— Так.

Ліза продовжила допит:

— Коли вони ухвалювали мій вирок, ти також підписав його?

Запала тиша. Ерік мовив:

— Лізо, я відповім на твоє питання, але спершу вислухай притчу, добре?

Ліза посміхнулася:

— Маю вибір?

— Вибір маємо завжди, але не отримаєш відповіді на своє питання.

— Отже, насправді не маю. Уважно слухаю.

Ерік, дивлячись у небо, трохи помовчав і розпочав:

— Один чоловік утікав від тигра. Хижак майже наздогнав його біля краю прірви. Прірва лякала чоловіка, але страх перед тигром переважив, і він кинувся вниз. Проте, — його хрипкий голос набув заспокійливих низьких

інтонацій, і Ліза радше насолоджувалася його тембром, аніж слухала притчу, — останньої миті чоловік устиг ухопитися за лозу й повис над прірвою. Глянувши униз, побачив там іншого тигра, який на нього чигав. Тоді чоловік вирішив не рухатися ані вниз, ані вгору, а перечекати небезпеку на лозі. Згодом він помітив, що дві миші гризуть корінь і зрозумів: порятунку немає. І тут зауважив на краю скелі, просто біля вуст, велику суницю. Він схопив її губами, смак і запах суниці наповнили його, і смерть перестала для нього мати значення… — Ерік замовк. — Лізо, спробуй жити в злагоді хоча б із собою. Хоч іноді. Неважливо, хто підписав твій вирок, має вагу лише твій страх. Повір мені, вони насправді нічого не можуть із тобою зробити, ніхто не може. Бо те, чим ти є, ніхто не зможе в тебе відібрати. Саме це ти боїшся втратити більше, ніж життя. Учора ввечері ти продемонструвала це. «Порожнеча ймовірніша й гірша за пекло»[7] — думаю, ти пам’ятаєш ці слова. Йди до світла, і ніхто не зможе зав’язати тобі очі. Спробуй хоч подеколи відчувати смак суниці в роті. Тепер відповім на твоє питання, якщо все ще потребуєш знати. Мій підпис на вироку відсутній. Вирок підписують тільки ті з Трибуналу, хто проголосував «за». Але решта дванадцять підписів там є, тож відсутність одного не відіграє жодної ролі. І те, що я проголосував проти, теж нічого не змінює. Я так само відповідальний, як і решта. І нічим не кращий за них. Адже я нічого не зробив, щоб перешкодити цьому. Отже — також винен. Тому єдине, що можу зробити, бути тут поряд до останнього дня і спробувати допомогти тобі усвідомити деякі речі. Не можу змінити обставин. Не можу пояснити, чому з тобою зроблять, що зроблять. Насправді цьому немає жодних пояснень. Я можу лише допомогти тобі змінити до цього ставлення, якщо захочеш допомогти мені.

Ерік устав, обтрусив одяг від листя й трави і, не чекаючи на Лізу, пішов геть.

Ліза повернулася у дім. Прогулянковий настрій зник. Коли вона зайшла до холу, інквізитор на вході навіть не підняв на неї очей. До вечері лишалося вдоста часу, який треба було якось згаяти. Довго затримуватися у холі бажання не виникало, як і повертатися до кімнати, тож піднялася до бібліотеки.

Книги. Вона любила книги. Любила? Вона вже думає про себе у минулому часі. Наче про когось іншого. Так говорять про мертвих — у минулому часі. Час. Що це? Може, його не існує?

Час — це те, у що ми віримо.

Батько.

Любив говорити так.

Любив?

От уже й про нього вона думає у минулому часі.

Наче його вже немає живого.

То хто ж для кого помер?

Може, мертві так само дивляться на живих?

З дзеркального потойбіччя.

І вірять у те, що вони живі.

І в те, що живі мертві.

Обіцянка.

Вона також у якийсь спосіб пов’язана з мертвими?

З огляду на те, в якому місці вона її дала, обіцянка не може бути пов’язаною з живими.

Як казав батько?

Час — це те, у що ми віримо.

Може, й життя це теж «те, у що ми віримо»?

Може, ми просто віримо в те, що живі?

Може, ми просто віримо у те, що хтось помер?

Як далі?

Ліза підійшла до полиць і відшукала книжку, яку Ерік порадив перечитати. Вона любила вірші цієї людини. Що з ним урешті-решт сталося? Одного дня він просто зник. Щезли його книги, і більше жодного звуку не було про нього. Чи живий він? Чи був людиною? Чому його книга тут? Ліза погортала сторінки, прагнучи відшукати відповіді.

Минулий час.

Мертві.

Як це пов’язано?

Минулий час.

Як батько вчив уявляти час?

Стаєш і уявляєш, що ти на лінії.

Батько навіть малював ту лінію на землі. Для наочності.

Ти — центр.

Те, що позаду тебе, — минуле.

Те, що перед тобою, — майбутнє?

Чи мають мертві майбутнє?

Питання.

Як казав Ерік?

Важливим є рух.

Лінія.

Вона — центр.

Ліза підняла руки.

Як у дитинстві.

Хрест,

Чотири сторони світу.

Вона мусить пригадати.

Вона повинна зрозуміти.

Тоді згадає.

І виконає обіцянку.

Ліза сіла на диван. Папір. Їй потрібен папір. І ручка.

Видива.

Вона назве це так. Що там було? Як саме звучали питання? Чотири питання, що повторювались у видивах. Чотири сторони світу. Кожного разу називала їх у різній послідовності.

Спочатку було поле.

Як там було?

Вона мусить згадати.

Чому поле?

Про що це все?

Відтак було місто й затемнення сонця.

Потім — цвинтар.

Три місця — три комбінації знаків. Поле. Місто. Цвинтар. Три видива. Чотири сторони світу. Треба встигнути. Треба зрозуміти. Три помножити на чотири — дванадцять. Дванадцять місяців. Дванадцять знаків. Зодіак.

Ні, не так.

Щось не так.

Вона відчувала це.

Бракувало чогось.

Вона знову підвелась і стала посередині бібліотеки.

Вона — центр.

Ліза заплющила очі.

Широко розкинула руки.

Позаду — минуле.

Попереду — майбутнє.

А якщо навпаки?

Майбутнє — позаду.

Минуле — попереду.

Тоді смерть — позаду.

Попереду — народження.

Чогось бракує.

Ні, не так.

Треба подивитись на ситуацію з іншого боку.

З іншого боку?

Як?

А якщо не множити?

А якщо це співвідношення?

Чотири сторони світу.

Схід.

Південь.

Захід.

Північ.

От як воно було.

Першого разу.

У полі.

Поле.

Місто.

Цвинтар.

Хрест.

Їх також має бути чотири.

Поле — схід.

Рух уверх.

Народження.

Усе.

Вона втомилася.

Вона подумає про це потім.

Ліза розшукала Магду і попросила у неї папір і ручку. Магда принесла їй нотатник, і Ліза зробила перший запис:

Поле.

Схід. Південь. Захід. Північ.

Увечері Лізу завели до вже знайомого кабінету. В обстановці мало що змінилося. Окрім чоловіка за столом. На противагу попередньому, його обличчя цілком нагадувало людське. Він потирав руки, мабуть, затерплі від писання. Побачивши Лізу, чоловік одразу встав, запропонував сісти, поставив на стіл невеличкий диктофон. Ліза нарешті помітила відсутність стенографістки. Слідчий увімкнув диктофон. Перше питання було таким самим, як і у попередника, але поставив він його таким тоном, що у Лізи враз виникло бажання дати вичерпну відповідь. За жарти ніхто не погрожував покаранням, тому на поставлені питання відповідала з легкістю. Чоловік навпроти здався Лізі доволі розумним, мав гарні манери, що допомогло розслабитися й захопитись розповіддю. Тим паче, що співбесідник виявив жваву зацікавленість до її історій, подеколи сам жартував і щиро сміявся у відповідь на її дотепи. Проте в слушний момент його увага максимально загострювалась, і, здавалося, він увесь перетворювався на одне величезне вухо. Час першого допиту слідчий присвятив спогадам про Лізине життя, причому його цікавила кожна деталь, він просив розповідати про все, навіть якщо їй щось видаватиметься незначним. Раз у раз слідчий робив позначки на аркуші паперу. Кілька разів натискав на кнопку і просив принести їм чаю з печивом, що моментами створювало ілюзію не допиту, а дружної розмови. Наприкінці він подякував Лізі за співпрацю і попрощався з нею до наступного дня.