Взолочене сонцем місто гріло руки над вогнищами, щедро осінню розпаленими на кам’яних площах. Величні запахи прощального тепла млостили душі городян добросердям, і ті всміхалися частіше, ніж належало.

Того року осінь не квапилася до вирію. Сонце, передчуваючи тривку зиму, не випускало землю з обіймів, і, здавалося, карусель тепла обертатиметься вічно. Ліза обожнювала осінь. Таку — понад усе. Перекочуючи за щокою м’ятний льодяник й наспівуючи, безтурботно прогулювалася. Серйозних справ не мала, тож, провештавшись магазинами, напросилася до друзів у гості.

Вітрини рясніли останніми новинками сезону, до яких, здавалося, усім було байдуже — літній одяг поки боронив тіло від холоду. «Може, зими цього року й не буде, — подумалось. — Прощавайте, светри й шарфи, більше не муситиму кутати у вас тіло. Прощавайте, безформні кілограми одягу, не обтяжуватимете тіла нескінченні холодні місяці!

Ось цю сукню б купить. Мабуть. Не сьогодні. Ще зважить. Але певно не втримається. Гарна. Хоч і має безглуздий вигляд на манекені, особливо поряд з потворним чорним зимовим пальто. Що воно робить тут? Від чого так недобре, так тривожно?»

Погляд.

Пронизливий.

Різко обернулася.

Незнайомець у темному костюмі.

Прискорила ходу. Чоловік не відступав. Завернула в підворіття. Побігла. На якийсь час пощастило відірватись, але, випірнувши на велелюдну вулицю, побачила: чоловік вже очікує на неї. Дав знак зупинитися. Підійшов. Вручив конверт. Розвернувся. Пішов геть. Упізнала конверт. Зблідла.

Червона печатка.

Квіти лілеї.

Хрест посередині.

Інквізиція викликає в Надзвичайний трибунал. Її.

Озирнулася. Запхала листа до кишені.

Додому!

Усі витріщаються.

Кому ти потрібний?

Перехожі озираються.

Нікому ти не потрібен!

Усім до тебе байдуже.

Заледве переступивши поріг, кинулася на кухню, витягла з холодильника пляшку батькового віскі, налила півсклянки.

Кілька великих ковтків. Сіла на табурет. Відкрила листа.

Розпорядження.

Упродовж двадцяти чотирьох годин.

Кабінет 516.

Початок миролюбний. Могли прийти вночі.

Сподівалася, ніколи того не трапиться.

Завжди знала — трапиться.

Цього не мало трапитись!

З нею.

З ким завгодно…

Окрім…

неї.

Це…

Не…

Її…

Доля.

Не її Смерть.

Нарешті.

Інквізиція поставила крапку. У довгій грі. У кота-мишки. Вона втомилася.

Лють.

Шаліє.

Під шкірою.

Сліпа.

Первісна.

Лють.

Відчай.

Вижити!

Як вони сміють?

Відбирати право на існування? У неї.

Мовчання.

Відповідати на питання ніхто не збирався. Світ рікою тік у майбутнє байдужий, холодний, безжальний.

2. Dies lrae[1]

Треба щось робити.

Треба

щось

робити.

Робити щось. Треба.

Боротися!

Вона не дозволить їм заввиграшки вбити її. Допомога. Попросити про допомогу. Кого? Хто здатен допомогти? Їй. Зараз.

Бог!

Бог.

Бог?

Hi!

Сміх.

Тільки не Він. Не допомагає. Таким. Як. Вона. Не допоміг. Їй. Тоді. Прокляв її. Й усіх подібних до неї. Марно просила. Марно благала. Тоді. Не пожалів її. Не зглянувся.

Марно стукала в зачинені брами неба. Як там було? «Коли не прийдеш до Бога — Його ніколи немає вдома».[2] Марно просила про допомогу. Не почули. Не допомогли. Ні. Гірше. Почули. Усе він чує. Та не допомогли. Не зволили. Не вважали за потрібне. Просила не бути такою. Не робити цього з нею. Зупинити все. Не допомогли тоді — не допоможуть і тепер. Він віддав її вовкам. Богам з нелюдськими обличчями. Бог-ворон. Бог-вовк. Боги в масках. Вони теж не допоможуть. Віддав її іншому світу, іншому небу.

Йде полем, що рясніє червоними й блакитними квітами. Туди — у далечінь. Безкінечною дорогою. Де схід? Десь там у пшениці на жердині сидить бог-ворон. Де південь? Не може відшукати його. Де захід? Пшениця пароститься, вивищується над нею, вона проштовхується крізь жнива, бо голос кличе, голос шукає її. Де північ? Живе тіло неба, її тіло, нелюдський голос розриває, з-під пальців сльозиться кров — блакитна кров неба й червона кров тих, які не знайшли бога-ворона серед зерен, що, падаючи у небо, проростали дощем. Бо не було бога-ворона серед зерен і не було його серед колосся, а був у кожній зернині, й ті, що не знайшли його, не прийшли на голос й не прозріли усередину себе, й не проросли усередину неба — були приреченими.

Вибух.

Вибухнуло.

У небі?

Небо?

Сонце?

Закинула голову.

У жирандолі перегоріла лампа.

Де твій Бог?

Ні, не так.

Вибухнула.

Спочатку одна.

Де твій Бог?

Потім інша.

Де Він?

Дивилася, як одна по одній вибухають у жирандолі лампи, вкидаючи кімнату в темряву. Нічого особливого.

Писати Богові марно. Те, що відбувається, Його цілком влаштовує. Він на боці Інквізиції. Його все влаштовує. Не треба турбувати Бога. Він втомився. Хай відпочине.

Стала наспівувати колискову. Пошепки.

Батькові подзвонити?

Ні. Не йому. Він не повинен нічого знати. Тільки не він. Має слабке серце. Не переживе. Батьковим друзям?

Ні, невдала ідея. Розкажуть батькові.

Вона також має друзів.

Гарних.

Надійних.

Впливових.

Допоможуть. Не відмовлять. Усе буде добре.

Обов’язково…

Вона сиділа на підлозі.

Коробка. Наповнена. Речами. Чужими. Речі більше їй не належать. Купа непотребу.

Ця листівка — подарунок на день народження. У сміття.

Ця фігурка, така гладка на дотик, — на Новий рік.

Годинник презентували друзі. Коли школу закінчила. У сміття.

Боляче.

Боляче?

Хіба відчувають мертві біль? Боляче живим. Мертві? Хто вони? Ті, кого живі викреслили з життя? Бути мертвим добре чи погано? Погано чи добре? Як таке трапилось?

Друзі? Друзів майже не лишилося. У неї. Тепер. Одні викреслили її з життя. Свого. Інших — викреслила вона. Зі свого життя. А чи є з чого викреслювати?

Гіркота розтікається венами густим солодкавим чорним соком.

Її випхали за двері. Спотворені страхом і зневагою людські обличчя. Жодної людської риси. Іди. Швидше забирайся геть. Думки полум’ям свічки випалені на стінах підземелля. Темрява. Страх. Де воно ховалося? Раніше. Раніше все інакше було.

Дурила себе. Ілюзія людського життя. Нормального існування. Бачила лише те, що прагнула бачити. Але були інші. Інші?

Скрушно хитали головами. Обіцяли зробити все можливе. Але. В очах, ні — у повітрі, що їх оточує, — бажання виштовхнути її. Зачинити двері. На всі замки. Не бачити. Її. Більше.

Чекали.

Хвилини.

Коли вона піде.

Щоб.

Обкурити ладаном стіни.

Молитися. Молитися. Молитися…

Своїм нікчемним богам.

Щоб вони стерли клеймо нещасть та небезпек — бруд, що вона занесла до їхніх помешкань.

Ми подзвонимо тобі.

Обов’язково подзвонимо.

Та вона знала правду.

Вони хотіли…

Викреслити її телефон із записників.

Ні. Краще — видерти листок з її іменем і спалити.

Руки.

Попіл.

Розтерти.

Ретельно.

Між тремтячими пальцями.

Вимити руки.

Зачекайте.

Будь ласка.

Зачекайте.

Не треба.

Я жива.

Ще.

Не треба.

Для кого вона була ще живою?