Полум’я вмить охопило сіно й солому в засторонку, перекинулось на дошки. Капітан тихо вилаявся.

— Ані вогника більше, ти, дурний підпалювачу,— пробурмотів, заходячи до хати.

— Я хотів присвітити,— виправдовувався фельдфебель.

Лампу справді не треба було світити, пожежа набирала на силі.

— Вогонь може накликати непроханих гостей. Треба кінчати.

Ці слова капітана стосувалися і солдатів, і полонених, яких фашисти тримали на мушці. Під стіною, прикрашеною оленячими рогами, стояли чотири чоловіки, заклавши руки на потилицю; двоє літніх дядьків у польських тикових мундирах, молодий радянський старшина з правою рукою в гіпсі й на пов’язці. Трохи осторонь ще один у високих шнурованих чоботях, немов збирався на полювання. Біля його ніг лежала вбита жінка.

— Якої дивізії? — запитав по-польському Круммель з сильним німецьким акцентом.

— Ніякої,— відповів вусатий капрал.— Худобу женемо від фронту: корови, коні. - ,

— Де худоба?

— Залишилася позаду.— Вусань знизав плечима.— Ми поїхали дорогу подивитися.

— Він вами командує? — німець показав на радянського старшину.

— Ні. Ми поляки, а він росіянин. Союзник. Разом вечеряли.

— Ти стріляв у німців?

— Ви застукали нас зненацька, не встиг.

— А раніше?

— Бувало всяке.

— Тепер заплатиш за це.

— Діло солдатське.

Побачивши, що німецький офіцер, який говорив по-польському, простягає руку до кобури, капрал схопив зі столу ніж і кинув у парашутиста, що цілився в нього.

Німець зойкнув. Черги двох інших автоматів хльоснули по грудях усіх трьох. Старшина встиг ще ступити крок уперед, вхопив зі стола лампу, але вже не мав сили кинути. Упав, скло тріснуло, й гас темною плямою розтікся по підлозі.

Поранений ножем парашутист сів на лаві, другий став навколішки, розпоров плямисті штани, щоб перев’язати велику рану на стегні.

— Польський собака кусає,— процідив крізь зуби офіцер і мовив до цивільного: — А ти, німець, і твоя дружина німкеня годували це бидло.

— Вони були озброєні,— промовив похмуро чоловік.— Але вбили її ви, а не вони.

— Вона стояла біля вікна. Сліпа куля... Куди подів свою рушницю? Ти ж лісничий — мусив мати.

— Усе пропало під час тієї божевільної евакуації під бомбами, пане офіцере... Ми ледь урятувалися. Не думав, що дружина від німецької кулі...

— Заткни пельку,— спокійно, але гостро урвав його Круммель.— Наказ рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера про евакуацію — то закон. Хто не відійшов за Одер — не німець.

Він підняв пістолета й, дивлячись у пригнічене обличчя чоловіка, старанно прицілився. По довгій хвилині опустив зброю.

— Потім... Будеш провідником і цим хоч трохи спокутуєш провину перед рейхом. Тут недалеко почали будувати в лісі підземний завод. Знаєш?

Лісничий кивнув головою.

— Отже...— офіцер показав рукою на двері.

Солдати вивели лісничого. Круммель притримав за плече Сірника, якого щойно лаяв, і жестом дав дозвіл. Той задоволено виструнчився.

— Слухаюсь!

Фельдфебель, зоставшись сам, узяв кусень холодного м’яса зі столу і, жуючи, оглянув трупи, понишпорив у їхніх кишенях. Не знайшов нічого цікавого, крім чималого хрестика на шиї вусатого капрала. Зірвав, попробував на зуб, чи золото, і, скривившись, сховав до кишені.

Запаливши сірника, кинув на підлогу. Розлитий гас бурхнув яскравим полум’ям. Кілька хвилин тішився, дивлячись як жовті й червоні язики прогризають дошки, як на ніжці стола морщиться олійна фарба, як од жару стає коричневою скатертина.

Потім плюнув, перестрибнув через підвіконня й відбіг до дерев. Надворі ще стояла ніч. Повернувся спиною до вогню, заплющивши очі, глибоко дихав, щоб звикнути до темряви. Несміло обзивалися невчасно збуджені птахи, потріскували охоплені полум’ям колоди, а він прислухався й радів: від часу, коли Адольф Гітлер оголосив війну гнилій Європі, а потім — усьому світу, фельдфебель провадив нелегке, однак приємне життя парашутиста, і ніхто йому не забороняв користуватися сірниками.

Плоска сива хмарка диму після нічної пожежі ледве була видна над лісом, коли Кос, зиркнувши крізь плече на палац Шварцер Форст, наказав Саакашвілі вирушати. Танк посунув уперед і відразу ж за поламаною брамою повернув у бік лісу, щоб найкоротшою дорогою повернути на шосе. В’їхали між деревами на роз’їжджений і вибоїстий тракт. Янек, вихилений з башти, почав кланятися з похмурим виразом обличчя низько нависаючим гілкам і оглянувся назад, чи не видно автомашини.

Віхура замарудив трохи, поки очистив середину кабіни шофера від сіна, а потім сів за кермо, не глянувши навіть у бік Черешняка і його корови.

— Щоб ясла робити в середині бойової машини...— буркнув до Лідки, яка чекала вже з хвилину на сидінні поруч.

Мав намір хоч трохи проїхати по-молодецьки, але не зміг через вибоїни, через коріння, що стирчало щодекілька кроків. Мотор завивав на великих обертах, але тільки через деякий час наздогнали «Рудого», наблизились на відстань тридцяти метрів.

Черешняк присів навпочіпки в кузові, сидів, повернувшись обличчям до заду. В руці тримав мотузку, а на ній перісту корову. Часом з побоюванням споглядав у бік танка, але звідтіль худібку не могли, мабуть, побачити. «Рудий» виїхав на дещо ширший і рівніший відрізок дороги.

— Додай,— сказав Кос, злегка притискаючи ларингофон до горла.

Григорій буркнув, що зрозумів наказ, рефлективно кивнув головою, розігнав.

Услід за танком наддала ходу автомашина, змушуючи корову перейти на рись. Черешняк дивився на неї з щораз більшим непокоєм, врешті забарабанив по даху кабіни.

— Пане капрале! — крикнув, заглядаючи крізь віконце.— Повільніше.

— Мушу, як танк.— Віхура знизав плечима.

— Але корова.

— Яка корова?

— Та, що молоко на сніданок. Не встигає.

Віхура якусь мить не міг зрозуміти, про що йдеться. Врешті помітив мотузку в руці Томаша, вихилився з кабіни і побачив однорогу голову худобини, що бігла за грузовиком. Ледве не лопнув зі сміху. Раз у раз став сигналити, помахав рукою, уповільнив хід.

З танка помітили його знаки, зупинилися. Віхура під’їхав ближче і, вистрибнувши з кабіни, вигнав корову стусанами з-за грузовика, щоб міг її побачити в усій красі. Увесь час знемагаючи від сміху, підбіг до «Рудого» і волав, перекрикуючи гудіння мотора:

— Доповідаю, щоб вільніше, бо корові третя швидкість не включається.

Усміхнувся Густлік з башти, всміхнулася Лідка, яка сиділа у відчинених дверях грузовика.

— Я навіть не бачила, коли прив’язав!

Томаш, зістрибнувши з зеленого кузова, невпевнено всміхнувся, підійшов до корови і заспокоююче чухав її у підшийок. Шарик виліз з танка, гавкнув без злості і весело почав нишпорити серед дерев.

Тільки Косові було не до сміху. Виліз з башти, сів на броню і якусь мить, немов вагався, поки зістрибнув на землю. Попрямував у бік Томаша. Йшов поволі, щораз повільніше, щоб мати час зібратися з думками, підготувати перше слово. Подібно крокують боксери, починаючи важкий раунд.

Став перед Черешняком. Мовчки зміряли один одного очима. Під поглядом командира Томаш втратив рештки впевненості, спробував ще раз усміхнутися, але тільки вишкірив зуби.

— Волочиш її за машиною?

— Волочу.

— Чому?

— Батько йому наказав, щоб відбирав, що німці накрали,— злосно підказав Віхура.

— Думаєш на ній воювати?

— Ні.

— Молоко — то добра річ,— сказав Густлік, намагаючись жартом зняти напруження.— Тільки сідло б здалося.

— Перестаньте. Перестаньте шпигати словами, хай йому...

— Добре, Янеку, не будемо — заспокоїв його Єлень.

— Відв’яжи,— наказав Кос.

— Не прив’язана, я за мотузку тримаю.

— Кинь. Облиш.

— У лісі? Вовки зжеруть.

— Швидше якась частина на гуляш переробить,— буркнув Віхура до Лідки.

— Тут можуть бути вовки? — запитала дівчина.

Уважно глянула поміж дерева. Угорі світили в сонці мідні стовбури сосон. Низом, в тіні, бушував Шарик. Шукаючи лісові запахи, видзвонювали закохані самчики-синички, а в скісних колонах світла вирували сотні комашиної дрібноти.