Дармограїха гомоніла, сіамський кіт мовчав, граючись, краплини часу в моїх вухах починали скапувати так лунко, наче олов’яні були, наче мисливський шріт по бляшаному даху б’є. А в цю повечірню годину біль, завданий підступним нападом, не вщухав і, не вщухаючи, розпалював буйну мою фантазію. Уявилось, що по мене з району у Яблунівку примчала, мов на пожежу, карета «швидкої допомоги», причому не беззвучно, а саме з таким страшним ревиськом, із яким гасають червоні пожежні машини. Вскочило кілька санітарів у білих халатах та з ношами в руках, поклали напівпритомного Хому Прищепу на ноші, мерщій до машини, машина знову заревла, наче її чорти стали в карбюратор чи в мотор лоскотати.

Ось привезли в район, ось санітари несуть на ношах до лікарні і, звісно, гомонять між собою, якого хворого доставили та яка притичина приключилася з ним, що такий переполох повсюдно. Розказавши одне одному, якого хворого привезли та яка притичина приключилась у нього з котом сіамським, санітари зупиняються на крутих сходах, тримаючи ноші зі мною в руках, і регочуть. Вони регочуть так завзято, як ото недавно реготала Дармограїха, коли на неї гикавка напала, і я починаю побоюватись, що санітари теж можуть довести себе до гикавки. Від сміху вони тремтять, руки їхні здригаються, а в руках гойдаються ноші, на яких гойдаюсь і я. З лікарняних кабінетів повиходили хірурги іі терапевти, невропатологи й медсестри, приманені тим реготом. Навіть не знаючи причини сміху, а тільки дивлячись на розвеселених санітарів, вони теж регочуть. Позривалися з ліжок і пацієнти – хто з грижею чи виразкою шлунка, хто заїка чи недоріка, хто недобачає чи недочуває, кого не носить права нога чи в кого шарудить у коліні лівої ноги. Отже, посхоплювалися з ліжок, висипали в коридор і, тут веселу страшносудну картину бачачи, теж регочуть, хоч, може, в цю хвилю ні одне не перестає думати про стару примарну каргу, що занесла косу над їхніми головами. Сміються хворі, сміється лікарський персонал, сміються санітари, тільки мені одному не смішно, бо знаю, що від реготу санітари ослабнуть, хтось відпустить держак від нош – і я звалюся на сходи. А коли звалюсь на сходи, то вивихну руку в лікті, і потім найкращі спеціалісти накладуть гіпс на руку, але то, я вам зізнаюсь, дуже слабкенька втіха, що найкращі спеціалісти! Я не з вередливих, які тільки воду варять, я, будучи яловим, не стану телитись, щоб молоко давати, мені не треба годити, мов лихій болячці, але ж самі поміркуйте: чи так мені вже потрібні оті найкращі спеціалісти, аби гіпс на руку накладати, коли звалюся з нош, коли з вини санітарів у лікарні руку собі вивихну?!

Приголомшений картиною, намальованою в уяві, я мимоволі зронив скупу свою чоловічу сльозу. Ця скупа чоловіча сльоза була така важка, мов чавунне ядро, і, впавши на підлогу, влучила на кінчик хвоста сіамському котові. Пролунав залізний гуркіт, од якого забряжчали шибки у вікнах, і на миснику тонко та срібно задзеленчав посуд, і навіть світло електричної лампочки злякано кліпнуло.

Сіамський кіт, зненацька заскочений мало не смертельним ударом моєї скупої чоловічої сльози (а якби її чавунне ядро влучило по голові?!), умить забув про клубок вовняних ниток. Завивши від страшного болю так, що й мертві мали б прокинутись на яблунівському цвинтарі, цей сіамський пройдисвіт спершу пушинкою злетів на скриню, зі скрині на стіл, а зі столу диким метеором шугонув ув одчинене віконце.

Виючи від смертельного болю, заподіяного моєю скупою чоловічою сльозою, сіамський змій-горинич побіг по нічній Яблунівці, і там, де він біг, особливо запекло валували собаки. Голоси їхні злі зливались у велетенське ревисько, яке вщерть заполонило напівсонне село, й хвилі цього біснуватого ревиська хлюпали через вінця, докочуючись не тільки до сусідніх сіл, де також із солідарності роздратувались пси, а й до небес!

– Хомо, – сполотнілими вустами прошепотіла Дармограїха, – що з ним скоїлось?

– Бо я йому не вродивсь на вовчі сльози, – відповів загадково. – І прощавай, Одарко, бо мій строк вийшов, я вже відбув за телицю сповна. По сій мові та бувай здорова, не поминай лихом, а добром, як хочеш.

– Лишенько! – шепотіла Дармограїха, прислухаючись до собачого валування й палко заломлюючи руки. – Ото життя тепер маю капарити: ні Хоми, ні телиці, ні сіамського кота!

Іще не встиг я тієї пам’ятної ночі вийти за ворота з обійстя Дармограїхи, як усе стало мінятись довкола. Шарварок собачого ґвалту прочахав – і вже скоро мала тиша запасти священно ласкава. Мокрі хмари з неба зникали, мовби хто граблями згортав покоси сіна, й тепер під тими покосами відкривались неосяжні луги темної блакиті – такої темної, як вода у виру. І, увінчуючи всю картину, зрештою появився місяць і глянув на Яблунівку так, начебто лисий віл через ворота. І такий був славний у своїй красі, що мимоволі згадалися – з веселого чортограю дитинства! – материні слова про місяць: «Виросла верба посеред села, розпустила гілля на все попілля». А батько їй відказував, чукикаючи мене, малого, на колінах: «Над бабиною хатою стоїть байда хліба, собаки гавкають, не можуть дістати». Мати не хотіла зоставатись у боргу і, миючи босі ноги криничною водою (недавно повернулася від землі, з городу), весело говорила: «Без рук, без ніг, тільки з рогами, а ходить попід небесами». Я ще вище злітав на батькових колінах, стогнучи від солодкої втіхи, а батько моргав на місяць і казав: «Ой за током, за притоком стоїть свиня з одним оком». І вони обоє починали сміятись у якійсь вечірній сумовитій злагоді, й мені здавалось, що їхній сміх, приглушений, пахне м’ятою, любистком, канупером, усією тією свіжою гіркотою весняного зілля, яке так гостро звістує народження нового життя. І сміх їхній іще був такий іскристий, начебто в його шовкових хвилях переблискували геть зовсім малесенькі зірочки, ну, якщо навіть не зірочки, то мерехтливі їхні скалки-уламки...

Все відійшло в небуття, ось тільки місяць зостався такий, як і колись... Він і тепер стоїть серед моря-моря, мовби червона комора, він і тепер парубком у золоті виходить із-за гір, він і тепер попід лісом-лісом котиться діжею з тістом... Чому саме в цю ніч згадались батько-мати, дитинство? Мабуть, місяць і наворожив...

Рідна хата блимнула з-за голого гілля саду білими стінами, ось тільки причілкове вікно, яке завжди підморгувало світлом, зараз темніло сліпим більмом. Невже Мартоха забула, який ниньки день святковий, невже спить без задніх ніг чи по сусідках повіялась?..

Моя рідна жінка Мартоха в найфасонистіших своїх жіночих строях, зі щасливою дівочою усмішкою на помолоділому від радості обличчі, з пишним букетом осінніх квітів у руці стояла на порозі комірчини, з якої ллялося світло в сіни, кланялась мало не в пояс:

– Ласкаво прошу тебе, Хомо, в музейний куточок імені Хо Хо Прищепи.

І замакітреною від радості головою (блудний муж після піврічних яблунівських мандрів повернувся додому, до родинного вогнища!) я слухняно ступив слідом за Мартохою до музейного куточка мого імені. Тут усе сяяло. Мій портрет (на повен зріст, при всіх солдатських регаліях і навіть з однією зайвою нагородою, домальованою щедрою рукою директора школи Діодора Дормидонтовича) був прикрашений вишитими рушниками, а перед портретом на долівці палахкотів у глечику пишний букет квітів, серед яких сузір’ями червоних ягід сяяли кетяги калини. Молодий Прищепа-солдат, учасник Вітчизняної війни, найкровопролитнішої війни в історії людства, з проникливою пильністю дивився на бувалого в бувальцях Прищепу-колгоспника, старшого куди пошлють в артілі «Барвінок», і мимоволі моя рука потяглась до скроні, щоб віддати йому заслужену честь і привітатися за статутом: «Здравія бажаю, товаришу рядовий!..»

Музейний куточок охайно побілено глиною; рядюжка, простелена від порога до портрета, випрана, попрасована й залатана барвистими латками. Мені здалось, що Мартошина рука не обминула своєю ласкою жодного із експонатів. Так, наприклад, мої чоботи й черевики було намащено маззю й щіткою надраєно до антрацитового блиску; штани та сорочку випрано й попрасовано; вишита квітка на кисеті була поновлена чорно-білою заполоччю; обух сокири змащено тавотом і так само тавотом змащено (аби не іржавіли в музейній тиші музейного куточка мого імені) вила-трійчата, вила-згрелі, заступ, лопату. Рибальські снасті (ятір, хватка, невід) вабили своєю охайністю та справністю, аж просились до рук, щоб разом зі своїм хазяїном іти на яблунівські стави по рибу.