— Хай би там як, за тебе… — і простягнув келих до Лізиного. Вона свого різко відсмикнула. На білій скатертині розтеклася червона калюжка. Ліза одним духом, мов би побоюючись, що він устигне договорити тост, випила вино.

— За мертвих не цокаються, — мовила майже докірливо.

Роберт сторопів:

— Лізо, ти поки жива. Усяке може трапитися. Ти ж нічого поганого не зробила. Захисти себе!

— А ти вважаєш, злочини тих, чию смерть ми спостерігали, були серйознішими за мої?

— Божевільна. Як могла дивитися, знаючи, що тебе чекає подібне? Скільки сил на таке треба? — дивився на неї, й очі його тієї хвилини були очима божевільного, який раптом прозрів. Лізу це пройняло.

— Це не з хоробрості, це з відчаю, — відповіла вона.

— Я почуваюся покидьком…

— Але ж ти не зупинишся, не кинеш ходити туди.

Він опустив очі:

— Обіцяти не можу, збрехати боюся. Я й сам до кінця не тямлю, нащо це роблю. Життя нудне… Коли все має трапитися?

Ліза замислилася:

— Не знаю. Вони приїдуть по мене завтра ввечері. Що відбуватиметься далі — гадки не маю. Мене передали до рук Інквізиції. Насправді, ще ніхто офіційно ні до чого не засудив. Але це лише евфемізм.

— От бачиш, звідки ж знаєш, що вони зроблять з тобою? Може, запропонують співпрацю й відпустять? — оптимізм Роберта ніяк не хотів згасати.

Ліза знову всміхнулася:

— Робе, та ніхто мене не дурив, мені все розповіли, запропонували вибір. Від мене не приховують, не буде жодної домовленості. Тож альтернатив не маю.

Проте її слова Роберта не вгамували. Він щиро не хотів втрачати надію:

— Але ж можеш рятуватися втечею, тебе не тримають у в’язниці. Я допоможу, Мері допоможе.

Лізу Робертові слова зворушили, дотепер вона не уявляла, як сильно хлопець до неї прив’язався. Отже, вона щось значила для нього, щось він у ній розгледів, якщо навіть гіпотетично припускав можливість допомоги їй у подібній ситуації.

— Бобі, остигни. Твої слова стають небезпечними. По-перше, це абсурд. Невже не розумієш, мене б не лишили на свободі, якби не були цілковито певними, що я не зможу втекти. Їм необов’язково тримати мене у в’язниці, оскільки це місто, ця країна вже самі по собі в’язниця, принаймні для таких, як я. А знаєш, чого нам коштуватиме однісінький необережний крок? І я не знаю, та навіть подумати боюся. Тому випиймо ще й будьмо реалістами.

Вони засвітили свічки і проговорили ще півночі. Мері так і не подзвонили, сама ж вона не зважилася. Роберт силувався виявити максимум делікатності, Ліза поцінувала його старання, але мотивація Робертової поведінки зайвий раз нагадувала про речі, які вона намагалася забути. Сам же Роберт, здається, до кінця й не повірив у реальність її «перспектив». Проте була йому вдячною, що порятував її від страшної самотності й зосередженості на тому, на чому зосередитися було вкрай необхідно, але не хотілося. Вперше за довгий час Ліза провалилася в сон без кошмарів. Цього разу Роберт уранці терпляче дочекався її пробудження, яке тієї ж миті повернуло їй усвідомлення того, що має відбутися цього дня. Настала хвилина, коли з Робертом треба було прощатися. Мала ще багато справ. Попросила його піти за Мері, а сама сіла писати листи. Спершу написала кілька батькові, один з яких слід буде передати йому в крайньому разі, якщо правда випливе. У інших писала, що закохалася й хоче надовго поїхати. Відсутність дзвінків пояснювала бажанням нарешті подорослішати, а також тим, що її обранець навряд чи буде йому до душі. Боялася одного — Мері, як і у випадку з Робертом, при першому ж натиску розпатякає все. Проте сподівалася, що Роберт утримає її від хибного кроку. Решта листів призначалася нечисленним друзям.

Розмова з Мері виявилася нелюдськи важкою. У дівчини почалася страшна істерика, і Роберту довелося силоміць вивести її на вулицю. Тому Ліза так і не змогла як слід із ним попрощатися. Втім, за неї це зробить лист, який він знайде серед інших. Там Ліза не пошкодувала слів, яких не зуміла сказати йому в очі. Вона знала, спочатку Роберту буде важко, але потім залишиться тільки світло. Він був її надією, що й серед людей, з усіма їхніми недоліками, є ті, хто, врешті-решт, простягне руку союзу проклятих. А це маленький, але шанс.

Ліза лишилася самотою. До вечора доста часу. Намагалася чимось розважитись. Не вдавалося. Від читання нудило. Спробувала малювати. Купу зіпсованого паперу довелося спалити. Ризикнула намалювати автопортрет. Теж невдача. Голова розривалася від болю. Стала прибирати. Вимила вікна, підлогу. Викинула сміття. Витерла пил. Розставила по місцях речі. Порядок. Цвинтарний. Цікаво, що вони роблять із тілами? Хіба це важливо? Хочеться когось ударити. Сильно. Перетрощити посуд. А сенс? Не полегшає. Вигуляти б собаку. Немає собаки. Впала на ліжко.

Наче перед від’їздом. Зібратися. Що ще знадобиться? Питання. Якийсь одяг. Передивилася гардероб. Марно.

Вирішила взяти батькову фотографію. Передумала.

Щось іще має цінність для неї? Ні-чо-го.

Переглянула вміст скриньок. Нічого взяти на пам’ять. Яка пам’ять? Медальйон. Порожній. Батько подарував на повноліття. Вона так і не вклала туди нічого. Його візьме. Все.

Треба посидіти. На дорогу. Почало сутеніти. Заціпеніла. Встигла зібрати якісь необхідні речі, й сиділа, втупившись поглядом у телефон, який сонним скуленим кошеням умостився на колінах. Очікування перетворювалося на тортури. Занудило від нападу страху. Апарат мовчав.

Минуло доволі часу. Перш ніж тишу розітнув дзвінок. Наче струмом вдарило. Підняла слухавку, тієї ж миті поклала.

Усе.

Чекають.

Час іти.

Страх

стиснув горло.

Страх

Простромив тіло.

Тисячею голок.

Тиша.

Зникнути б.

Сховатися під ліжком.

У шафі.

Там,

Де

не знайдуть.

Розчинитися в повітрі.

Сховатися в іншому вимірі.

Їй вдавалося…

Обіцянка.

Вона пообіцяла щось.

Йому.

Що обіцяла?

Мусить йти.

Спуститися донизу.

Що вона обіцяла?

Лише кілька поверхів.

Не пам’ятає.

Сходи.

Повинна згадати.

Сходинки.

Не пам’ятає.

Донизу.

Як там було?

Скільки їх?

Легше спуститися до пекла.

Знайдуть і там.

Треба йти.

Її чекатимуть.

П’ятнадцять хвилин.

Вона не піде.

Спробувала підвестися.

Не змогла.

Що ж буде потім?

Як тепер отак.

Потім — допоможуть.

Зараз теж допоможуть.

Ні.

Не треба!

Вона зможе.

Сходи.

Сходинки.

Двері.

Унизу чекав автомобіль. Двоє чоловіків у чорних пальтах попрямували до неї, мертвою хваткою вчепилися в передпліччя, майже заштовхнули до машини. Зручно вмостившись по обидва боки від неї, затисли між собою. Машина рушила. У просторому салоні на сидіннях навпроти розвалилося ще двоє. Свердлили оцінюючими поглядами.

Дискомфорт.

Певно, не такий, як при звичайному арешті. Про те, як усе відбувається, ходили легенди. І люди, й прокляті нашіптували їх одне одному. Рідко кому щастило побачити на власні очі. Інквізиція та світська влада намагалися діяти тихо, прагнучи не тривожити пересічних громадян. З одного боку, люди почувалися захищеними, з іншого — боялися, оскільки будь-хто міг виявитися «проклятим», забажай Інквізиція тицьнути пальцем у нього. Де пролягає межа між людиною і проклятим, знала тільки Інквізиція, і її співробітники стверджували, межа ця є тонкою.

Якби потрапила до рук світської влади, заштовхали б до зовсім іншої машини і, певно, тієї ж миті посадили на ланцюг — словом, зробили б усе можливе, щоб спаралізувати волю.

Дискомфорт.

Ніколи не думала, що пильний погляд здатен доводити до божевілля.

Хіба не гірший за наручники?

Може, «там» було б легше?

На ланцюгу.

Тієї ж миті усвідомлюєш, де ти.