Танкісти, залишившися самі, дали ще кілька кулеметних черг, послали на берег шість або сім осколочних снарядів. Видно було, як піхотинці на своїх «кораблях» сідають на мілину, як біжать по коліна у воді, стріляючи з автоматів, а потім знов усе заслало димом.

Течія зносила пором з танком, кружляючи ним поволі. Автоматні черги десантників поступово затихали.

– До Гданська довезе, – несподівано сказав Томаш і засміявся з власного дотепу.

– Скоріше до Щеціна, – пробурмотів Кос і наказав: – Перевір, Густліку, що там на поромі.

Єлень одкрив люка, зісковзнув униз по броні та оббіг машину довкола, оглядаючи понтони.

– Нічого, – доповів Косові, який вихилився із башти. – Ось два обкуті залізом дрючки, – підняв угору багри.

Янек і Григорій також вилізли з машини, через передній люк з'явилися Томаш із Шариком.

– Винесе нас з диму прямо на гармати. З'їдять нас мов шкварку в юшці, – сказав Саакашвілі.

– Річка повертає, може, течія викине на берег, – уголос розмірковував Кос.

– На німецький, – докинув Густлік.

– Головне – пристати до берега. Або пощастить замаскуватися, або… Голими руками нас не візьмуть. Шукайте дно.

Томаш і Густлік стали на понтонах, почали штрикати баграми воду.

– Є, – стиха мовив Черешняк, намагаючись загальмувати пором.

– Держу, – відповів йому Густлік. – Грунт…

Намацували дно і, впираючись ногами в борти, по черзі штовхали пором на мілину.

– Берег зліва, – прошепотів Єлень. – Не наш.

– Буде нашим, – сказав Янек. – Зрештою, у нас нема вибору. Підтягнемо, – повернувся до Григорія.

Поклали біля гусениці автомати, скинули чоботи і куртки. Один за одним, біля самого борту, зсунулися в річку. Бредучи по груди в воді, вхопилися за перебиті буксирні канати. Шарик, покрутившись на поромі, теж стрибнув у воду й поплив слідом за своїм хазяїном.

За хвилину командир і механік вийшли на мілину й, тягнучи пором, немов бурлаки, поволі наближалися до заростей, що маячили крізь дим на березі.

– Лозняк, немов ліс, – важко дихаючи, вимовив Янек. – Може, прикриє.

Оглянувся на пором і зрозумів, що надії були марні – з берега маленької затоки, невидимі для нахилених над баграми Томаша й Густліка, на палубу стрибали піхотинці в плямистих плащ-палатках.

– Німці! – застережливо крикнув Кос.

Разом з Григорієм рушили назад по воді до порома, де залишили зброю. Рядом плив Шарик. На їхніх очах почалася боротьба.

Почувши голос Коса, Густлік повернувся і багром збив з ніг двох перших автоматників. Третього зіпхнув у воду Томаш. Єлень хотів, зняти з плечей автомата, Черешняк простяг руку до карабіна, але їх уже обступили німці. Ударами прикладів звалили обох на палубу.

На Коса й Саакашвілі, що стояли по груди в воді, націлилося кілька автоматів.

– Ого, які великі польські риби, – глузував хтось із німців, дивлячись на мокрих і безборонних танкістів.

Поки німці перемовлялись, Янек тихо говорив до собаки, що плив рядом:

– Додому, Шарику, шукай Марусю… Пішов…

Вермахтівці підняли з палуби Єленя і Черешняка із зв'язаними за спиною руками. Витягли з води Коса і Саакашвілі, теж скрутили їх мотузками.

Тим часом Шарик пірнув між понтони під поромом, виплив з другого боку і, ритмічно загрібаючи лапами, перетинав заслану димом ріку. Собака опустив вуха, морду ледь-ледь підняв над дрібними хвильками.

Минуло досить часу, поки німці втямили, що пес зник.

– Де собака, ти – водяний герою, де твій собака?

Гітлерівець клацнув затвором автомата, черга прошила воду поряд з Шариковою головою.

– Зачекай-но, – притримав унтер-фельдфебель невдаху і, підкинувши до плеча Томашевого карабіна, старанно прицілився.

– З мого? – обурився Черешняк. Рвонувся уперед, вдарив ногою німця під коліно. Гримнув постріл, куля пішла високо в небо. Унтер-фельдфебель підвівся і, показавши на собачу голову, що ледь виступала над водою, наказав:

– Вогонь!

Затріщали автомати, а унтер-фельдфебель підступив до Томаша, якого німці тримали за плечі, і вдарив кулаком в обличчя…

На південь од Кострина в Одер вливаються води багатьох менших річок, що беруть свій початок на польській та німецькій землях. Ріка стає тут повноводна, як Вісла в нижній течії.

Шарик, діставши від Янека наказа повертатися назад, не уявляв собі, яка далека дорога його чекає – протилежний берег був застелений димом. Знав тільки, що сталося лихо, що треба тримати голову низько над водою і опустити вуха. Почувши свист і плескіт куль першої автоматної черги, поплив швидше, змінюючи щомиті напрям. Так учив його бігати під кулями Янек. Правда, на суходолі це виходило краще, ніж у воді, але й тут допомагало.

Кулі ще раз просвистіли над головою, потім спінили воду праворуч і ліворуч. Та Шарик уже сховався у густу смугу жовтуватого диму.

Пес утомився, поплив повільніше і вдихнув на повні груди повітря. Захлинувся димом, запекло в горлі. Вихопився понад воду, і одна з куль, пущених наосліп, влучила в лапу. Вкусила так міцно, аж зсудомило, м'язи і біль віддався у хребті. Шарик утратив ритм, пішов з головою під воду, захлинувся.

Так, берег був далеко, але собака про це не знав, бо понад водою ще й досі снували клапті диму – вітер пригнав його з переправи. Може й краще, що не знав.

Та настала хвилина, коли м'язи перестали слухатися, зламалася воля до життя. Пес заплющив очі, випростав лапи й пішов під воду. Охопили його холод і темрява. Торкнувся носом чогось м'якого, гидкого, а поранена лапа зачепила за колючий дріт, що тягнувся за вирваною з засіки балкою.

Шарик з болю опритомнів, одбився від дна і виплив на поверхню. Хвилину безтямно перебирав лапами, кружляючи на повільній течії, а потім зрозумів, що коли дістав дна, то хоч берега не видно, мусить тут бути мілко.

Розглянувся і за кілька метрів угору по течії побачив низький маленький острівець. Високо задерши голову, поплив туди, перемагаючи смертельну втому. Діставшись острова, насилу витягнув на берег своє обважніле, мов свинець, тіло. Хотів обтруситися, але впав і знепритомнів.

На острівці заледве поміщалися два кущі верболозу й почорнілий від вологи кусень дерева, принесений весняною повіддю. Навіть птахи не мостили тут гнізд. Ріка несла мимо острова предмети битви, що йшла вище по течії: солдатську шапку, поламане весло, розтрощений снарядами й перекинутий догори дном дерев'яний човен.

Минуло, мабуть, з півгодини. Над деревиною підвелася собача голова й знов упала. Шарик лежав боком, у калюжі, що поволі висихала, й важко дихав. Підтяг скалічену лапу і, повискуючи, почав злизувати з неї кров. Переправа вкрай виснажила його, очі самі заплющувалися, голова тяжко опадала на пісок.

Десь недалеко гриміла битва, і ось вітер приніс виразніший відлунок бою, почулося гучне «ура-а-а». В атаку пішла піхота. Шарик підвів голову, побачив береги – далеко ворожий і близько свій.

Зібрався на силах, поповз до води. Хвилину постояв і поплив просто перед себе. Течія допомагала собаці, несла до польського берега, а під кінець виручила широка піщана мілина.

Вилізши на берег, Шарик навіть не пробував стріпнутися від води. Боявся згаяти час, як на острові; а треба ж відшукати Марусю. Залишаючи за собою мокрий слід, кульгаючи на передню лапу, помандрував од ріки до урвища й лісу.

Поволі крався кущами, припадав до землі, коли поряд проходили чужі люди, та сьогодні ніхто не звертав на собаку уваги. Тільки що за кожним разом важче було підводитися з землі, м'язи заніміли, пекла поранена лапа, а голова ставала важча й важча.

Отак, ніким не помічений, доплентався до шляху, яким ще вчора їхав із своїм хазяїном до Марусі. Оглянувшись навколо й вибравши потрібний напрямок, рушив далі. Спіткнувся об корінь, запаморочилось в голові – впав. Хотів доповзти до кущів, але світло померкло йому в очах.