— То чому її з села виволік? — розсердився Кос.

— Бо там людей нема, а не можна, щоб не доєна,— пояснював до діла Томаш.— Молоко спливає до дійок, розпирає...

— Якого біса ти в армію пішов!

— Батько наказав.— Знизав плечима.

— Дідько мені тебе нав’язав. Або залишимо цю худобу, або...

— На м’ясо її переробити й по крику,— порадив Віхура вимовним жестом, піднімаючи автомат.

Пес, що йшов по сліду, уповільнив раптом, голосно гавкнув, щоб звернути на себе увагу. Глухо гарчав і, як вкопаний, стояв на прямих ногах, горизонтально випрямивши хвоста,— вистежував якусь більшу звірину, що сховалася в густих вільхових кущах.

Почувши осторежне гавкання, Янек повернувся і став придивлятися, прикривши очі долонею від сонця.

— Ти питала, чи вовки тут є...— сказав Віхура до Лідки, а потім до Коса: — Проїду чергою крізь листя — І уб’ю або виполошу.

— Почекай.— Янек жестом наказав водієві, щоб нахилив до землі дуло автомата, піднесеного до пострілу.

В кущах порушилося щось велике. Віхура ступив крок у той бік. Глянув, чи Лідка дивиться, і намагаючись похвалитися пострілом, повільно піднімав приклад ближче до плеча. Шарик коротко гавкнув, стрибнув уперед і сполохнув вистежене створіння, яке вибігло з куща між ялівці.

Віхура підкинув автомат.

Янек увесь час дивився, приклавши долоню до лоба, а тепер блискавично стрибнув до водія і, в момент, коли той натиснув спуск, підбив його дуло вгору. Черга пішла в крони дерев, зрізала жменю листя, сипнула дрібними гілочками.

Шарик кинувся за втікачем, кількома стрибками легко випередив, забіг дорогу і з гарчанням вишкірив зуби.

— Стій, Шарику, стій! — наказав Янек, йдучи в його напрямі.

Перекинувши зброю за спину, біг з витягнутими руками і волав:

— Не бійся, малий!

Дрібний, найбільше семирічний хлопчик боявся: важко дихав, а по брудному обліччі стікав у нього піт, перемішаний з сльозами. Боявся пса, який був у нього за спиною, і людини, що бігла від танка. Зиркнув убік, кинувся тікати, але звідти забіг йому дорогу той самий, який у нього стріляв, який і тепер тримав в руках автомат.

— Гей, хлопче!—гукнув Віхура.— Чому тікаєш?

— Нічого тобі не зробимо,— заспокоював Янек.— Допоможи,— звернувся до Густліка, який надбігав великими кроками.

Дитина повернула ще раз і, намагаючись вибратися з пастки, побігла у бік Єленя. Сілезець, з вигляду незграбний, блискавично простяг руку й впіймав малого за плече. Хлопець вертівся на місці, мов ласка, вхопив за комбінезон і вкусив у палець. Густлік вирвав долоню, вхопив лівою рукою за одяг і підняв малюка вгору, як сука щеня за складку на зашийку.

— Кусаєш? А що я тобі поганого зробив? — приговорював без злості.

Несучи втікача у напрямку танка, висмоктував ранку, спльовував і показував хлопцеві підтікаючий кров’ю слід. Той шкірив зуби, брикався, намагався ще раз вхопити руку Густліка і вкусити або вдарити.

Єлень підійшов до автомашини, сів на сходинці кабіни, і поставивши хлопця на землю, узяв його між коліна, стиснув у перегині обидві його руки.

— Веснянкувате, мов індиче яйце, і лихе, як пацюк,— сказав Віхура й відразу ж додав: — Серед німців доброго не зазнав, тому дикий.

Усі прибігли й оточили дитину тісним півколом.

— Йому було п’ять або й чотири роки, коли його вивезли,— підрахувала Лідка, що стояла спершись об крило автомашини.— Загубився, мабуть, у матері.

— Або її, гади, замордували,— сказав Янек.— Голодний, треба б нагодувати.

— Молочка йому надою,— зрадів Томаш.— Добре, що є періста, бо якби не було...

— І хліба вріж.— Густлік кивнув головою, піднімаючи скалічену руку.

Хлопець думав видно, що будуть його бити, бо в очах його, склистих від сліз, була розпука, обличчя було без краплини крові. Навіть веснянки на носі в нього зблідли. Доведений до відчаю намагався наплювати на Єленя, але притих, коли велика лапа лягла на його голові, почала гладити волосся.

— Могло бути й шість. Пам’ятаєте ту жінку з Гданська? — пригадав Кос, і раптом запитав: — Маречок... Тебе звати Марек?

Хлопець не реагував на голос, але під дотиком Густлікової руки починав заспокоюватись. Ще не повністю довіряв, але обличчя його уже тепліло в теплі ласки.

— Йде сажотрус по комину...— показував Гжесь, заплітаючи пальці.

— По драбині,— поправив Єлень.

— По драбині, шмиг, шасть — уже в комині.— Саакашвілі повернув долоні і справді з середини виставив правий великий палець, комічно хитався.

Малий пирхнув коротким сміхом, але відразу ж посерйознішав, подивився з недовір’ям по чужих обличчях і вибухнув раптом дитячим нестримним плачем.

— Гу, гу,— загудів Єлень і, сягнувши до кишені, подав Гжесеві іграшку, яку грузин дістав у різдвяній посилці, коли ще лежали в госпіталі під Варшавою, а потім програв у «махнем».

Саакашвілі відвернувся, завів ключиком і, присівши, поставив на власному коліні механічну стрибаючу жабку. Пустив її, закрив долонями, піймав і знов пустив.

Хлопець ще схлипував, ще плакав, але вже щоки в нього порожевіли, веснянки потемніли і щиро починав сміятися. Густлік розставив коліна, пустив його. Дитина ступила пів-кроку вперед, заплескала і витягнула руки.

— Gib mir! Oh, gib mir diesen Frosch![16]

Після цих слів розсміяні навколо обличчя застигли. Іграшка впала з колін Григорія в траву і, лежачи догори животом, щораз повільніше брикала лапами.

Повернув Томаш з товстим окрайцем хліба в одній і судком повним молока в другій руці. Зупинився здивований непорушністю всіх і раптовою тишею. Тільки хлопець не відчував ще зміни ситуації. З рештками сміху на личку дивився на Черешняка, ковтнув слину, очі вилазили йому до їжі й врешті несміливо попросив:

— Milch. Brot.[17]

— Фріц? — запитав Томаш.

— Фріцівський син,— процідив крізь зуби Віхура.

Знов мовчали довгу хвилину. Кожен безсумнівно думав про щось інше, а одночасно всі про одне — про хліб і молоко. Григорій спішно, незручно сховав іграшку до кишені. Врешті Янек, глибоко зітхнувши, викинув з себе одно слово:

— Дитина.

— Дитина,— повторила Лідка з полегшенням, але одночасно як би з недовір’ям, з відтінком запитання в голосі.

Кос узяв з рук Черешняка хліб і подав хлопцеві. Томаш поставив судок на Густліковому коліні.

— Підтримайте йому, пане взводний, бо німець то з повного розплескає.

— Як сказати, щоб пив? — запитала Лідка.

— Trinke,— пояснив Густлік.

— Trinke,— повторила дівчина і, незграбно складаючи слова, запитала: — Wie ist dein name?[18]

У хлопця сміялися очі, їв, запивав і, швидко проковтнувши, чемно відповів:

— Адольф.

— Тьфу, хай йому грець,— вилаявся Віхура.— Гарне ім’я. Ти, малий, а це вмієш: гайгітля!

Хотів підняти долоню у гітлерівському привітанні, але Янек вхопив його за руку й притримав.

— Замовкни, добре?

Тим часом малий продовжував усміхатися, жувати хліб, підняв руку вгору, відповідаючи на привітання. Цей малий жест однак не був грізний, але смішив як рух мавпочки, яка робить перед дзеркалом міну шакала.

Янек пирснув сміхом і розвів руками.

— Радьте, екіпаж, бо я вже не знаю, що робити. Спочатку Черяшняк і корова, а тепер знов цей хлопець. Одержали наказ завтра вечором прибути в штаб армії, шмат дороги перед нами. Що робити?

— В лісі їх не залишиш,— сказав Густлік.

— Машиною у Гданськ і щоб вона негайно повернулася,— порадив Григорій.

— Корову повинен возити? Може, краще відразу до Черешнякової клуні в Студзянках? — розсердився Віхура.— А цього гівнюка до татечка у Берліні?

— Ні, звичайно не до Гданська,— голосно роздумував Кос,— але мусимо когось знайти, щоб віддати. І потім уже повним ходом.

Сказати легко, що треба когось знайти, але у квітні 1945 року важко було знайти заселене село на кошалінській землі. Сонце доходило до півдня, а вони ще волоклися, не в силі когось угледіти. Повільно чалапали гусениці, повільно сунув «Рудий» дорогою між темними, не засіяними полями. На башті біля Густліка і Янека сидів хлопець, якого знайшли, доїдав чергову скибку хліба з муки, яку Віхура привіз до Гданська.