Залишок вечора вона ділилася гарним настроєм із комендантом, який запросив до себе. Ліза запропонувала продовжити партію, яку вони аналізували, оскільки помітила, що з учорашнього дня фігурки не змінили свого положення. Партія виявилася важкою, але Лізі вдалося провести свого пішака на територію супротивника, обміняти його на ферзя й поставити суперникові мат. Вона відчула, як смак суниці проступив у неї в роті, і всміхнулася до одного із тигрів.

Магда то з’являлася в кімнаті, приносячи чай, то зникала. Ліза спостерегла, як жінка використовує кожен привід, щоб затриматися, вдаючи зацікавлення партією. І вперше звернула увагу на те, якими жадібними очима Магда дивиться на Пола.

Наспівуючи, Ліза повернулася до своєї кімнати. Вона зморилася, але втома була приємною. Двері її кімнати виявилися зачиненими. Ліза хотіла повернутися до комендантських апартаментів, але згадала, що ключ у Магди, й вирушила на пошуки. У коменданта Магди не було. Ліза знайшла її кімнату. Постукала. Ніхто не відповів, але двері були незачиненими. Її охопила цікавість. Вона зайшла. Невелика вітальня. Запах парфумів. Шкатулка. Усе в рожевих і кремових тонах. У Лізи аж дух захопило. Все ідеально. Ідеальний порядок. Чистота. Ідеальна. Ліза відчинила наступні двері. Магда стояла біля вікна, спиною до неї. Палила. Жінка різко обернулася. Ліза чекала всього. Але. Тільки. Не цього. Сльози?

Магда плакала. Ліза зрозуміла — жінка готова вдарити її. Ліза позадкувала.

— Геть звідси.

— Магдо, пробачте мені. Я не хотіла.

Магда несподівано розсміялася:

— Не чекала побачити мене такою?

— Це мене не стосується.

Несподівано, навіть для себе, вона підійшла до Магди й обійняла її. Магда розридалася. Крізь сльози раз у раз проривалися уривки фраз.

Ліза наважилася допомогти:

— Неправда, Магдо, він потребує вас. Просто не каже. Часом людям надто важко говорити про почуття. Іноді — це найважче.

— Ніколи не матиму шансу. Втомилася.

— Маєте найголовніше, Магдо.

Магда здивовано глянула на Лізу.

— Майбутнє. А отже, і шанс, — Ліза подивилася в вікно. — От він, ваш шанс, — вона доказала на місяць.

У погляді Магди подиву побільшало.

— У ніч, коли буде повня, він відчує холод. Страшний холод. Якого ніколи дотепер не відчував. Зігрійте його. Більше не матимете нагоди. Ніколи. А зараз — відчиніть двері моєї кімнати.

Цієї ночі Ліза вперше з моменту переїзду бачила сни, радше, могла їх пригадати. І вперше сни не були жахіттями.

Водний простір.

Неозорий.

Вчиться ходити по воді.

Спотикається. Захлинається. Тоне.

Вода виштовхує її, і вона знову стає на її слизьку поверхню, боячись упасти.

На березі стоїть Ерік.

Спостерігає.

Ліза прокинулася. Ерік сидів на краю ліжка й дивився на неї. Ліза інстинктивно потягнулася до нього, і він обійняв її. Ліза стискала його в обіймах, не помічаючи, як впивається нігтями в його спину. Тоді схаменулася. Вона підхопилася з ліжка й, радіючи, побігла до ванної кімнати, гукнувши Еріку, аби зачекав.

Вони пили на кухні каву. Ліза блазнювала, Ерік підігравав їй. Вони пригадали день знайомства, і Ерік, підсміюючись над своїм сум’яттям, зізнався: ця ситуація — найнесподіваніший момент усієї його практики, хоча досі думав, що надивився всього. Їй стало ніяково від нагадування про тих, хто приїжджав у цей будинок і вже ніколи не залишав його.

Він знав їх усіх.

Він носить у собі спогади про стількох мертвих.

Пам’ятає.

Якими вони були.

Як дихали.

Сміялися.

Дощечка,

на якій пишуть слова,

а відтак витирають.

Або палімпсест.

Батько розповідав їй.

— Про що задумалася? — Еріків голос перервав її думки.

— Думала, Еріку, про те, що ти — палімпсест. На тобі написано стільки імен і стільки ж затерто. І я — лише ім’я, написане на пергаменті твоєї пам’яті тепер, але скоро його також зітруть, і буде інший напис.

Ерік сказав:

— Лізо, немає часу, крім «тепер», як тільки звільнишся від минулого й майбутнього, житимеш, і нічого тобі буде боятися. Оскільки ми вже перейшли до теми наших розмов, перемістімося до бібліотеки й продовжимо бесіду там.

У бібліотеці Ерік усадовив Лізу на диван навпроти себе й дав трохи часу звикнути до зміни обстановки. Коли вона призвичаїлась, сказав:

— Лізо, я ставитиму питання. Ти — спробуєш на них відповідати, навіть якщо видаватимуться не вельми приємними. Згода? Що для тебе означає минуле? Це не допит, тому відповідай, що забажаєш. Навіть якщо думки будуть абсурдними.

Ліза замислилася:

— Минуле — це те, що було. Це камінь, на якому я сиджу.

— Яким було твоє минуле? — продовжив він.

Ліза намагалася пригадати, але нічого значущого не спадало на думку. Міста. Школи. Батько, який жив у власному примарному світі. Інстинктивна ненависть оточуючих. Самотність. Слабкі чоловіки, яких вона любила і які завжди зраджували. Мері, яку вона любила і якою опікувалась, але на яку не могла спертися.

Ліза пригадала свого собаку, який помер багато років тому, але досі жив у її снах. Собака був досить дивним, з кошачим характером — він, може, не вельми любив Лізу, проте значно більше за багатьох людей. Але, напевно, важливішим було те, що Ліза любила свого собаку.

Друзі. У Лізи були друзі. Не всі вони були проклятими, навіть, радше, мало хто з них був нелюдиною. Роберт, який теж став минулим.

Ерік зупинив потік слів:

— Лізо, чому ти не розповідаєш про ініціацію? Адже це також минуле.

Ліза відвернула обличчя:

— Не хочу про це говорити.

Ерік вирішив, що цього разу він не дозволить їй відійти від теми:

— Лізо, чому ти уникаєш говорити про все, що торкається смерті? Адже вчинене цим покидьком із тобою, було гіршим за смерть. Чому ти продовжуєш боятися смерті? Не розумію.

Ліза підвела на нього очі:

— Я забагато про це говорила. Я втомилася про це говорити. Він зробив зі мною це, а відтак викинув помирати, навіть гірше. Можеш собі хоч на хвилину уявити, що це таке? Та всі ваші тортури, порівняно з цим, дрібниця. Біль розриває тебе на шматки, нестерпний, неймовірний. Але й це, можливо, не найгірше, що він зробив зі мною.

— Він примусив любити себе? — продовжив за неї Ерік, боячись, що їй не вистачить сил зізнатися.

— Так. І втік, думаючи, що я нічого не зрозумію і ні про що не знатиму. Уявляєш, Еріку, найкумедніше, людська образа страшніша, за нелюдську. «Людина здатна повернутися навіть на місце злочину, та тільки не туди, де випила приниження отруту».[9] Він принизив мене. Я про все дізнавалася, крок за кроком.> Ішла вовком по його сліду. Досі йду. І допоки це буде так, гарних снів він не бачитиме. Хоча знаю, його сутність, його життя — вже страшне покарання. Та від цього тим, кого він знищив, не легше. Якби Інквізиція заарештувала його, я б прийшла подивитися на його смерть. Хоча смерть для нього — не покарання. І, боюся, — не зупинить. От вам і минуле. Думаєте, я жила? Жили інші. Це вони мали дитинство, юність. Тому ви хочете забрати те, чого не маю. Чому ви не забрали мене тоді, коли я корчилася на підлозі й вила від безумства? Це було б милосердям.

Ерік сів біля неї й узяв її руки у свої, намагаючись зігріти.

Пообідали у вітальні. Магда, розставляючи тарілки, тихо посміхалася і бурмотіла щось; собі під ніс. Вона теж здавалася щасливою. В усі вікна світило сонце й щедро дарувало усім присутнім у кімнаті тепло.

Дім.

Знову має дім.

Почала звикати.

До цього дому.

До цих людей.

Наче…

Це її дім.

А вони — її сім’я.

Наче.

Ілюзія.

Ілюзія життя.

Вони знову гуляли парком, але говорили цього разу про різні дурниці, бігали, кидалися листям і ховалися один від одного за деревами. Ближче до вечора Ерік поїхав додому, а Ліза в бібліотеці заглибилася в читання якогось легкого роману. Незабаром відкинула книжку й стала розмірковувати.