бачив. А наші гори цілий рік у снігових шапках, ріки цілий рік мчать до моря, ліси цілий рік зеленіють. Обіцяй мені, що приїдеш до нас…

– Обіцяю, – сказала й міцно притулилася чорнявою голівкою до грудей старшого сержанта Григорія Саакашвілі, помічника командира роти по технічній частині і її помічника – в сердечних турботах. – Разом з Анею та її Юзеком приїдемо. Восени, коли вже менше роботи і Костянтин сам припильнує…

– Можна й восени, – погодився Григорій. – В листопаді дозрівають мандарини, молоде вино набирає сили, а барани жирні та соковиті.

Ганя перша пішла додому. Саакашвілі тихенько проспівав пісню про меча, згадуючи найважчу для нього годину війни, а потім пішов малинником; здивований, помітив під яблунькою знайоме обличчя.

– Чому не спиш? – запитав.

– Плутаєш мене з Ганею, – тихо сказала дівчина, показуючи на погони без личок.

– Пробач, – усміхнувся Гриць.

– Не біда, пане сержант, – відповів Юзек Шавелло, виходячи з темряви. – В таку ніч гріх спати, і ми з панночкою Анею про життя розмовляємо.

За ці три дні, мабуть, разів сто оглянули машини і карти, перевірили запаси палива й мастил. На четвертий день прийшов наказ, а на п'ятий на світанку вирушили через Нейсе понтонним мостом.

На пагорбі стояв високий стовп, біло-червоний, з орлом І написом «Польща». Минаючи його, підрозділи салютували, як бойовому прапору.

– Наш із грузинською горою, – пригадав Єлень, – бо Гриць його малював.

Косові здалося, що це було дуже давно – тоді ще їздили на старому танку, не знали ні Лажевського і Стаська, ні хорунжого Зубрика і капітана Павлова. Тоді тільки-но познайомилися з Шавеллами, які тепер стояли тут поряд, тримаючись за держаки на башті, в святкових мундирах, без зброї.

– Тут? – спитав Янек, пізнаючи кущ ліщини і каштан на межі, що, мов зелений купол, стирчав над ланом.

– Тут, – підтвердив Костянтин.

Злегка притискуючи ларингофона, Кос скомандував:

– Рота, стій! Привал!

Машини звернули на узбіччя.

«Рудий» зупинився, за ним інші дев'ять танків. Всі повилазили з машини. Відчепили прив'язаний ззаду до танка дволемішний плуг і гуртом перетягли його через рів на край поля.

– Ось тобі, Костянтине, від нас дарунок, – сказав Густлік. – Щоб глибоко брав.

– Од щирого серця дякуємо вам! – відповів Костянтин, і обидва Шавелли низько вклонилися.

Костянтин підняв грудку землі, розтер на долоні.

– Ліс тут не такий великий, і криниці без журавлів, але земля добра.

Попрощавшись, ще якусь мить стояли один.проти одного, а потім підпоручик Кос, повернувши голову до шосе, наказав:

– Рота!… По машинах!

Коли Янек просигналив прапорцем «Заводь мотори», Костянтин гукнув:

– Викопаємо картоплю – приїдемо! Пишіть нам!

– Будемо дзвонити! – відповів Єлень. Заревіли мотори, і танки рушили.

Шавелло довго дивився їм услід, а потім мовчки розстебнув мундира під шиєю, закинув пояса на плече. Зітхнув і, перехрестивши себе й лан, почав косити.

Юзек почекав, поки дядько зайде далі в пшеницю, і, рівно змахуючи косою, розпочав другий покіс.

Нахилялись і випростувались в одному ритмі. Блискали на сонці коси, брязкотіла тонка сталь, мов далекі розгойдані дзвони на костьольній вежі.

Розгойдані дзвони на костьольній вежі поперемінно виглядали з темних стін на сонце і ритмічно виблискували, мов коси на жнивах. У повітрі, вже заснованому нитками бабиного літа, линула весела музика.

Темно-зелені, зарослі ялинами гори відповідали луною. Музики в капелюхах, оздоблених стьожками та квітами, по-молодецьки насвистуючи і приспівуючи, мчали на возі по шосе.

Фурман тричі стрельнув батогом над спинами в коней, оркестр затих, обізвалася кобза, підказуючи мелодію, а бояри й дружки з задніх возів завели: