Бо ніхто не навчив

жити.

Так, щоб не боятися

смерті.

Бідний тато. Теж не навчив жити. Тільки виживати. Та й виживати не навчив. Просто ховав її. Навчив страху. Вона ж була сміливою. Колись. Коли вона стала боязкою? Коли?

Сніг. Вона на снігу. Лежить. Очима втупилася в небо. Добре. Невимовно добре. Нічого не відчуває. Більше. Її не існує. Небо. Стан невагомості. Відчуття снігу й білого кольору. Більше не відчуває. Ударів ногами, які сиплються зусібіч. Є небо. Є вона. Є небуття. Їй десять років.

Так вона навчилася ходити «туди».

Якась жаліслива жіночка, забачивши гурт хлопчаків і дівчинку на снігу, підійшла й спитала, що трапилося. «Божевільна» — відповіли їй. Жінка, скрушно похитавши головою, пішла геть. У дитячих очах — страх і таємна, допоки не усвідомлена, насолода.

Наступного дня вони з батьком залишили місто. Ще одне.

Бідний тато. Думав, урятує її. Завжди свято в це вірив. Вірив, коли, спостерігши на дитині підозрілі погляди дружини, втік уночі з маленькою Лізою. Вірив, коли переїжджали від міста до міста, аж поки, нарешті, повернулися до столиці, оскільки вирішив — сховати її буде легше під носом Інквізиції. Наївний. Десь серед паперів Інквізиції зберігається детальний список їхніх переміщень. Добре, що він поїхав. Не муситиме нічого пояснювати. Ще і йому. Вистачить Мері з її істериками. Треба попросити, хай перекаже батькові, що Ліза втекла із заїжджим комівояжером. Батько принаймні житиме надією.

Підвелася з лави й рушила до центрального комісаріату поліції. Оголошення зазвичай вивішували там. Можна купити газету. Ні. Буде зайвий привід пройтися.

Поліцейський біля входу не звернув на неї жодної уваги. Щодня інформаційний стенд відвідувало людей не менше, ніж театральні афіші. Навіть більше. Не дивно. Видовище захоплює сильніше, ніж будь-який фільм або спектакль і, головне, — воно безкоштовне. Хоча такого ажіотажу, як у часи, коли публічні страти тільки-но відновили, вже не було, охочих помилуватися видовищем чужої смерті не бракувало.

Оголошення. Вибір невеликий. Інквізиція й світська влада, що співпрацює з нею, залишили мізерний набір неускладнених витонченою жорстокістю способів. Людям і цього задосить. Нова Інквізиція відмовилася від улюбленого способу старої — багаття. Чи не приховала вона цей метод для себе?

Переглянула оголошення. Обрала два. Перше — страта молодої жінки, що мала відбутися день потому на головній площі Медстоуна, містечка розташованого неподалік столиці. В оголошенні також згадувалося ім’я, радше, прізвисько ката. Ліза на цьому не розумілася, але знала, багато з них вельми популярні. Завсідники страт найбільшою увагою вшановували саме цей пункт, хоча були й такі, хто надавав перевагу тому чи іншому способові. Лізу пересмикнуло. Лишень із цієї причини вартувало погодитись на співпрацю з Інквізицією. Вона добре пам’ятала слова однієї мудрої жінки:

— Тримайся за життя зубами й кігтями, вислизай, як можеш, але втрапивши до лаписьк Інквізиції, не здумай смикатися. Ти їх пальцем удариш, вони тебе навідліг кулаком. Затям, дитинко, у цій грі виграти неможливо. — Ліза й сама це розуміла.

Може?

Спробувати…

Утекти! *

Знайдуть!

Всюди.

Покарають.

Страшно покарають.

Боже! Думка вабить, доводить до безумства. П-р-о-в-т-е-ч-у. Солодка, наче виноград. Ні. Як полуниця. От дідько. Хочеться полуниць. Тепер не весна. Купи винограду. Не хочу!

Зловлять!

Покарають!

Знайдуть!

Скрізь!

Маєбутивихід!!!

Де?

На неї дивилися.

Охоронець.

— Мем, з вами все гаразд?

— Так, дякую.

Повернулася дому, відключила телефон, провалилася в сон.

Уранці її розбудив дзвінок. Ще не до кінця отямившись, накинула халат й пішла відчиняти. На порозі — Мері.

— Лізі, я страшенно злякалася, ти не відповідала на дзвінки, думала, тебе відразу після суду забрали, — вона ще з порогу почала панікувати.

— Поки що вони виконують обіцянки, — заспокоїла її Ліза. — Може, зайдеш?

Мері попрямувала до вітальні, а Ліза заходилася готувати каву. Щойно вона поставила на стіл піднос із порцеляновими чашками, Мері продовжила допит:

— Тебе не відпустили?

— Ні.

— Сказали, як із тобою вчинять?

— Ні.

Обличчя Мері набуло виразу недитячої зосередженості. Вона тужилася щось усвідомити. І це «щось» уперто не бажало ані полишити стукати у двері свідомості, ані увійти до неї. Ліза вирішила допомогти:

— Мері, коли нарешті ти зізнаєшся собі: рано чи пізно вони спробують знищити нас усіх? Це жорстоко, але таке може статися й із тобою. Якось по тебе прийдуть. Маєш бути готовою. Жалкую, раніше не бачила, як усе відбувається.

Погляд Мері став божевільним:

— Лізо, ти це несерйозно. Ти жартуєш? Ти ж не збираєшся йти дивитися? Ти не зробиш цього?

— Зроблю. Ще й неодноразово. Знаю, це різні речі — дивитися й коли таке відбувається з тобою. Але хочу знати, що чекає на мене. Не ховатимусь більше. Не ховатимусь від тих, які розплачуються за іншу природу, властиву й нам. Наче від себе ховаєшся. Ми їх кидаємо там на площі. Залишаємо на самоті серед натовпу. У вчиненому з ними є й наша провина. Від такого ж легко збожеволіти. Тебе вбивають, а поряд нікого, кому в очі дивитися, бо оточують тебе лишень люди й у їхніх очах нічого «людського», тільки ненависть, тільки страх, тільки смерть.

— Лізо, коли не знатимеш нічого, буде краще. Ублагай їх одразу зав'язати тобі очі. Вони просто зроблять із тобою це, а ти нічого не бачитимеш. Я б ублагала. Кажуть, це не дуже боляче. Там, в Інквізиції. Вони прагнуть робити все обережно, не завдаючи зайвих страждань. Тобі пощастило. Не ходи. Це позбавить тебе решток мужності.

Вислухавши Меріну переконливу промову, Ліза ухвалила остаточне рішення.

— Забирай мій одяг — усе, що вподобаєш. Тільки тепер. Якщо батько побачить щось на тобі й спитає, скажеш: я подарувала перед від'їздом. Коли щось подобається, окрім одягу, — теж прихопи.

— Лізі, не можу.

— Можеш, інакше повикидаю. Іди, вибирай.

За годину Ліза вже очамріла від «можна?», яке Мері повторювала щоп’ять хвилин. Навіть довелося допомогти Мері віднести все додому.

Увечері Ліза пішла трохи прогулятися.

Тепле осіннє повітря наповнює груди. Сумом. Марно блукати чужим містом. Воно колись було твоїм. Чужинці. Зусібіч. Лінія. Між ними. І тобою. Хтось виштовхнув тебе за межу. Є — вони. Є — ти. Окремо. Місто — порожня квартира. Кімнати. Кімнати. Бігти. Кімнати. З кімнати в кімнату. Марно. Ні чужих. Ні своїх.

Ні.

Свої є.

Там.

Завтра.

На площі.

Піде.

Страх не зупинить її.

Ранок. Медстоун. Площа. Люд вже підзібрався. Прийшла заздалегідь, побоюючись, що позаймають кращі місця. Приїхала напередодні ввечері. Переночувала в на подив приємному готелі.

Літня тераса кафе. Запашна кава. Людей поки небагато. Є час набратися духу. Теслі закінчують збивати ешафот. Помічник ката, діловито походжаючи, перевіряє кожну абищицю.

Похмурий ранок, проте ані дощ, ані туман не збираються псувати картини, такої мирної, що аж моторошно.

Що я роблю? Що… я… тут… роблю? Чому спокійно сиджу? П’ю каву?

Реальність нахлинула на неї, стало так страшно, як іще зроду не було.

Тікати — з цього божевільного містечка.

Поки не пізно.

Поки не почалося.

Поки нікому не завдали болю.

Нікого не скривдили.

Не вбили.

Не протягли крізь пекло принижень.

Поки… вона… не побачила.

Яке безумство думати, що вона спокійно витримає все це.

Ні, не треба!

Зав’яжіть очі.

Не бачити!

Не чути!

Не відчувати!

Рвучко піднялася. Але. Наштовхнулася. На когось.

До її столика хтось підійшов. Ліза впізнала хлопця, з яким познайомилася ввечері в готелі, де той працював портьє. Роберт. Зустріти його тут було прикрою несподіванкою, але вона дозволила йому присусідитися до неї за столик.