Слідчий устав з-за столу й підійшов до Лізи збоку. Повернув стілець так, щоб вона опинилася до нього обличчям. Став пильно дивитися в очі. Її погляд став абсолютно бездумним. Слідчий навідліт закотив їй ляпас. У Лізи хлинула носом кров, на очі навернулися сльози. Він погукав охоронців, які чатували за дверима, кивнув. Лізі зупинили кров і, підхопивши під руки, потягнули в інший кінець коридору.

Спустившись сходами вниз на підвальний поверх, вони завели її в фанеровану кахлями кімнату, посеред якої стояла велика дубова лава. Охоронці стягнули з неї одяг і зав’язали очі. Намагалася захищатися, проте охоронці не звертали на супротив жодної уваги. Вони вклали її на лаву ниць, припнули шкіряними ременями. Тихо ковтаючи сльози, Ліза приготувалася до ударів, проте болю не відчула. Вона чекала. Охоронці пішли кудись.

Очікування затягувалося й було тяжчим за біль. Нарешті пролунали кроки. Заціпеніла в очікуванні. Хвиля крижаної води обпалила тіло. Перехопило дух. За цим — пауза. Процедура повторилася двічі. Її відв’язали й витерли. Дозволили одягнутися. Відтак відвели назад, всадовили на стілець. Перш ніж піти, охоронці, скоряючись кивку слідчого, зв’язали їй за спиною руки.

— Я попередив, а ви виявились нетямущою. Мав на увазі всі без виключення жарти. Не послухалися. Наступного разу буде гірше. Я давно вже попереджав керівництво, тут надто поблажливо ставляться до ув’язнених, проте мене не слухають. Але на своїй території можу робити те, що вважаю за потрібне. Так от, ви на 150 % будете присутні й співпрацюватимете, інакше потрапите до такого пекла, що нетерпляче чекатимете дня страти. Питання перше — коли у вас уперше проявилися надприродні здібності?

Ліза замислилася. Дихання ще не врівноважилось, і вона не могла зосередитися.

— Не пам’ятаю, напевно, в дитинстві.

— Не хочу чути «напевно», «ніби».

— Я не можу пригадати, не можу сконцентруватися, думати не можу нормально, — спалахнула вона.

Погляд слідчого скрижанів:

— Вам допомогти?

У Лізи знову почалася кровотеча. Кров заливала одяг, а вона не могла ані зупинити, ані витерти її. Почула, що двері відчиняються, і стрепенулася, здогадуючись, що слідчий виконує обіцянку. У неї вирвалося:

— Не треба, будь ласка, не треба.

Інстинктивно заплющила очі. Їй закинули голову, й стали обережно витирати носовичком кров. Відчувши дотики пальців до свого обличчя, Ліза впізнала руки й розплющила очі. Ерік. Коли кров вдалося зупинити, він став розв’язувати їй руки. Слідчому ввірвався терпець:

— Пане Старку, залиште, будь ласка, мій кабінет. Я чиню допит, не заважайте мені виконувати мої обов’язки. Завтра на столі Магістра лежатиме доповідна про вашу непрофесійну поведінку.

— Лежатиме, жодного сумніву не маю, пане інквізиторе дев’ятого рангу, — Ерік посміхнувся, — і лежатиме вона поряд з детальним звітом інквізитора вищого рангу, що аргументуватиме необхідність відсторонення вас від посади, підкріплена рекомендаціями п'яти-шести членів вищої ради Інквізиції. Ви мене знаєте, для вас ця історія взагалі може скінчитися засланням. Доручаючи вам цю справу, Магістр сподівався на прояв геть інших граней вашого таланту. Я від початку заперечував проти вашого призначення, знаючи про вас маловідомі решті факти, тому й вирішив проконтролювати особисто. Не чекав, що ви зайдете аж так далеко. А тепер, як вищий за званням, наказую вам залишити приміщення. Я продовжу допит власноруч, — і він звернувся до охоронців: — Проведіть пана інквізитора до його машини.

Слідчий нарешті підкорився. Ліза не знала, як реагувати. Стала масажувати зап'ястки, намагаючись повернути їм чутливість, і поступово приходила до тями. Все це могло бути старанно розіграним спектаклем, Deus ех machyna,[6] проте могло виявитися й правдою. Головне — кошмар припинився. І зрештою, навіщо їм так усе ускладнювати, якщо вона вже пішла з Еріком на контакт? Рано чи пізно Ліза все одно б розкрилася, Ерік не міг цього не розуміти. Вона подивилася на нього й спитала:

— Що розповісти пану слідчому?

Ліза спостерегла, як напруга змінює вираз Ерікового обличчя. Коротким поглядом він відіслав стенографістку й охоронців. Відтак звернувся до неї:

— Ходімо до кімнати. Вам треба відпочити. На сьогодні допит закінчено. На жаль, тільки на сьогодні. Я, знову ж таки, на жаль, не зможу вас від цього захистити. Але обіцяю, подібного більше не трапиться.

Ліза всміхнулася:

— У цьому вам допоможе пан інквізитор вищого рангу?

Напруга на Еріковому обличчі зросла:

— Не хотілося вам говорити, Лізо, але доведеться. Інквізитор вищого рангу — це не мій знайомий, я мав на увазі себе. Сподіваюся, цей факт не зіпсує наших стосунків остаточно.

Лізу обпалив здогад:

— Ви не психоаналітик, чи не так? Але на психології та теорії психоаналізу ви знаєтеся…

— Ні, Лізо, я й справді працюю тут психоаналітиком.

— Але навіщо тримати на цій посаді інквізитора вищого рангу?

Ерік усміхнувся:

— А мене тут ніхто не тримає. Просив призначити мене сюди. Ходімо.

Ерік допоміг Лізі дійти до її кімнати і дочекався, поки вона висушить мокре волосся та, перевдягнувшись в піжаму, ляже в ліжко. Потім приніс їй гарячого чаю з м’ятою, а сам присів на краєчок ліжка.

— Я навмисне лишився, бо мав проконтролювати ситуацію. Мене відволікли, й я не встиг їм перешкодити. Коли Магда мене покликала, було вже запізно.

— Чому таку людину призначено для слідства? Я ж не чинила опору, нормальним ставленням вони б досягли значно більшого. Навіщо?

Ерік подивився їй у вічі:

— Це моя провина, Лізо. Розумієте, зазвичай цю людину призначають, коли справи йдуть украй кепсько.

— Як це? — не зрозуміла вона.

— Лізо, чи часто ви спілкувалися з собі подібними?

Ліза задумалася:

— Напевно, не дуже, але розумію, до чого ви ведете.

— Часом, коли ситуація заходила в безвихідь, застосовували силу — навіть я в цих випадках не бачив альтернативи. Сила у відповідь. Йому вдавалося вирішити багато проблем. І всі заплющували очі на те, якими методами він добивався результату. Вас настільки боялися, що вирішили віддати йому відразу. Щоб напевно. Я їх майже відрадив. Магістр контролює судові справи вкрай рідко, в особливих випадках, вашу справу він контролює особисто й ні на мить не випускає з поля зору. Я навіть не був здивований, коли ранком він зателефонував мені. Мабуть, я був недостатньо обережним і він зрозумів, що ви не йдете на контакт. Спілкуючись із ним, навіть я не завжди можу захиститися, так він уміє повести розмову й витягти потрібну інформацію. Він ухвалив рішення вдатися до крайніх заходів й прислав цю погань. Пробачте мені, Лізо, я не хотів, щоб вам завдали болю.

Тамуючи надію, вона подивилася на Еріка:

— Але чому ви думаєте, що тепер вам вдасться його переконати?

— Тепер — вдасться. Та він і сам зрозуміє, що така тактика нікому не буде корисною. Потребують інформації, а не ваших страждань.

— Еріку, єдиного не можу втямити. Чому Магістр займається моєю справою особисто? Чому ви сказали, що вони мене бояться? Що я їм можу заподіяти?

Ерік подивився на неї похмурим поглядом:

— Я не можу вам цього сказати. Добраніч.

Ліза прокинулася.

Тривога. Сильна.

Кілька секунд по пробудженню здавались мирними.

Відчуття.

Трапилося.

Щось.

Погане.

Згадала!

Болить голова, наче сови в ній ночували. Це не найгірше. Біль від удару минув. Якимсь дивом примудрилася навіть не застудитись.

Імунітет. Воля. Сильна воля. Воля до життя.

Збіса жити хотілося саме тепер, коли вирок було виголошено й розтлумачено. Може, воно й справді не так погано, не так страшно? Мабуть, думка про те, що це буде машина, була страшнішою, ніж коли це буде майже людська рука. Одне й те саме лезо розтинаюче. Єдине, машина не помилялася, хоча це теж суперечливе питання. Людині ж властиво робити помилки. Краще про це не думати. Біль! Біль, хай би що там писали й говорили, буде неодмінно. Але не тільки він викликав страх, доводив до безумства. Величезне «не хочу». Знову питання: як це буде? Все одно насправді не відомо. Були варіанти, старанно вичитані. Залишалося чекати.