Лишенько, що сталося з круками! Стріпнули крильми так різко, наче шмаття дерли на клапті, й геть полетіли клубками чорного перестраху. А я їм услід:

– Кар-р! Кар-р! Чортове пір’я і м’ясо занесло!

На березі яблунівського ставу сидів директор школи Діодор Кастальський, вудкою рибу ловив. У капроновому брилику, футбольній майці гравця київського «Динамо», зігнувшись навкарачки, він, даруйте, нагадував зосередженого собаку навприсядки. Прошилений за зябра, на вербовому прутику сухим слизом узявся окунець завбільшки з мізинний палець.

– Вудка мокне, а рибак сохне, – кажу. – Здрастуйте, Діодоре Дормидонтовичу! Що, ловиться хоч дрібна, та свіжа?

– Ні ока ні луски, – зітхає Кастальський.

Ге-ге, думаю, хороший рибак по кльову мусить знати, як рибку звати, а ви, Діодоре Дормидонтовичу, з отих, що поперед невода рибу ловлять. А мені ж у ставу видно кожну рибу, мов на долоні! Забрів я між куширу, встромив руки під вербовий пеньок, дістав зі сховку отакенного лина! Далі з муляки навигрібав карасів таких, як сковороди. Там, де вода сягала по коліна, виямок намацав, а в тому виямку ляща хапнув з тритижневе поросятко вагою. Бачив і сома, ген-ген ворушив вусами, покліпуючи одутлуватими, наче на похмілля, очицями, та чи подужав би, чи не затягнув би мене сом десь на глибину?

– Беріть цей улов, Діодоре Дормидонтовичу, й додому йдіть. Бо всяке діло хоче, щоб коло нього панькали.

– Голими руками? – бубонів той здивовано. – Це ви, Хомо Хомовичу? Вмієте?.. Знаєте?..

– А чого ж, навіть знаю, де раки зимують.

– Охо-хо-хо! А я ж знаю тільки п’ять своїх пальців.

– І то добре, – похвалив. – Не всім, як мені, знати, на чому світ стоїть. Я вам таке мовлю, Діодоре Дормидонтовичу: якби чоловік знав, що не знає, то б і мав, що не має!

На ферму простую, а шлях до мене своїм голосом озивається: «На битім шляху трава не росте». Ячмінна бубка, на узбіччі загублена, тихесенько прошепотіла: «Кинь ячмінь у болото, вбере тебе у золото». А неподалік вівсяне зернятко гомонить посірілими губенятами: «Овес у трьох кожухах, та вітру боїться».

Чи не годі горіхи волоські їсти, чи не годі розумнішати? Бо вже зараз мені відкриваються замки від білого світу, вже зараз усяка всячина відмикає свою душу, свою сокровенну таїну, а що далі буде? Аж страшно й подумати, що далі буде!

О, кукіль шепче: «Нема жита без куколю, а кукіль – то польового дідька робота». Чую, стебло тимофіївки до стебла романцю кличе: «На одній сіножаті і віл пасеться, і бузько жаби ловить». Шкоринку хліба якийсь недбайливець ситий загубив, а вона бубонить скривджено: «У хліба ноги коротенькі, а як побіжить, то й довгими не наженеш».

О лишенько, весь світ у моєму єстві шарудить так, як ото шарудять травневі хрущі, коли їх у відро наловити. Звуки звучать, запахи пахнуть, барви леліють, і все до душі проситься, наче притулку й захисту шукає в ній, наче звіряється, як ото могла б мала дитина звірятись рідній матері!

На фермі лиш одним оком глянув на бугая, званого Імперіалізмом, і вмить прочитав його потаємне думання. Хоч дід Гапличок і побивався, що бугай губить силу, та як же він губить, коли – думання його читаю!–стоїть у загорожі й мріє про нашу ж таки телицю, що має очі покійного Петра Зосимовича Варави. І якби то він тільки про одну телицю мріяв, але ж ні, триклятий Імперіалізм, як і кожний бугай при силі, стоїть і мріє про свою колгоспну череду, о!

Заходжу на корівник, іще ранкове доїння не закінчилось, хоч, здавалося б, пора. Худоба, стоячи біля жолобів та пашу наминаючи, поміж собою перемовляється.

– Ммм-у-у-у! – реве ряба Резолюція, вперта скотиняка, якій пастухи ніяк роги не поскручують. – Без гарної доярки товар плаче.

– Ммм-у-у-у! – перегодя відповідає тілиста Асамблея. – Пошануй худобу раз, а вона десять раз пошанує.

– Ммм-у-у-у! – мукнула червоної масті Квитанція. – Хто має худобу, той не знає хворобу.

Так-так, міркую, пораючись біля гною, в ялової корови молока не випросиш, але чого тобі ревти, Резолюціє, чого на доярку скаржитись, коли маєш на себе нарікати? Авжеж, дійниця – коров’яча мука, але чого ви, Асамблеє та Квитанціє, ремствуєте на хазяїв, коли маєте ремствувати на свою малопродуктивну породистість, уже давно слід вибракувати вас!

– Ммм-у-у-у! – реве Резолюція. – В сусідньому колгоспі кобила здохла, а дивно, хто собакам у нашій Яблунівці про це сказав...

– Ммм-у-у-у! Мабуть, їздила та кобила й три дні не їла...

– Ммм-у-у-у! Либонь, добра була кобила: з гори біжить, а впаде – лежить.

Ну, хіба не скажеш, що й худоба схожа на яблунівських бабів-плетух, що й худоба здатна розбалакуватись, як свиня з гускою! Хоч звісно, оратор із рябої Резолюції такий, як із грака соловей, але ж реве на всю короварню, мов із гарячки. А чи не пора мені урвати діло з волоськими горіхами, бо нащо маю вислуховувати ще й скотинячі теревені? А чи куряче варзякання слухати по дворах, якому кінця-краю нема? А чи балачки бур’янів, кущів, дощу, вітру і всякої іншої хороби? Горе без розуму, та чи не чекає мене лихо з великого розуму?

Сіроманець перестав снитись, як у воду канув, але ж волоські горіхи спричинились-таки до лиха, бо моя надмірна мудрість і ясновидіння – хіба не лихо? Найлуччий чин, як то мовиться, не бути нічим, так треба ж було мені, забувши, що добре і вперед дивитись, а ще краще назад оглядатися, – та й записатись у нештатні Соломони колгоспу «Барвінок»!

Ліпше б мене жаба лапою вбрикнула, ліпше б наді мною вітер грозу проніс, ліпше б на мене Одарка Дармограїха закоханим оком подивилась!

Бо стало зі мною щось несосвітенне коїтись!

Несосвітенне вперше приключилось того ж таки дня, коли я балачку граків на ясені підслухав, коли через стіну хліва підгледів, як механізатор Максим Діхтяр зі своєю жінкою Марією борюкався на соломі, коли голими руками наловив у ставку риби для директора школи Діодора Дормидонтовича Кастальського.

Здибались ми на фермі у червоному кутку з зоотехніком Невечерею, який останнім часом при зустрічах голову вбік так одвертав, наче йому в’язи скрутило. Паку якихось паперів переглядав, смикнувся з-за столика геть іти, ступив до порога, а я... А мене правцем поставило на порозі, витріщився на зоотехніка, мов чорт на кадило, й лупаю очима так, що, чую, ось мої очі з переляку повискакують і покотяться по обличчю, мов бульба з горбочка.

Аж у душі похолонуло від того видива, що знагла відкрилось. Ну, думаю, горіхів об’ївся так, наче дурний блекоти, тому й прийшло до мене сто бабів і принесло з собою сто лих.

– Чого ти, Хомо, дивишся так, наче оте шолудиве порося, що в петрівку мерзне?

– Я не дивлюсь, – брешу, а сам очей не годен одірвати від зоотехніка.

– Та й лице в тебе корчиться, мов у циганського батька.

– Не корчиться, – брешу, а лице й справді сіпається, як бубон під колотушкою.

– Важким духом дишеш і мало криком не кричиш, Хомо. То зізнавайся, що такого вгледів на мені, бо сам я нічого за собою не бачу.

А коли й скажу, що бачу, то хіба він повірить? Подумає, що очманів Хома Прищепа, старший куди пошлють у колгоспі «Барвінок». Судіть лишень... За плечима в Невечері відкрилось мені видиво, наче з павутинок бабиного літа зіткане, й це видиво скидалось на хатку. На поменшений зліпок тієї хати, в якій живе зоотехнік. А в поменшеному зліпку хати геть усе домашнє начиння, теж поменшене. І столи та скриня, і шафи та мисник, і піч та лежанка, й етажерка з книжками, і радіо на комоді. А ген, бачу, Явдоха, жінка зоотехніка, сама фершалка в яблунівській лікарні, посуд миє на ослоні, й волоссячко вибилося з-під хустки, і макові зернятка поту мерехтять на чолі. А над ослоном, де вона посуд по обіді миє, висить плакат на стіні: пузатий пшеничний сніпок, зодягнений у шаровари та вишиту сорочку, усміхається в пишні вуса, а внизу підпис – «Наш урожай».