– А що, га? – Якби могла, то б очима лизнула, так проймала поглядом. – Він іще люльку смалить, то, може, й ти хочеш люльку?

– Щоб бути схожим на Пиндюрку, треба в своїх руках тримати маслобойню.

– Бач, невдоволений! Як же тебе тоді одягнути? На кого ти хочеш бути схожим?

– Та на кого ж, на себе...

– Е-е, не кажи, Одарка добре бачить, що тобі щось не до шмиги, інакше б не надувся, як сич на дощ. Може, тебе зодягнути так, як ходить начальник районного цегельного заводу?

– Навіщо? Аби сусіди внадились до мене випрошувати цеглу, якої в мене нема?

– Чи, може, справити тобі такі валянки, шапку та кожух, які носить голова нашого сільпо взимку? Правду кажи, бо наче ж твій язик – не двулична китайка. Е, Хомо, щастя тобі саме в руки суне, маєш дорожити, не можна на словах милості просити, а за халявою ножа носити.

Прикинувшись неклепаним дурнем, якому аж очі рогом лізуть, я й кажу:

– Торік, як до області їздив, то бачив коло оперного театру славний кожушок, поли розцяцьковані, знизу хутром обібраний...

Одарка, зацікавившись розповіддю, почала крутитись по хаті, мов бабське веретено, уважно слухає, аж вуха пожовкли.

– І не чоботи носив той кожушок, і не валянки, а якусь нетутешню звірину, догори хутром патлатим та звірина вивернута, видать, тепла, як перина.

Одарка держить язик на зашморзі, губи її ще не обернулись на халяви, стріляє в мене поглядами, наче лобуряка з рогатки.

– А в ті чоботи взулося галіфе, та таке вже широке, що половина Яблунівки нашої вмістилася б із обійстями, худобою та собаками і балакучими бабами коло воріт.

Мовчить Дармограїха, як сорока в гостях, а я свого рота зумисне не хочу загороджувати, бо мій рот – не город.

– А той кожушок нацупив таку шапку велику пухнасту, що можна було б копицю сіна накрити або ж на церкву замість дзвіниці приспособити.

Мовчала Одарка, та язик у жінки завжди сильніший за жінку, в язика щодня свято з ранку до вечора, – ось Дармограїха, як говориться, і випустила рака з рота, запитала:

– Хто ж то такий, Хомо?

– І я питав у людей, хто ж то такий.

– І що ж їхні губи тобі сказали?

– Начебто начальник обласної контори «Вторсировина» так нарядився.

– Правду кажеш чи вариш юшку без петрушки?

– Чому ж неправду, коли я не дурний млин, щоб без вітру молоти.

– Начальник контори? Аж обласної?

– Ага.

Одарка, якій завжди під язиком горошина муляє, замовкла. Обличчя її стало грозовою хмарою, з якої ось-ось мав ударити грім. Ну, думаю, не доведеться мені сьогодні вечеряти, ну, думаю, качалка побайдикує по моїх крижах, ото, думаю, губа її зараз як на коловороті погуляє.

– То, значить, – обізвалась її терниця, – хочеш бути схожий на начальника контори?

– Стривай, Одарко, – спробував виправдатись.

– Ти стривай, Хомо! – торохнула її терниця. – Я ж тебе хотіла зодягнути, як зодягаються порядні і шановані люди. А ти хочеш вирядитись начальником контори? А ти хочеш обернути мою хату на хлів, де ганчір’я та всілякий мотлох приймають? Оце заслужила за своє добро!..

І почала вона балакати-голосити сім мішків гречаного Гаврила і вигравала на словах, як на цимбалах. Сам собі подумки дорікаю: краще мовчати, як отой віл, у якого таки більший язик, ніж у мене. Сльози в Одарки бігли в три ручаї, ледь ублагав її вгамуватись, ледь переконав, що тільки добра їй зичу. Повірила чи не повірила, а хвищі отієї не стало – й знову на небі Одарчиного обличчя зійшло-засміялося сонечко привітної усмішки.

Ну, думаю, жартуй, глечичок, поки не луснув!

Попервах, як я став позиченим, Одарка дуже дбала, щоб усі все знали про наше життя. Ото не встигну я ще на мій ногу метати, як вона стоїть біля воріт і розказує сусідці, що звівся я сьогодні таки не з правої. Ще тільки збираюся чхнути, наміряюсь кашлянути, як Дармограїха, мов сорока па хвості, понесла новину за поріг. Ще я тільки клепки ладнаю та про обручі думаю, а вже вся Яблунівка і говорить, яку то я славну дубову діжечку під огірки чи капусту збив-збондарив. Ще тільки гадкую, як би то пастку поставити на куницю, що побіля хлівця шастає та курок полохає, а яблунівські молодиці поміж собою язиками чешуть, який комір матиме собі Дармограїха на пальто.

Хвалилася вівця, що в неї хвіст як у жеребця, та ніхто тому не вірив! А чому ж тоді Одарці варто похвалитись – як їй усі наперед вірять?

– Сам подумай, Хомо, – щебетала Одарка, – чим би мала хвалитися? Базарами та ярмарками, купівлею-перепродажею? Авжеж, ні, про такі речі треба мовчати. А твоїми золотими руками гріх не похвалитись. Або твоїм кравецтвом, швацтвом, чоботарством! Хай усі знають, який ти столяр і тесля, бондар і гончар.

– Одарко, гончарем ніколи не був, це ремесло мені чуже.

– Хіба не зміг би, якби довелося, зладнати й випалити макітру чи горня, ринку чи друшляк?

– Якби довелося, – кажу, – то, либонь, зумів би, мої руки спритні.

– Ото хіба я не говорю, – зраділа Дармограїха, – що ти й гончар, якому рівних нема?

– Діло саме за себе повинно сказати.

– Діло, може, й скаже, а чи люди захочуть послухати те діло? А коли скажеш – почують, хоч і не бажають слухати. Власна хвальба, Хомо, не платить.

– Хвальба, Одарко, сорочки не дасть.

– Неправда, Хомо, і хвальба дасть сорочку, коли ти хват на всі заставки, коли ти й під церкву підкопаєшся, а таки влізеш.

– Добре тому, хто з піску мотузки суче.

– Мудро кажеш, Хомо, що добре бути до всякої масті козирем.

От, здавалося, така вже хитра в своїх спекуляціях Одарка – там вона хоче і впасти й не забитись, там вона не встромить пальців між двері, бо прищикнуть. Так чому ж зі мною втрачає розсудливість, теревені править по Яблунівці, по ближчих і дальших селах? Я зроблю на копійку, а вона видасть за карбованця, я зловлю муху, а вона каже, що слона! Так і хочеться такого язикатого язика пустити на підошви – зносу б їм не було!

– Хомо, – гомонить подеколи Одарка, – таку жінку, як я, пусти в рай, то я з собою і корову поведу.

– Та нащо тобі корова в раю, коли там течуть молочні ріки в кисільних берегах?

– А тебе напувати свіженьким молочком.

– Але ж у раю добре постачання...

– Думаєш, у раю не буває перебоїв із постачанням? А ми від своєї корови завжди молочко матимем, як у кисільних берегах поменшає чи скисне! Е-е, Хомо, розумна жона – як два міхи пшона!

Від Одарки завжди спіймаєш облизня, слова в неї – то як ціпи, а то – як лисички, а то – як громи небесні. А чи, трапляється зрідка, як біблійні Соломони!

Інша, позичивши, сиділа б зі своєю позичкою якщо не в запічку, то в якомусь закамарку анітелень. Інша – тільки не Дармограїха! Бо вона ж надумала носитися зі мною, як дурень із писаною торбою. Була б обачною, десь би, як кажуть, перескочила б, а десь і перелізла б, десь і вперед дивилася б, а десь і назад оглядалась, бо все міняється, і тих перемін ой як треба побоюватись! А Одарка (хитра ж бестія, вміє погладити в той бік, куди шерсть лежить!) тут наче розуму стерялась: надумала скрізь по гостях зі мною ходити.

– Ти, Хомо, не той майстер, що читати, писати і з горшків хватати, – розтолковувала Дармограїха. – Ти, Хомо, майстер тесати й стругати, орати й копати, шити і молотити, грати і танцювати. Маєш по гостях ходити, кожен постарається пошанувати такого орача й ткача, гончара й стельмаха, шевця і бондаря, дігтяра й маляра. То раніше ти сидів за сімома замками, доступу до тебе не було, як до царівни мертвої, залитої у віск, а в мене ти купатимешся в шані, як немовля в літеплі.

А що обнови, які мені купувала Одарка, вона часто перепродувала, заміняючи їх іншими, то всякої подобизни я прибирав, ходячи по гостях у Яблунівці та по сусідніх селах. Коли, скажімо, я вбирався у свій, ще Мартохою придбаний одяг, тоді я був страшенно схожий тільки сам на себе. А то, траплялось, казали мені, начебто я скидаюсь на районного фінагента, що завжди ходив у чорному костюмі, и при чорному галстуці, немов який вісник смерті зі спектаклю, поставленого яблунівською самодіяльністю. А то вже порівнювали мене зі знаменитим обласним вуркою Хрячком тільки, мовляв, маленька різниця: в нього розумніше обличчя, а в мене розумніші очі. А то вже був я схожим на нашого сільського фельдшера не в ту ранкову пору, коли піп уже повертається від чужої молодиці, а в ту пізню вечірню годину, коли іще тільки задвірками, завулками та закапелками скрадається до чужої молодиці.