Роберт замовив каву й почав бесіду з найневдалішої теми:

— Не маєш соромитися. Я враз угадав у тобі новачка. Таких видно одразу. І я попервах ніяковів, та з часом звик. Першого разу навіть знудити може, тому коли ще не встигла поснідати, утримайся. Але це весело, десь за третім разом узвичаїшся, сподобається.

Кров бухнула їй в обличчя. Спершу розгубилася й не могла витиснути з себе ні звуку. Але розгубленість швидко поступилася місцем люті.

— Не збираюся узвичаюватися й отримувати задоволення. І цілком упевнена, за третім разом мені не сподобається особливо. Тому поки не пізно, поміняй столик, я тобі не компаньйон для розваг.

Хлопець, мабуть, звичний до подібної реакції, аніскільки не образився й іти геть не збирався.

— Зовсім не хотів вас скривдити, Лізо. Можливо, й інші причини змусили вас прийти сюди, але, повірте мені, хоч би якими вони були, потребуватимете підтримки. Як мінімум, моральної.

Лізу його слова збентежили, й вона хотіла послати нахабного співбесідника під три чорти з його клятою підтримкою, але раптом злякалася.

Він піде…

Залишить…

Її…

Саму.

Шляхи для відступу відрізано. Його правда. Вибачилася.

У центрі площі, біля помосту, натовп став ущільнюватися. Роберт запропонував поквапитися.

Дійство розпочалося.

Ліза не знала, як поводитися. Стала розглядати підмостя.

Доволі високе, без поруччя. Вільно роздивитися щонайменшу дрібницю. Натовп примовк. Раптово. Усі повернули голови в бік мерії.

Процесія. Мер. Попереду. Офіційний костюм. Стрічка напереваги. Двоє чиновників. Позад нього. Чорні костюми. Якісь папери. Засуджена. Поміж військових. Зовсім молода жінка. Бліде виразне обличчя. Дивиться. Зосереджено під ноги. Людина в чорному. Натовп став гаряче вітати.

Процесія зійшла на поміст, який одразу ж оточили солдати.

Дзвін.

Серед мертвої тиші його ридання лунали хвилин зо п’ять. Мер спустився з ешафоту й зайняв місце в перших рядах. Чиновник виголосив вирок.

Анна Дайсон, послуговуючись надприродними здібностями, спокусила якогось хлопчину, котрий мав нещастя їй сподобатися, а коли він, вчувши лихі жарти, залишив її та став зустрічатися з «порядною» дівчиною, норовила звести зі світу суперницю. Але та вчасно звернулася «куди слід», і звитяжні співробітники Інквізиції викрили прокляту, відновивши всесвітню справедливість. Завдяки Інквізиції сумна історія має щасливий кінець. До того ж у процесі слідства з’ясувалося, що совість засудженої була обтяжена іншими жахливими злочинами, які Інквізиція блискуче розслідувала.

Натовп завмер.

Офіційні особи залишили ешафот.

Барабанний дріб.

Залунав.

Затих.

Засуджена. У центрі. Погляд — углиб натовпу. Дивиться. Туди. Де. Стоїть вона — Ліза. Може… уникає дивитися туди, де стоїть він. Її хлопець. Не посоромився прийти. З новою подружкою. Герої свята.

Ліза мигцем глянула на них. Її занудило.

Кат тягнув паузу, оглядав жертву, розмірковуючи, з чого почати.

Роберт, злегка обійнявши Лізу, нашіптував їй: «Наберися терпіння. Видовище затягнеться».

Засуджена. Продовжує дивитися в її бік, не звертаючи уваги на спектакль, який розігрує кат. Вираз її обличчя змінився, вона стала схожою на собаку на ловах. Що схвилювало її сильніше, ніж останні хвилини власного життя?

Байдужість жертви стала дратувати ката, проте він витлумачив її на свій розсуд. Нарешті. Він знайшов із чого почати.

— Подивіться на це миле створіннячко! — вигукнув, і його обличчя набрало мрійливого виразу. — Втілення невинності! Дівчина чекає, що от-от з’ясується її непричетність. Я й сам готовий повірити. Подивіться, яка вона беззахисна й вродлива. Хіба можна так жорстоко вчинити з милим беззахисним створінням? Ні, й іще раз ні. Може, відпустимо її? Пробачимо?

Він узяв засуджену під руку, повів до сходів.

Натовп завмер. Люди зацікавлено спостерігали, як кат допоміг засудженій спуститися, провів її крізь охоронців, які слухняно розступилися, всередину натовпу. Засуджена знову заглибилася в себе. Лізі полегшало. Вона нарешті змогла зосередитися.

Кат зупинився біля «заледве не згублених коханців». У хлопця на обличчі — огида. Лице його супутниці сіпається. Кат не звернув на це жодної уваги. Він штовхнув засуджену хлопцеві на груди.

— Вона його так любила! — вигукнув він. — Повернімо закоханих одне одному.

У натовпі захихотіли.

— Але я захопився, добродії, піддався мимовільному пориву своєї романтичної душі й забув: юна дівчина поряд із нами ледь не залишила цей прекрасний світ, бо її підштовхувала до обіймів смерті істота, яка ховається під личиною вродливої молодої жінки. Ми не повинні піддаватися почуттям, співгромадяни, не повинні дозволяти дурити себе. Якщо ми будемо милосердними до істот, зовні схожих на людей, — у світі запанують морок і насильство. Владу захоплять монстри, що ховаються під личинами, схожими на наші. Тільки Інквізиція здатна втримати нас від падіння в безодню. Мрію про той день, коли не муситиму винищувати цих тварюк і зможу присвятити себе іншій справі, бо всіх їх буде знищено.

«Оце так красномовство, — подумала Ліза. — Якщо він настільки ж вправний кат, засудженій боятися нічого».

Тим часом оратор перейшов на інше. Він поклав руку в чорній рукавичці на плече хлопця. Той не наважувався відсторонити від себе засуджену, яка байдужно, як лялька, лежала у нього на грудях.

— Цей юнак, як і всі ми, проявивши добросердя та необачність, пригрів на грудях гадюку. Бачимо результат. Хлопець мало не втратив найдорожче. Поряд із ним стоїть така ж молода й невинна дівчина, яка ледь не померла в страшних муках. Тільки її невинність є справжньою. Думаю, вона заслуговує на більшу винагороду, ніж просто спостерігати за покаранням своєї згубниці. Не пропонуватиму їй власноруч виконати вирок. Але є той, хто повинен очиститися в її очах, довівши власну вірність їй і роду людському. До того ж цей чоловік більше за інших має право й обов’язок виконати це, — і кат подивився в обличчя переляканому хлопцеві, який уже збагнув, що за роль йому призначили. Переляк змусив хлопця заклякнути на місці.

І раптом у «невинної» дівчини урвався терпець. Вона відтягла засуджену від свого коханого і, схопивши ту за зап’ястки, звела їх за спиною. Жадібно заглядаючи в катові очі, заходилась благати: «Дозвольте мені зробити це! Ви ж бачите — він не годен. Я впораюся». Розпинателеві її пропозиція видалася кумедною, проте рішення він не змінив, а лише скоригував.

— Ні, вирок мусить виконати чоловік. Жінці не місце на ешафоті, — але, усвідомивши подвійний сенс фрази, виправився, — у ролі ката. Проте, можеш допомогти йому.

Ліза втратила відчуття реальності. Звідки в засудженої ця надлюдська сила витерпіти все? Та раптом пригадала розповідь чиновника про страждання, які засуджені мусять винести у в’язниці.

Кат уже встиг повернутись на ешафот. Добровільна помічниця, тримаючи засуджену за руки, мало не стусанами штовхала жертву на підмостя. За ними плентався новоспечений розпинатель, і з виразу його обличчя можна було подумати, що повісити збираються його. У його ж подружки, навпаки, запал подвоївся. Вона підвела засуджену до ката й чекала подальших вказівок. Той, потай жалкуючи про неможливість передати справу до її рук, роздумував над тим, що Інквізиції не варто нехтувати такою наснагою. Варто потелефонувати їй, а відтак, придивившись до дівулі уважніше, підібрати підходящу роботу.

Боронь Боже, такій до рук утрапити.

Засуджена. Дивиться на неї. З надією.

Лізі стало до крику моторошно.

Роберт, угледівши, куди дивиться засуджена, теж насторожився, проте ненадовго, його увага знову сфокусувалася на ешафоті.

Розпинатель інструктує свого протеже. Той включився в процес. Юну ентузіастку на її посту змінили помічники ката. Тримають засуджену за передпліччя.

Хлопець знімає з неї плаща. Сорочка. Біла. До колін. Роззуває. Вона. Босоніж. На дошках ешафоту. Про що він думає?