– А як би мені викрутитись від тих шахраїв і пройдисвітів, що на мій товар зазіхають? – сумно питає Дармограїха. Ще недавно її відвага здатна була мед пити, а тепер ось обережна думка ладна воду дудлити нахильці. – Порадь, Хомо... Це ж бо такий товар – людське життя. Для душі хотіла поярмаркувати.

– Правда, славний товар, щоб для душі поярмаркувати. Але ж і непевний, тут легко проторгуватися, втратити все, нажите раніше. Як по мені, то не слід і торгувати таким товаром, хай йому грець!

– Як то не слід? Щоб я – й не торгувала? А як би ти розпорядився?

– Просто розпорядився б. – І, відчуваючи горду душу в убогому своєму тілі, мовив твердо: – Роздав би!

– Роздав би? – Дармограїха крутнулась, мов орел, ладний кинутись ловити муху. – Ти?

– Ага, роздав би. За безцінь.

– За безцінь? – Погляд у неї став такий злий, що від нього зараз у Яблунівці вся зелень зів’яла б. – Чуже добро, так? О, чуже добро легко роздавати, за чужим добром душа не болить і не побивається!

Як перемінилась Дармограїха! Якби зараз торкнувся до її руки своєю рукою, то, либонь, обпікся б, якби щокою притулився до її щоки, то, напевне б, обшкварився. Навіть видалось, що язик її засвітився в темряві, як отой шворінь, що його коваль витягує щипцями з горна, щоб ударити по залізу молотом і розплескати на леміш. З очей Одарчиних мала ось-ось политись розпечена вулканічна лава, щоб поглинути, обернути на мертвий попіл і тапчан, де я лежав на подушках із орлиного пір’я, і всю хату, і Яблунівку.

Ага, розпасіювалась, думаю, та не дам собі в ніс дмухнути, бо не боюсь я тебе, як торішнього снігу. А тому-то, прислухаючись до сумління, до найкращого в ту хвилю порадника, я й сказав Дармограїсі:

– І роздав би, Одарко, супроти твоєї волі і всупереч твоєму норову.

– За безцінь? Чуже?

– Але ж і не твоє! Не твій товар!

– Як то не мій?

– Подумай добре, Одарко, чи такий товар, як людське життя, міг би бути твоїм товаром і чи могла б ти на свій розсуд порядкувати ним?

– Усяким порядкувала – і цим змогла б!

– Е, Одарко, порядкуй своїм, як бог на душу покладе, а до людського життя зась, хай би люди самі ним порядкували.

– Але ж мій товар!

– Людське життя – твій товар? На продаж на ярмарку? Схаменись і отямся, поки не почули там, де слід.

– Гаразд, – глянула Одарка, мов шага дала. – Розкажи, як би пускав добро за вітром.

– По справедливості. Хто скільки заслужив – стільки й мав би. А здебільшого – порівну вділяв би, щоб не було кривди одне на одного і заздрощів, бо від заздрощів толку мало.

– Еге, Хомо, з марнотратів ти родом, – зле дорікнула Одарка, наче сатана в камені зашумів. – Ти – як оте решето: внадиться гречку переводити – не встережеш... А як би ти порівну ділив, коли в людей вік ще ніколи не був однаковий?

– Хоч, може, і заробив би собі на пеню, та поставив би на своєму!

– А може, якби якийсь кум чи сват підсипався до тебе, якийсь родич через дорогу навприсядки намагався б вициганити більше для себе?

– Мудрий не дасться за ніс водити, – кажу.

– А якби рідна дитина? –силкується Дармограїха збити мене на криву стежку.

– Не вродились діти в мене, щоб ради них я вкинувся в шахрайство.

– Навіть Хомкові Хомовичу, який народився в доярки Христі?

– І йому теж! – ледь затнувшись, мовив, наче язиком рубонув. – Хомко рівний із усіма.

– А якби спробували підмогоричити?–осаджує, мов горщик од жару відставляє.

– Не підмогоричать! – кажу, наче з дуба зриваю.

– Гаразд, а якби начальство, знаєш... Ну, голова сільради чи голова колгоспу Михайло Григорович Дим. А то й вище бери! – допитується вперто, наче аж зі шкури хоче вилізти.

– Не таке наше начальство страшне, Одарко, як ти його малюєш. Думаєш, як ти побоюєшся та остерігаєшся, то й усі побоюються? Ось так!

Одарка вмовкла, наче їй вуста замурувало. Тільки ввижалось у хатній напівтемряві, що з неї легесенький дим димує – з плечей, шиї, чола. Чи не від злості часом?

– Знаєш, хто ти такий, Хомо? – озвалася зловісно.

– Називай, як хочеш, тільки в горня з окропом не клади.

– Ти, Хомо, є непроторенний злодій! – прорекла Дармограїха, наче піп із амвона в старорежимній церкві. – Майстер до чужих кайстер!

– Е-е, ні, Одарко, може, ти десь там по ярмарках і знаєшся з тими, що люблять вмочати руку в гречаную муку, а Хома Прищепа чесний, як сонечко в небі, інакше б ти не віддала Мартосі телицю за мене.

– Був чоловік – та й перебувся, – каже, – інакше б не зазіхав на чужий товар!

– Одарко, – блискавкою засвітилось у моїй голові, отямлюючи мене й повертаючи до правди, – який же з мене злодій, коли в тебе й такого цінного товару нема, щоб зазіхати? Яка ж у нас балачка вийшла? Торох – горох, змолотили – квасоля!

– Ай справді, – згоджується, – наче склеїли чорта з рогами.

– Ні те, ні се, ні кукуріку! – підказую, радий, що скоро замирення між нами вийде, вже й осміхаючись їй, наче голений стриженому.

Тільки ж Одарка не всміхнулась у відповідь, знову заціпеніла-закапцаніла в чорному мовчанні посеред хати, а потім і сипнула словами, наче покотила чавунці по долівці:

– І все-таки, Хомо, ти злодій, бо обдер мене до ниточки, до шерстиночки!

Хоч кременем їй вухо ріж, так затялася! Ти їй, як то мовиться, кажи – образи, а вона каже – луб’я! Але ж і я, либонь, не з лопуцька роблений, але ж і я, здається, якийсь чоловік, бо не носив би штанів із чималою матнею й не підперізувався б.

– Одарко! – закричав, як сокирою рубонув. – Маєш слухатись чоловіка!

Закричав – і... прокинувся.

Місячне сяйво залило долівку в хаті, бо рогатий молодик заглядає через шибку. Одарка звелась на лікті в широкому, як колгоспне поле, ліжку, білою лебедицею стривожено поривається до мене, питає з переляком у голосі:

– Хомо, ти кликав?

– Один до ліса, другий до біса, – бубоню, бо сон іще чадом синіє в голові.

– Може, залежався не на тому боці, Хомо?

– Ти їй про діло, а вона тобі про козу білу, – бубоню, розбитий сном украй.

– Місяць світить, Хомо, то від місяця всякі марейня можуть намаритись.

– Одарко, – отямлюючись, питаю, – а тобі ось у цю хвилю нічого не снилось?

– Що наяву бредеться, те і вві сні верзеться, Хомо. А мені приверзлось таке, що й казати сором. Наче стою на ярмарку і, як завжди, товар свій продаю. Тільки ж товар у мене дивний-предивний, скажу – не повіриш: наче людське життя продаю.

– І добре торгувалось? – аж похололо в грудях.

– Добре торгувалось, поки ти не закричав уві сні, шляк би тебе трафив. А тепер ось так гірко, що і товару не зосталось на пучку, і гроші вторговані пропали. Хай би ти, Хомо, хоч і на пупа кричав, а я краще не прокидалася б!

Ну хіба ж після такого не захочеш сказати, що на городі бузина, а в Києві дядько, тим-то ти мені солодка, що на п’яті перстень?!

Пригадуєте, як у чудному сні, що може приснитись тільки на Маковія, коли об’їсися коржів із товченим маком, Одарка підступно запитала (а йшлося тоді про ярмарковий товар, поіменований людським життям): Хомкові Хомовичу, який народився в доярки Христі, вділю чи не вділю бодай на дещицю більше, ніж іншим? І пригадуєте, що все-таки спершу я затнувся, а вже потім язиком рубонув, що не віддам йому переваги, хай буде на рівних правах із усіма?

Все дивне в цьому світі – квітка і плід, вітер і зірка, краплина води й найдрібніша піщинка. Та, либонь, для самої людини немає нічого дивнішого, ніж вона сама. От, здається, кого вона ліпше знає, ніж себе? Адже сама з собою не розлучається ні вдень ні вночі: під своїм-таки наглядом їсть і п’є, сама народжує думки і прислухається до тих думок; не спускає з себе ока й тоді, коли трудиться, й тоді, коли воює, йде в атаку; знає на своїй шкірі кожну волосинку й кожну плямочку; чує, як б’ється її серце, як шелестить на вустах дихання, і навіть чує, як літає те, що ваги начебто ніякої не має, а саме – погляд її очей. І все ж таки, мабуть, немає для людини нічого таємничішого і загадковішого, ніж вона сама. Ось, здається, розгадана ще одна таємниця, ось, здається, подолана ще одна загадка, вже б, напевно, можна було осягнути всю глибину її душі, – але ж ні, несподівано постають нові загадки, неждано виростають нові таємниці, які потребують нового відкриття, і людська душа неспогадано видається ще глибшою, ніж досі, ще незбагненнішою в своїх химерних складнощах, повитих мороком непевності.