– Собака привів. Заждіть, нехай ще трошки підтягну.

Присвічуючи ліхтариком, дивилися, як Томаш енергійно тягне перекинутого через блок ланцюга, піднімаючи гаком балку.

Шарик скавчав, дряпаючи кігтями уламки. Густлік повернувся всім тілом, одштовхнув брилу залізобетону, що звисала над щілиною, і моргнув Янекові:

– Поживемо ще трохи…

Коли з «господарства» Коса й Калити повідомили, що «Герменегільда» виходить з води, генерал хотів викликав ти на допомогу черговий батальйон радянської морської піхоти. Проте, поки встановили зв'язок, стало відомо – ворожа група невелика. Тому він змінив попередній намір і тільки попередив сусідів про можливість нападу з суші.

Не мав права вводити в дію резерви, а повинен був затримати ворога наявними силами. Не дозволить їм вивезти таємницю. Був майже певен – ідеться про покинуті під час панічного відступу документи. Що ближче до кінця війни, то старанніше гітлерівці затирали сліди, палили або вивозили архіви на захід, а тут, на Помор'ї, командував сам Гіммлер і міг залишити щось цікаве. А може, не встиг накивати п'ятами якийсь генерал або сановник і десантників послали на порятунок?

Наступна радіограма від вахмістра, здавалося, підтверджувала це припущення – на фільварку хтось міг переховуватися, вдаючи селянина або батрака, а в бетонному сховищі, можливо, були ящики з документами чи якісь плани, коштовності…

Генерал, промчавши крутими лісовими стежками, прибув до бункера через п'ятнадцять хвилин після двох підземних вибухів. В кущах біля прочиненого люка вислухав стисле повідомлення Калити. Не перебивав його, а проте щохвилини нетерпеливо поглядав на годинника.

– Треба послати патруль, можуть бути поранені…

– Вийшли, – сказав вахмістр.

– Де?

– Не наші, німці. Знизу вийшли.

Показав гурт, який доходив уже до садиби – троє солдатів, похилившись низько, тягнули за канати невеличкого візка, а шестеро підпихали ззаду. Колеса залишали за собою глибокий слід у траві. Четверо автоматників прикривали цю процесію.

– Дам команду відкрити вогонь, то покинуть вантаж, – запропонував вахмістр.

– Сховаються у фільварку. Навіщо їх з-за стін викурювати? Самі незабаром вийдуть у чисте поле… Пошліть патруль під землю.

Не встиг ще Калита гукнути уланів, як з люка вискочив Шарик, за ним вийшов Густлік, за Густліком Янек, засунувши праву руку за пазуху – і останній – Томаш.

– Сильно? – запитав генерал Коса.

– Трохи. Як ворухну, болить.

– Що внизу?

– Метрові бетонні стіни, за ними тайники з покришками, але вже порожні. Чекали на нас, висадили стелю й покинули бункер іншим виходом.

– Знаю. Ще що? – Генерал насупив брови.

– Був напис, що смерть невидима, – додав Густлік. – Покришки страх важкі, як свинцеві.

– А знаки? Якихось особливих знаків не бачили? – допитувався генерал, дедалі більше нервуючи.

– Були знаки на брезенті. Схожі на кола, – відповів Янек.

– Ось такі, – показав Томаш, виходячи вперед і витягаючи з рюкзака згорнений брезент.

Шарик раптом люто шарпонув за ріжок брезента,

– Що з ним? – здивувався Черешняк.

– Пусти! Спокійно, – наказав Кос.

– Увійшли до того будинку, що й решта, – доповів Калита, який не спускав з ока фільварку.

– Хай йому грець! – вилаявся генерал, але зразу ж опанував себе й несподівано урочисто промовив: – Слухайте! Завдання значно важливіше, ніж гадав. Ідеться про матеріал для виготовлення бомб у тисячу разів потужніших, ніж звичайні, наповнені тротилом.

– У тисячу разів? Значить – така штука, як ця… – Густлік з недовір'ям зважив у руці гранату.

– Дорівнювала б залпу бригади важкої артилерії, – докінчив генерал. – Затримаєте їх тут, а я негайно вимагатиму підкріплення. Викликай штаб фронту! – гукнув радистові, який сидів у машині.

На фільварку заревіли зразу два або й три могутні мотори.

– Що за машини? – запитав генерал.

– Не знаю, – відповів Кос, відчуваючи, як кров застугоніла в скронях, як терпнуть кінці пальців, – там нікого не було.

Стіни хліва сипнули білою пилюкою, вигнулися, тріснули і впали. Дах осів на кроквах. Усі здивовано дивилися, що робиться на подвір'ї.

– Хай їм чорт! – вилаявся Калита. – Не затримаємо.

З-під солом'яного даху показалися танки. Хвилину незграбно переповзали через руїни, перевалюючись з гусениці на гусеницю. Десантники вискакували на броню. Потім танки, ніби пробудившися, гаркнули голосніше і, набираючи швидкість, вийшли на дорогу. Винюхували довгими стволами напрям і, немов три кораблі в бойовому строю, посунули до моря.

– «Пантери» зберегли, – прошепотів Густлік. – Мав нюх той шибеник Віхура, коли казав, що за стіну подивитися…

З-під пагорба відважно застукотів уланський кулемет, прогнав десантників на правий бік танків. Головна машина, хутко повернувши башту, порснула вогнем. Завило розірване повітря, кілька десятків метрів нижче на узбіччі вибухнув важкий снаряд, сипнуло піском, прошурхотіли в повітрі осколки.

– Калита, – наказав генерал, – миттю всім назад, на лісову дорогу. В полі нічого з ними не вдієте, а там обстріляти з засідки, закидати гранатами. Не марнуйте жодної секунди.

– Слухаю.

– А ви, – звернувся до танкістів, – зі мною.

Побігли до машини, і водій щодуху погнав по вибоїнах, щоб якнайшвидше сховатися за горбом від обстрілу «пантер», які в бойовому строю йшли навпростець через поле. Танки, рівно гудучи моторами, везли десантників і той проклятий супертротил, чи як там його звати, що про нього казав генерал.

Крізь гуркіт двигунів прорвався гострий чистий звук кавалерійської сурми. На цей сигнал з яру, з чагарників, з-під золотого стіжка на полі, мов сполохані куріпки, зірвалися вершники, помчали, пригнувшись до кінських грив.

З танків обізвалося декілька автоматів. Німці не хотіли витрачати снарядів на ворога, що й так відступав.

Звук сурмц віддалявся, стихав, замовк, а Томаш і досі згортав брезент з підземелля. За генеральською машиною уже й курява вляглася. Розглянувшись довкола, хлопець побачив улана-кулеметника, який сідав на гнідого коня.

– Візьми й мене.

– Сідай.

З місця рушили чвалом, просто через пагорб. Танки йшли праворуч за якихось триста метрів від них. З броні блиснули вогники пострілів. Уб'ють коня, подумав Томаш, та кулі пройшли верхом.

Замиготіли білі березові стовбури. Наздогнали ескадрон уже на лісовій дорозі. За командою вахмістра кілька вершників спішилися й залягли обабіч дороги за деревами. Ескадрон помчав далі. Тільки-но вщух тупіт копит, як почувся гуркіт моторів і показалися танки. Улани закидали їх гранатами, відкрили вогонь з автоматів.

З головного танка вдарив кулемет. Машина просунулася ще трохи вперед, але після перших вибухів зупинилася, відповзла назад, а з другого танка бахнула двічі гармата.

Ще не опала земля, підкинута вгору вибухом, як перша машина рвонула вперед, поливаючи свинцем дорогу. Німці тепер просувалися швидше, але обережніше, стріляючи на всі боки з кулеметів і автоматів.

Коли вахмістр давав команду і показував шаблею, хто має залишитись у засідці, кулеметник, який віз Томаша, також стримав коня. Черешняк вилаявся й вдарив гнідого п'ятами в боки. Кінь скочив уперед і кількасот метрів мчав за ескадроном. Важко йому було витримати темп під подвійним тягарем, зашпортнувся копитом за коріння, і Томаш гепнув на землю.

Поворушив руками й ногами – цілі, зрадів, що не вдарився об стовбур. Побіг поміж дерева, щоб зійти з дороги танкам. Однак незабаром зупинився і повернув назад. Пригадав генералові слова: не гаяти жодної секунди.

Приставив карабіна під дубочок, поряд поклав рюкзака й, розстебнувши комір мундира, взявся до роботи. Коли перші кулі червоними рисками пролетіли над головою, Черешняк був уже біля третьої сосни й завзято працював трофейною сокирою, аж тріски летіли навколо.

Рев наростав, наближався. Томаш зиркнув на два раніше надрубані дерева, виглянув на дорогу.