– А ти, Хомонько, такий примхливий та вередливий не будь. Бо що ж це виходить? Виходить, і вдома мене не лишай, і в поле не бери, бо вдома боюся, а в поле не хочу. Треба шануватись, не можна кривити писка біля чужої миски. Будеш жити біля Одарки, як бобер у салі.

– Гулятимеш, як рибка в морі, – докинула Дармограїха. – І не треба крутити носом, наче ти понюхав тертого хрону.

– То не я минулої ночі блудив, то блуд блудив, а мене за собою водив, – виправдуюсь, кусаючи житній хліб, який, подейкують, доводиться пшеничному калачеві дідом. – Мізки запаморочились від горілки, а ноги вже самі понесли до тебе, Мартохо, наче до дівки.

– Хіба можна в Яблунівці знайти кращу за Одарку? – щиро здивувалась рідна жінка. – У неї що спереду, що ззаду! А з лиця – мов кров з молоком. А як моргне, то гай хилиться. Співає Одарка як оте веселе дерево, що в лузі росте. Як танцює, то не носиться, мов пришелепкувата Катря в постолах, а виступає павою. Правда ж бо, Одарко?

– Що правда, то не гріх, – скромно згодилась Дармограїха. Від неї пашіло теплом, як од печі, напаленої під випічку хліба. А від Мартохи віяло холодом криги, завезеної до колгоспної льодовні. А що сиділи вони обіч мене, то з одного боку мені було жарко, аж піт пробирав, а з другого боку холодно, як шолудивому цуцику на морозі.

– А голос який у неї солодкий та густий, – і далі вихваляла Мартоха, – що хоч бери та лопатою горни. Розсудлива – не хапа заліза в руки, поки не поплює на нього. Совісна – вона чужими руками не стане гада ловити. Та вона ж така добра, хоч у пазуху клади!

– До криниці доброї стежка завжди втоптана, – докинула скромне слівце й Одарка.

– Та біля Одарки, повір мені, і бог оборонить тебе від скаженої миші! Чи, може, ти б хотів, щоб я тебе позичила якій-небудь бабі з кованим носом?

– Не хочу до баби з кованим носом! –щиро вирвалось у мене.

– Може, хочеш до такої, що ти її хоч у ступу всади й пирогами годуй, а вона буде тобі однаковісінька, не переклепаєш і не перешиєш наново?

– Не хочу! – кажу, зизом дивлячись, і пнусь до рідної жінки, як жаба до гусеняти.

– Отож бо й воно, що від добра не треба шукати добра. Не оддувай губи, як капиці, бо все зле – все немудре! Цінуй Одарку, а вона тебе вдесятеро поцінує.

– Нашого пономаря ніхто не перепономарює, – кажу.

А хай і так! Тільки не треба тобі, Хомо, бути на ліве око глухим, а на праве – недочувати! – Мартоха звелася з-за столу, до господині звернулась: – Гостям сміх, а хазяям сльози... Спасибі, Одарко, за вгощання і за добрі казання. На здоров’я пилось, по запасці лилось, по білій пелені, на здоров’я мені, на погибель тому, хто завидує сьому.

– І вам спасибі, Мартохо, не оминули моєї хати.

Прощались вони мов рідні сестри. І всміхались одна одній, і кланялись. Мартоха доходила до порога, а потім назад поверталася – знову всміхалась та кланялась. Одарку вихваляла та добрі поради давала. Ну й жіноцтво, ну й химородство! Хоч їх обох до однієї гілляки підчепи – одна другу не переважить ні в чемності, ні в хитрощах, ні в лукавстві. Одним миром мазані, обоє рябоє, одного плоту коли. Та й так мені стало весело, на них дивлячись, що я осміхнувся мало не на кутні. О, циган цигана на клячі не обдурить – тим більше, що ці цигани – Мартоха та Одарка, а, виходить, кляча – не хтось, а я, Хома Прищепа!

– Запрягайся, Хомо, в роботу, – мовила Одарка.

Роботу ж мені шукати не треба, робота завжди сама знаходить мене. Закандзюбилось моє діло зі свині– попорав у сажі, погодував льоху. Так само попорав біля корови – як дві краплини води схожа була з теличкою, що дісталася за мене. Перехнябились у хліві двері, то полагодив завіси. Сокира злетіла з сокирища, то з обуха позабивав дубові заплішки, тепер ніколи не злітатиме. Визбирав на гніздах курячі яйця, сипонув зозулястим пшона; качок теж не обділив, бо налетіли, як голодна татарва; гелгала зграя гусей, то й гусей погодував; нарвав паші і для кролів, що пухнастими клубочками біліли та сіріли в клітках під хлівом. Не оминув своєю ласкою і здорового, у півбичка зростом, собацюру, що веселим катюгою поглядав, як то я вештаюсь по обійстю і даю раду чужому хазяйству.

– А тепер, Хомо, йди в колгосп, -– сказала Одарка перегодя. – Не жди, що бригадир тобі загадуватиме, бо я загадуватиму. Роби в колгоспі до сьомого поту, хай люди думають, що ми живемо з твоїх мозолів і трудоднів, а не з моїх статків.

Хо-хо, думаю, повчи рибу плавати! В такого умільця, як я, і долото може щуку зловити, Одарочко, повинна ж бо знати, інакше не розщедрилася б породистою телицею.

На колгоспному корівнику вила-трійчата на мене чекали і, наче діти за батьком, скучали. Я ті зажурені вила до рук узяв, од усієї душі обійняв, а далі у купу гною загнав – і як почав орати, як почав копати, як почав вергати, охати та зітхати, що скоро гною в корівнику зосталося з навильник. Доярки мною милуються, з моєї ударної праці не надивуються, а я не хизуюся, не малююся, бо мені добряче втямки, що тільки в праці я красивий та вродливий, а вдачею своєю не вредний і не спесивий!

Доярка Христя, яка сама в роботі горить, як віхоть соломи, не втрималась від похвали:

– Ото пупа напинаєш, Хомо! Як віл: поки не випряжеш – сам не випряжеться!

– А я не камінь, щоб стояти. Та й ти, Христе, також вдатна – і до плуга, і до рала, і до хлопців дала б драла.

– Де ті хлопці!.. Далеко куцому до зайця, а мені з вами не рівнятись.

– А що це ти тулиш, Христе, мов сліпого до тину?

– Може, й сліпого до тину тулю, а тільки люди б марно не казали за Дармограїху. Чи нелюбо слухати правду?

– Я б і не хотів слухати, але ж...

– Ага, не хотіла кобила вівса!

І, либонь, образилась на мене якоїсь хороби, бо геть пішла, наче мила ковтнула.

Наш яблунівський зоотехнік Невечеря Трохим Трохимович ну вже такий кумачевий на твару, що на Першотравневому святі в селі його обличчя губиться серед червоних транспарантів, саме видається транспарантом! Тільки на цьому транспаранті замість слів намальовано двоє живих очей, схожих на якихось дивовижно лукавих перепелів, що довго не затримаються під кущуватими пшеничними бровами, а дружно зірвуться і, важко хуркочучи, полетять у безмежжя літнього світу.

Так от, коли видалась вільна хвилинка й чередники та фуражири зібрались біля корівника, щоб затягнутись цигаркою та повтішатись тютюновим димком, Невечеря мовив хитрувато до мене:

Щось твоя люлька не куриться – видать, дівчина кріпко журиться.

І зайшовся реготом! А вмів Невечеря сміятися знаменито – його мішкуватою постаттю трусило, як трусить осиковим листочком у бурю, а в горлі і в грудях ревло, наче там громи перекочувались, тирлувались, телесувались. На Невечерю дивлячись, ніхто б не зумів утриматись від реготу, бо отакий уже наш яблунівський зоотехнік був щирий у веселощах!

Зрештою, те ревисько в грудях Невечері ледь угамувалось – і знову він:

– Дівочка – як горілочка: наче хлопця – зведе й дідочка!

Та й почало ще раз гойдати Невечерею, наче осиковим листком.

Ну, думаю, сміялася верша з сака, бо й сама така. Зоотехнік наш любить бісики пускати, і неспроста подейкують про нього, що Трохим Трохимович такий ласий до жіноти, так підлабузнюється та упадає, що з будь-якою може взяти шлюб у кропиві. Може, й не з будь-якою (мою Мартоху не вкоськав би, оброть не накинув би на її норовливу вдачу!), та марно б не плескали язиками.

– Чому не дуріть, – кажу, – коли приступає. Але ж, Трохиме Трохимовичу, ти, здається, сам заплутався у жіночих спідницях.

– Я, Хомо, заплутаюсь – і виплутаюсь, бо старого лиса тяжко зловити. А чи ти часом не попався Одарці, мов курка в борщ? То така, що дай і торбу з пирогами, і чорта з рогами – все мало! Чи не вийде в тебе так, що бігатимеш із одним ротом на два обіди – й голодним зостанешся?