– Як то не мала б? – присками гніву дихнули жіночі вуста.

– Бо знайшла цей скарб не колись, а тепер. А в давнину хіба ти на такі гроші спромоглася б? У давнину хіба хтось подарував би тобі такий скарб?

Жорстока слушність мого казання поволі, здається, доходила до її тями.

– Аж не віриться! – зойкнула, і в сивій кризі її очей той зойк на мить застиг іскорками дзеркальної гостроти. – Не віриться, що безсилі. Що не можна піти до банку і обміняти на нові. Що не можна покласти на ощадкнижку. Адже гроші, Хомо, справжні гроші!

В наглому безпам’ятстві Дармограїха набирала в пригорщі мідних та срібних монет, сипала на долівку, слухаючи глухий металевий подзвін, знову гребла долонями, приглядаючись до зловісно тьмавого мерехтіння, і вся вона була не жінка, а біль і розпач.

– Чуєш, Хомо, невже й справді я вхопила шилом патоки? – ніяк не вірила.

– Еге ж, удалося тобі, як старій бабі дитина.

– А ніяк не йметься віри, що сіла, мов рак на мілкому.

– Буває, Одарко, що поставиш сім ятерів – і ні одної рибки не зловиш.

– Але ж, Хомо, комусь і пощастити має? Ось мені такий скарб лучився у колгоспному котловані, а комусь і щире золото могло потрапити до рук.

– Хоч і немає тієї курочки, що несе золоті яєчка, та всяке буває...

– Чуєш, Хомо, адже не всі скарби вже викопано з землі, правда? Значить, десь вони ще лежать закопані, тільки треба натрапити на них. От якби знаття, де лежать, от якби могли відкриватись! Ти, Хомо, вушлий, до всякої всячини сприт маєш, слизький, як в’юн, гнучкий, як шелюг, де й не посієш – скрізь поспієш. То, може, тобі скарби відкриваються?

– Одарко, не вмію я ходити по бритвах, не вмію з-під землі видирати.

– Ось питався ти, Хомо, чого я та собака моя стали зизом дивитись на тебе... Перше, за оцей скарб побоювались, щоб ти не поцупив, як ітимеш до Мартохи. Друге, здається нам, що раз ти годен в ліве вухо влізти, а з правого вилізти, то й скарби тобі відкриваються, тільки ти ховаєшся зі своєю таємницею. Третє, Хомо, що ти скоро до Мартохи маєш повертатись...

Так ми погомоніли тієї вересневої ночі з Дармограїхою, що сторожко по шибках поглипувала – чи не підглядає знадвору чуже око? Свої корчажки з старовинними монетами вона, звісно, до музею здавати не стала, а поховала в комірчині поміж сулій та діжечок, накривши лахміттям. І здавалось мені, що Дармограїха якусь потаємну мисль плекає, голубить, щоб якось скористатися з того скарбу. Подеколи закрадалась підозра: якщо ниньки й завтра скарб не має ціни, то чи не мріє Дармограїха опинитись у минувшині, коли цим грошам ціни не було, і все-таки мати зиск зі скарбу?

Правду кажуть, що життя біжить, мов музика дзвенить.

Але та музика звучить не однаково. Коли ще тільки загорілось воно, то, пригадується, начебто грали мені свищики з бузини та бугили, дудочки верболозові та горіхові, сопілочки калинові. А ще до тієї музики раннього дитинства впліталось дудніння сухого очерету й рогози, посвист осіннього бадилля на городі та в полі, шорстке шарудіння снігу по картопляній загаті за шибкою, замурованою мережаними квітами криги.

А ще – музика війни, хай би її не згадувати, але ж не забувається, нуртує в пам’яті такими музичними інструментами, що й досі мороз дере по спині. Бо музичні інструменти не які-небудь, а танки й гармати, «катюші» й міномети, гвинтівки й автомати. Наш оркестр проти оркестру німецького, наш музичний слух і музичний хист проти фашистського слуху та хисту. Весь світ тепер знає, що немає обдарованіших у музиці людей, ніж у нашій землі, бо таланти наші щедро оплачені кров’ю, ранами, хоробрістю.

І по війні літа, спливаючи водою, теж дзвеніли мені музикою: то німецького трофейного акордеона в супроводі барабана, на виготовлення якого пішла собача шкура та розклепані калатальця із снаряда; то дзвеніли саморобною триструнною балалайкою, на струни до якої годився і дріт із кабелю; а то ще дзвеніли тримбою не тримбою, а прикладеним до губів роговим гребінцем, на якому з пронизливою жалістю бринів цигарковий папірець.

Ех, музика життя, яка ж бо ти солодка буваєш і яка подеколи буваєш гірка!

А думки ці навіяні пригодою, про яку гріх не розповісти...

Другодні по розмові з Дармограїхою про гроші та скарби здибався мені біля яблунівської лавки, в якій споконвіку заправляє Петро Кандиба, дивний та чудний знайомець. Той дивний та чудний знайомець жваво гомонів із листоношею Федором Горбатюком, котрий, угледівши мене, чомусь чкурнув, мов чорт од ладану. А його співбесідник (очі-шильця живим сріблом мерехтять, брови двома сивими чаєчками літають над ними, губи в полум’ї усмішки роздимаються, посічений чуб кострицею костричиться) моторно кинувся назустріч:

– Хомо!

Гандрабаті руки обійняли і, здавалось, не випустять до судного дня. Його неголена щока свинячим наритником колола мене десь у шию. Він плакав, і теплі сльози збігали мені за комір сорочки, лоскотали плече.

– Хомо! – схлипуючи, проказував. – Ось коли нарешті здибалися з тобою.

Хто ж це такий, лебеділа думка сполоханою пташкою, й не міг пригадати, хоч ти вбий! А що він обіймав залізними обручами, а що теплі сльози й далі котились мені за комір, то я теж спроквола заходився обіймати його тверде, мов дубовий одземок, тіло, теж тулився щокою до колючого свинячого наритника його щоки.

– Я тебе відразу впізнав, Хомо, – дихав гарячою парою в самісіньке вухо. – Яким був на бойовому фронті, таким зостався на фронті трудовому, нітрохи не змінився.

Тепер він дивився на мене порскими, як просо, очима й репаною дошкою своєї долоні витирав радісні сльози на лиці. Лишенько, хто ж це такий, який фронтовий побратим? За війну чимало доріг сходив, із багатьма доводилось ділити воєнні злигодні, статки й нестатки, то, звісно, міг цей чоловік призабутись. А він наче вгадав думки мої, питав гірко:

– Що, Хомо, не впізнаєш?

– Пам’ять слабка стала, – кажу сумно. – Іноді забуваєш, чим вранці поснідав.

– Не впізнаєш мене, Дмитра Волосюка? – Й знову сльози сяйнули в очах. – Значить, що то роки зі мною накоїли! Та ще фронтові рани, Хомо, хай їм грець...

– Авжеж, Дмитре, – кажу, – роки нікого не милують, а війну й досі вихаркуємо грудьми.

– А клялися ж колись у дружбі по гроб жизні, клялись бути вірними фронтовому товаришуванню, бо хіба ще є десь міцніша дружба, ніж у солдатів-фронтовиків!

Забув, не згадаю цього Дмитра Волосюка. Може, й справді клялися колись у дружбі, й тепер ось виходить, наче я клятву зламав. І так обпекла провина, й такий сором узяв, що сльози стали мені клубком, а потім і з очей бризнули.

– Не плач, Хомо, – заспокоював Дмитро Волосюк, поклавши важку долоню на плече. – Війна-лиходійка винувата. Хіба вона тільки в цьому винувата? Добре, що живі зосталися ч тобою, а скільки ж бо наших побратимів головами наклали, в сирій землі тліють їхні кості. Добре, що ниньки черев багато літ здибалися з тобою! Давай же, друже, ще раз почоломкаємося, давай іще раз припаду до твоїх могутніх грудей!

Почоломкались, обнялись, як вірні побратими.

– А тепер, Хомо, веди додому, хвалися сім'єю та хазяйством. Пригадуєш, як ми з тобою в окопах мріяли про мирне життя? Як ти хотів по рідному яблунівському полю пройтися за чепігами плуга? Як хотів у землю, яку війна засівала снарядами та кулями, висіяти добірне зерно, щоб зросло стоколосом, щоб удався цар-урожай на славу?

А й справді, міркую, думалось про таке, гомоніли в роті про мирний труд. Це ж треба мати таку чіпку пам’ять, як у Дмитра Волосюка, щоб не забулося!

Подалися з бойовим побратимом до рідної жінки Мартохи. Тільки довідалась, якого бачить гостя перед собою, – на столі вмить де що і взялося: горілка така міцна, що від неї – тільки від її духу – можна було захмеліти на другому кутку Яблунівки; а ще перець, начинений м’ясом, а ще свинячі січеники, солоні баклажани, малосольні огірочки, терта на тертушці редька і синій, мов весняна фіалка, хрін. Мартоха ласочкою вилась довкола нас, припрохуючи вгощатись і частуватись, а нас і впрохувати не тра було, ми взялись до напоїв та наїдків, мов огонь до сухої соломи.