— То ходи зо мною! — каже Мурин.

От заходять вони до куреня, а там уже й вечеряти сіли. Стояв посеред хати довжелезний стіл, а круг нього козаків — сотні зо дві, як ще й не більш!

— Хліб-сіль, панове запорожці! — каже Івась, знявши шапку, як дід його навчив здоровкатися.

Усі й позамовкали.

— Ого, — каже нарешті курінний, — гляньте, хлопці, — се хтось непростий до нас прибув! А по волі чи по неволі?

А Йвась груди випнув, як той пан.

— Самі знаєте… добрий козак усе по волі гуляє! — каже кошовому.

— О, — загомоніли запорожці, — важний, важний гість… зразу видати!

— Чолом, вацьпане!

— Либонь, від самого короля післанець, еге?

— Чи, може, від найяснішого цісаря?

— І що ж там чувати у Варшаві, пане посоле? Чи привіз ти нам жалування від його милости короля?

Стоїть Івась і шапку мне в руках.

— Я, — каже, — не з Варшави… Де ж пак!

— А відкіля ж ти?

— З хутора.

— А-а, — каже високий козак із сережкою у вусі, — то ти, значиться, наш чоловік! А хто ж ти єсть?

— Хто?..

— Ну, шляхтич, міщух… чи, може, й жид?

— Ото вигадали — жид! — каже Івась обурено. — Козак я!

— І як же тебе зовуть, козаче? — питається курінний.

— Івасем, — каже малий козак.

— А, певне, голоден?

— Угу.

— Ну, то сідай та вечеряй! А цих баляндрасників не слухай.

Та й посадив Івася біля себе о праву руч, ще й ложку звелів йому дати.

Як допався було Йвась до кулеші, то тільки за вухами лящало. Аж за хвилю спам'ятався: ну ж бо подумають, що з голодного краю, — он, скажуть, жере як не в себе! Та й почав їсти поволеньки і статечно, як дід його навчав колись.

А запорожці церемоній не чинили — лигали, мов за себе кидали, та ще й гуторили за вечерею. От упорали кулешу, і як подали до столу печене м'ясо у таганах, то Мурин почав наливати горілки.

— А ти, козаче, теж, певне, чарчину хочеш влупити? — підморгнувши товариству, питається курінний Івася.

— Ні… — каже той.

— А чого ж це?

Івась і засоромився.

— Бо я ще малий… — пробурмотів ледве чутно.

Всі так і полягали од реготу.

— Ото й добре! — каже курінний.

— А чого? — питає Івась.

— А нам більше зостанеться!

Та й хильнув із поставця, аж заклекотіло в горлянці. Сидить Івась та м'ясиво наминає, а сам зиркає спідлоба навсібіч. Боже милостивий, думає собі, се ж я на Запорожжі, де батько й дід козакували колись! Казали: та Січ на краю світу, — а я за їдну мить тут опинився!

— А чого ж се вас так мало тут, пане курінний? — питається Івась, як уже попоїв.

— Себто як? — питає курінний.

— Бо дід казав мені, — втершись рукавом, каже Івась, — що в курені тьма-тьменна козаків — як ото, бува, стануть у лаву, то й оком не осягнеш їх!

Курінний сумно покивав головою.

— А бачив, коло брами ляхи стоять? — питається він Івася.

— Ні.

— Так ото знай, що ляхів у нас дві сотні стоїть на Січі, а вище по Дніпру кріпость звели мостиві пани, — щоб у шори взяти славне Запорожжя! От козаки й розбрелися по лісах та зимівниках…

— А то не маєте шабель при боці? — каже Івась. — Та пошаткувати їх на капусту, тих ляшків!

Перезирнулося товариство.

— їй-бо, гетьманом буде! — каже січовий дід, що сидів о ліву руч. — От бісова дитина — ти йому слово, а він тобі десять!

Погладив курінний Івася по голові.

— Не журися, сину, — каже, — ще козацька мати не вмирала!

Як уже скінчили вечеряти і з-за столу повставали, то Івась хтів було на стайню йти, — глянуть, як там його гнідий і чи засипали йому паші, — аж заходить до куреня осавул.

— Чолом, панове запорожці! — каже. — А де се той заброда, що в полі знайшовся?

— Осьдечки! Тільки не заброда, — каже Івась, надіваючи шапку, — а козак я… хоч і не виріс іще!

— Ну, — засміявшись, каже осавул, — як ти козак, то ходи зо мною, бо тебе кошовий до себе гукає.

— А то нащо? — питає курінний.

— Виходить на те, що з ясиру татарського він утік, а ми про орду й близько не чули! Нехай розкаже, як се таке сталося. — Та й до Івася: — Гайда ж бо!

Ідуть вони попри січовий майдан, а Йвась знай роззирається зокола. Он попід валом комори стоять, де огневий припас зберігається, на валах гармати зирять своїми жерлами у степ, — все тут було геть чисто так, як дід про тую Січ і розповідав. З Дніпра віяв дужий холодний вітер, і дим од куренів скісно летів понад майданом, часом аж до землі припадаючи.

— Осьдо, пане кошовий! — каже Дряпайло, коли вони зайшли до січової канцелярії.

Зняв шапку Йвась і вклонився.

— Добрий вечір, панове! — каже.

В канцелярії горіли три свічки, й видно було, що коло столу сидить пан кошовий з люлькою в зубах, а коло нього — молодий запорожець у червоному жупані з вильотами. Бистре й зухвале було його лице, а чорний оселедець гадюкою звивався по виголеному черепу.

— Ти йди собі, — каже кошовий Дряпайлові. Й до Івася:

— Вечеряв?

— Еге.

— Наївся?

— Еге.

— Як прозиваєшся?

— Івась.

— Та ні… батька твого як зовуть?

— Мого батька ляхи вбили, а я жив у діда.

— А діда ж як?

— Галай.

Молодий запорожець підняв голову і зиркнув на нього.

— То Петро Галай твоїм батьком був? — питає Івася.

— Еге ж.

— Добрий був козак і славною смертю поліг, — каже запорожець.

У темряві зітхнули, й Івась утямив, що в канцелярії ще хтось є.

— А як же ти тут опинився? — питає кошовий.

— Наш хутір нечисть запалила, а я на коні втік, — відповідає Івась.

— Нечисть?

— Угу.

— А не татаре?

— Татаре до нас не заходили, бо пан коронний гетьман Конецьпольський із князем Яремою вдвох їх дуже погромили коло хутора. Там, казали, вся річка червона була од крови!

— А коли ж сей пожар стався?

— Вчора.

— То ти, виходить, з тих країв… з-під Любомира? — озвався запорожець.

— Авжеж.

— І оце за однісіньку ніч аж за порогами опинився?! — каже кошовий. — Ти кому брешеш, сучий сину?

Івась перехрестився.

— Хрест по пузі вибриком! — каже кошовому. — Щоб я туди не дійшов і назад не вернувся! Щоб мій і слід запався! Щоб… щоб мене перва куля не минула!

Зареготалися кошовий із тим запорожцем.

— Ото вже втішний бахур! — каже кошовий. — Але як же такеє могло статися з тобою, га?

— Бо тут без нечисти не обійшлося… — каже Івась. — Прибився до нас учора увечері звіздар і попросився переночувати. І тоді…

— А сніг у вас коли зійшов? — перебив його запорожець.

— Сніг? — питає Івась. — Сніг у нас кругом лежить. Бо знову накидало. А вчора мело таке, що світа Божого не видко!

Кошовий глянув на запорожця.

— А ти що скажеш, Богуне?

— Правду каже, — буркнув той. — До самого Чигирина сніги лежать. Це тільки в нас теплінь, що й Дніпро скрес.

— Ну, і той звіздар лишився у вас ночувати… — каже кошовий до Івася. — А далі що?

— А тоді він підпалив нас уночі, і з дідом вони на шаблях билися, — каже Івась. — А далі прилетіли на ту пожогу літавиці з пекла… Їх Чорнобог прислав!

— Хто?

— Ну, той, як на нього… Триглав!

— Триглав?!

— Угу.

Кошовий пахнув люлькою і замислився.

— Щоб ти не такий малий був, то я подумав би, що брешеш, мов собака на місяць! — каже нарешті Йвасеві. — Але, видать, у тебе од тої пожежі мізки догори коренем стали… А шкода, бо йшов попри нас чамбул в Україну, а ми й не чули про нього!

— Чекай-но, — каже Богун, — ще не все… А як же ж того звіздаря звали, га? — питає Івася.

Малий козак подумав.

— Ти… Те… Теберус ніби!

— Може, Тіберіус? — озвався хтось із темряви.

— О, — каже Івась, — точно!

Кошовий із запорожцем обернулися.

— То ти знаєш його, характернику? — питає кошовий.

Із темряви вийшов немолодий козак у киреї. Як придивився до нього Івась, то мало не охнув: лице в того запорожця було перетяте шабельним шрамом, котрий тягнувся од лоба до підборіддя, — та так шпарко хтось його рубонув, що ліве око геть чисто витекло, а щоку стягло близною, немов старий шкурлат.