— Та ми так незграбно вибріхувалися, тільки дурень не здогадався б, — спробувала порятувати ситуацію.

На щастя, Роберт не взявся аналізувати її слова, а спробував розрядити атмосферу, наливши в келихи вина.

— Дивилися ми не спектакль, ну, не зовсім спектакль. Нічого такого. Дарма так реагуєш. Певно, цікавість гризе, а піти подивитися сили забракло, от і лютуєшся. Наступного разу тебе з собою візьмемо.

— Наступного разу? — не повірила собі Мері. — Ти збираєшся це продовжувати?

— Так, — разом відповіли Ліза та Роберт.

— Ти дитина, — посміхнувся Роберт, — тобі ще рано на таке дивитися.

— Дитина? А спитай у цієї… що її спонукає це робити, спитай у неї. Вона не розповідала?

Ліза підняла на Мері очі:

— Мері, люба, стули писок, бо я тобі його так стулю, ти мене знаєш…

Мері зблідла й стрепенулася.

— Ви дивитеся, як убивають людей, ти така сама, як вони, — Мері стала плакати гірко й невтішно, як зазвичай у таких ситуаціях.

Роберт кинувся її заспокоювати:

— Мері, вони не люди. Ми ж убиваємо оскаженілого вовка, коли кидається на людину. Це — самооборона. Мусять платити за свої злочини. Мертві, вони більше не становлять небезпеки. Жоден не має права порушувати межі між нашим світом й потойбіччям, а їхня природа є такою. Тому хто не може втриматися — платить життям. Вони приносять звідти зло, а відтак це зло виливається на нас. Колись ти вийдеш заміж, матимеш діти… Як за себе не хвилюєшся, подумай про них. Вони мають право жити в безпечному світі.

— А прокляті не мають права жити в цьому світі? — не втрималася Мері, проігнорувавши погляди, які Ліза кидала на неї.

— А хто заважає? Не чини зла, й тебе не чіпатимуть. Їх убивають за злочини.

— Упевнений у цьому? — не стрималася Ліза.

— Абсолютно.

— Це ти в журналах вичитав чи радіо наслухався? — поцікавилася Мері.

— Ні… — заперечив Роберт.

— Це він катів наслухався, вони щоразу такі чудові політінформації влаштовують, газет читати не треба, — втрутилася Ліза.

Роберт став схожим на зацьковану тварину:

— І слухати нікого не треба. Й так зрозуміло. А ви що, з тих, хто їх захищає?

— Номер телефону дати? Подзвониш «куди слід». Можу пошукати телефон Інквізиції, десь маю, — Ліза стала копирсатися в шухлядах столу, — хтось із проклятих тобі щось погане зробив?

Роберт замислився. Він длубався у пам’яті, намагаючись пригадати, але нічого путнього на думку не спало, тож дещо розгублено відповів:

— Зовсім ні.

— А того, що вони мені зробили, більш ніж задосить, для ненависті, але, повір, я пішла дивитися з іншої причини. І вступати до організації із захисту проклятих мені не треба, щоб зрозуміти: ставлення до них не є настільки справедливим, як намагаються подати. Все. Закрили тему. Поговорімо про приємніше. За що питимемо? — Ліза підняла келих, і атмосфера потроху стала прояснюватися, але від попередніх веселощів сліду не лишилося.

Наступної ночі Роберт знову не ночував вдома. Мері вдалося те, що не вдалося Лізі, — не напитися до чортиків. Вона була життєрадісною, симпатичною, і, на відміну від Лізи, мала майбутнє. Поки що. Тому Ліза доклала максимум зусиль, аби Мері та Роберт пішли від неї разом.

П’ятничним ранком Роберт наполегливо видзвонював у двері. Ліза, ледь накинувши халат, побігла відчиняти. Вона не сподівалася побачити Роберта нестямно щасливим. Він підхопив її на руки, закружляв. Нарешті опустив на землю і звелів поквапитися.

Ліза задумливо дивилася на Роберта, не розуміючи, чому він, такий радісний і задоволений, все одно їде з нею.

— Думала, що ти не супроводжуватимеш мене цього разу — запитально вдивляючись йому в очі, почала розмову.

— Чому? Збиралися подивитися на це, домовились. Що змінилося? — Роберт був украй здивованим.

— А ваші стосунки з Мері? Ти такий щасливий? Нащо тобі тепер цей бруд?

— А що мають змінити мої стосунки з твоєю подругою? Чому я маю собі відмовляти в задоволенні? Тільки тому, що цілу ніч трахав гарненьку дівку? Вибач, не хотів так про неї.

— Не хотів так про неї зі мною? Бо вона моя подруга? Але ти так думаєш. І про мене також?

— Послухай-но, я провів з нею одненьку ніч. Може, згодом інакшу гадку матиму. Про тебе так не думаю й ніколи не думатиму. Ти — інше.

— У тебе приводу не буде так про мене думати. І часу. Гаразд, — нарешті вгамувалася Ліза, — даруй, я нервую, нелегко дивитися на це твоїми очима, ставитися до цього, як до забави.

— Звикнеш. І, Лізо, не треба скидати до однієї купи Мері й усе це. Це в мене з тобою, а те — з нею, — сказав Роберт, спробувавши обійняти Лізу. — Не припиняю дивуватися тобі, така дивна істота. Стався до всього легше. Кажу тобі, звикнеш, — і він погладив її по голові.

Лізу вперше з часу суду назвали істотою, і хоча Робертові слова не викликали в ній образи, все одно це був укол, нагадування. І, зрештою, вона, здається, переоцінювала Роберта — він був людиною, милою, непоганою, але людиною. Ліза скривилася:

— Не звикну, Роберте. Потім утямиш, — на очах виступили сльози.

Роберт, нічого не розуміючи, став утішати її. Цієї хвилини вона нагадала йому молодшу сестру, його серце стиснулося й сповнилося світлом.

І знову площа.

Людей значно більше.

Аніж першого разу.

Уже не лихоманить, як вперше. Вона навіть заспокоїлася.

Так буває, коли готуєшся до стрибка з величезної висоти, а стрибнув — не страшно. Наче. Так і має. Бути.

Поряд — Роберт.

Не той.

Чужий їй чоловік.

Котрий супроводжував її першого разу.

Близький.

Майже друг.

Співучасник.

Якщо і наступного разу так буде — все непогано.)

Якщо вдасться заспокоїтися. Коли відбуватиметься з нею.

Але

там — Роберта не буде.

Страх стін. Зсуваються, тиснуть. Поволі. По міліметру. У ритмі секундної стрілки. Клятий годинник. Коли припинить цокати?

Знову. Підземелля. Де. Низька стеля. Напівкруглі склепіння. Класична катівня.

Хтось із сусідів штовхнув її. Добридень, реальносте.

Вони задалеко від сцени. Але видко непогано. Не так добре. Як. Першого разу. Але.

Підходити ближче бажання не виникає. Не те, щоби вона не бачила гільйотини. Бачила. На малюнках. Проте. «Живцем» вражає. Величезна. Така. До огиди. Продумана.

Перші п’ять хвилин.

Не могла. Відірвати погляду. Від.

Скошеного леза. Над. Натюрмортом.

Усе.

Так просто. Внизу — майже лікарняне ліжко. Ремені. Замість подушки — дерев’яна колода з заглибиною для шиї, верхня половина відкинута. Майже мирна картина — лікарняне ліжко чекає на пацієнта. Тільки. Царина не терапії. А. Анатомії. Хтозна, можливо, це твоє найближче майбутнє?

Опік страху.

Це швидко, швидко, миттєво.

Варварське лезо допоки мирно висить у хмарах, гарантуючи неминучу смерть.

Пройшла. Крізь натовп. Піднялася. Сходинками. Підійшла. До дошки. Поволі. Опустилась. Лягла. Горілиць.

Щось таке заспокійливе в танці світла осіннього сонця на лезі. Сонце з відчуттям усеохопної любові освітлює ешафот і натовп. Так само, як і все інше. Живе. Та. Не живе. Сонце милосердне. Їй майже добре. Спокійно. Як дитині. У колисці.

Лезо. Серед хмар і сонця. Вже не лякає. Воно — лише частина. Безтурботного неба.

От воно, життя. Такого дня помирати гарно. Напевно. У неї сонця не буде. Хоча. Хто знає? Хтось знав.

Але не вона.

Роберт штурхнув її. Йому набридло дивитися на її заціпеніння. Вона вже й справді жалкувала, що не може зійти на поміст і розглянути гільйотину зблизька. Вона була до цього майже готовою. Це видається надто простим — підставити шию під ніж, померти за мить.

Не чекати завтрашнього дня, коли по неї прийдуть, щоб відвести туди, куди йти не хочеться.

Нудота підступила до горла. Знову. Страх і невідомість на одній шальці терезів, на другій переверненим знаком рівності машина з лезом — визначеність. Не її — чужа. Втім, ще встигнеш спробувати. Тобі нададуть можливість зійти на ешафот. Цього в тебе ніхто не відбере. Можливо, там стоятиме така сама машина для відокремлення (просте, майже красиве слово) голови (паскудне поєднання, проте звучання все ще доволі мелодійне).